На дорогах війни. Як українські актори зустріли день театру

Вчора, 27 березня, був Міжнародний день Театру у всьому світі.

Для дієвців українського театру цей день цьогоріч особливий: святкувати багатьом нашим акторам та режисерам доведеться не на рідних сценах, не на церемонії театральної премії «Київська Пектораль», а в інших локаціях.

Комусь у просторі театру воєнних дій, а комусь у середмісті чи на околицях міст у загонах територіальної оборони. Хтось згадає про День театру за кермом авто, долаючи дороги війни, займаючись активною волонтерською діяльністю у різних куточках України.

Ще з перших днів російсько-української війни у загони територіальної оборони та до волонтерського руху долучилося чимало представників українських театрів у різних регіонах України.

Наразі ці нотатки – про громадянську позицію та мужність митців Київського Національного театру імені Івана Франка. Як розповів «ТКК» головний режисер театру Дмитро Богомазов, наразі у територіальній обороні та у волонтерстві не тільки багато акторів-франківців, але й чимало машиністів сцени, представників інших професійних театральних напрямків.

Тут причина або в скромності, або в специфіці інформаційної складової сучасних реалій (коли не про все радять розповідати публічно) .

І тоді я запропонував деяким франкіацям самим про себе написати мені у месенджер: тільки те, що можна і те, що дозволено відкрити хоча б у формі третьої особи, коли говориш про себе «він» або «вона».

Дехто відгукнувся, а дехто уточнив: «Я би хотів залишитися у тіні, а не на першому плані».

Це зрозуміло і це можна пояснити у теперішній час.

Тому мій теперішній репортаж може бути лише стартом для подальшого журналістського циклу.

Актор-франківець, заслужений артист України Олександр Печериця ще до війни виходив на національну сцену у головних ролях великого світового репертуару, як то Микола Задорожний («Украдене щастя» Івана Франка).

Наразі Печериця в територіальній обороні. І от що він мені написав:

– Я, на жаль, не можу афішувати ті завдання, які ми виконуємо. Просто ми робимо все від нас залежне, аби прискорити нашу перемогу. І якщо у місті «їх» нема, значить славні ЗСУ та тероборона «їх» сюди не пускають. Стоятимемо до кінця! А читаючи новини про звірства цих виродків, наша лють тільки зростає! Український народ неможливо перемогти!

Народний артист України і екс-міністр культури України Євген Нищук тему поствоєнних синдромів проживає у своїй популярній виставі на сцені Театру імені Франка «Три товариші» (режисер Юрій Одинокий) за романом Ремарка, де він грає головну роль Роберта Локампа. Теперішній воєнний час в Укрїні – не захопливий романтичний сюжет Ремарка, а реальне пекло. Де виявляються справжні риси характеру: мужність, стійкість, безкомпромісність, патріотизм.

Євген, за його словами, з перших днів війни увійшов у воєнний ритм, захищає Батьківщину в добровільному об’єднанні «Вільна Україна», має групу аеророзвідки, активно допомагає українцям, заблокованим ворогами під Києвом, вибиратися з Бучі, Ворзеля, Гостомеля.

В інтерв’ю британському журналісту Джойсу МакМіллену, ще коли визволяли людей з пастки в районі Бучі, Євген сказав, що давно мріяв про спільні україно-британські театральні колабораціі, але усі мрії обов’ язково реалізуються вже після перемоги українського народу над ворогом.

– Війна завжди вносить корективи у звичайний ритм життя, – пише мені Євген. – У війні на своїй землі, проти загарбника, вже нема раніше звичних професій. Тому я вступив до ТРО, став резервником ЗСУ, взяв до рук зброю, створив групу аеррозвідки, в яку увійшли аси-оператори «пташок». Кожен працює на спільну Перемогу Свободи, Незалежності, Добра і Світла! Слава Україні!

Народний артист України Олександр Форманчук грає на франківській сцені Коріолана та Пера Гюнта, надскладні образи світового репертуару. Але ще складнішим видається теперішнє наше воєнне буття, про яке актор, що активно займається волонтерством, розповідає мені у бліц-монолозі «від третьої соби» :

– Після шести днів під воєнкоматом, коли йому кажуть іти додому і чекати на дзвінок, а його зсередини обпікають адреналін та хаос, він сідає і думає, чим сьогодні може бути корисним і де потрібним? І якось в інтернеті він разом з дружиною бачать прохання про допомогу і поспішають в аптеку, до супермаркету, а потім бачать і очі тієї людини, яку раніше почули… Вони заходять увечері в її дім, а на серці тепло і є розуміння того, що людині в цей час насправді потрібно так мало, щоб бути щасливою. От і сьогодні їздили по місту, розвозили провізію і забирали великого кота на ймення Бандерас, щоб передати його в надійні руки, аж раптом за судніми будинками – «бабах!». І вони говорять одне одному, сідаючи в авто, вже голосніше, все більше відчуваючи любов до своєї рідної землі: «Ці тварини згинуть, як роса на сонці», так має бути, і ми молимся за свій народ, за нашу прекрасну Україну!

Муза і дружина Саші Форманчука – заслужена артистка Украіни Ксенія Баша («Кассандра», «Лимерівна», «Річард ІІІ», «Крум», «Земля») розвиває тему волонтерства у своєму бліц-монолозі від третьої особи:

– Коли почалася війна, вона чітко сказала собі: «Я залишаюся тут!». Вона, як ніколи, відчула свій Рід, що пройшов через смерті, тюрми, вигнання… бо всі вони за Бандеру воювали…Тепер вона, як і весь український народ, робить усе, що може. Знайти ліки, відвезти продукти, передати одяг дітям, кудись перевезти одного кота, а іншого кота прихистити. Слова підтримки, обійми, сльози. І ще постійне бажання – встигнути побачити Дніпро, мости, дерева, побачити обличчя вже рідних тобі людей. І кожного вечора, загорнувшись в обійми свого чоловіка, вона молиться і дякує Роду, що народжена на Благословенний Землі.

Іноді, якщо чесно, мене, як автора репортажу, аж до сліз пробирають такі акторські монологи від третьої особи…

Активно долучився до волонтерського руху і актор-франківець Роман Ясіновський, котрий щойно прийшов у трупу Театру імені Івана Франка, щойно почав репетирувати роль Хереа у виставі «Калігула» (режисер Іван Уривський), але «завтра була війна».

І вже завтра, як волонтер, він сідає за кермо авто, щоб за короткий проміжок часу здійснити близько десяти поїздок (туди і назад) із заходу до столиці, допомагаючи тим, хто хоче змінити запропоновані обставини життя у різних містах України.

Каже, що за кермом, коли потрапляє у корки або довго затримується на блокпостах, іноді повторює тексти зі своїх вистав «Тату, ти мене любив?» (Театр «Золоті Ворота»), «Буна» і «Калігула», над яким почав працювати до війни.

От і зараз, учергове повертаючи своє кермо на захід України, Рома жартує, що тепер просто зобов’язаний зіграти замість Джейсона Стейтхема у можливому сиквелі голлівудського фільму «Перевізник» (на український манер), маючи власний досвід роботи перевізника…

Тим часом, на заході України, з причин ситуативних і особистих, опинилося чимало молодих франківців. Давід Петросян, Іван Шаран, Марина Кошкіна, Віталій Ажнов, Іван Уривський, Світлана Косолапова, Мальвіна Хачатрян. Виходячи з запропонованих обставин та власних можливостей, вони долучаються до волонтерської діяльності.

На всі мої прохання розповісти для репортажу деталі та сюжети своєї діяльності кажуть тверде «Ні!». Мовляв, про таке детально поговоримо вже після Перемоги! І я все прекрасно розумію.

Уникає подробиць на цю ж тему і народна артистка України Ірина Дорошенко у смс-листуванні зі мною (воно не таємне, тому можу навести лише цитату на задану тему): «Я в Києві, вдома! Волонтеримо разом з чоловіком на правому березі. Їздимо по місту, все розцвітає, пахне весною! Лишилося трошки – і ми переможемо!»

На різних дорогах війни бажаю кожному з вас, дорогі франківці, янгола-охоронця за плечима. І, звісно, вітаю всіх вас з Міжнародним днем Театру!

Один шекспірівський персонаж якось філософськи зауважив: саме зараз, у теперішній час, дуже хочеться, щоб якомога швидше настав час майбутній. Я би і від себе додав: час Перемоги і Миру!