Олександр Мотиль Американський історик, політолог

Російська агресія не припиниться, доки росіяни не відкинуть путінізм

Президент Росії Володимир Путін жестикулює під час свого виступу на пленарному засіданні 19-го щорічного засідання Валдайського міжнародного дискусійного клубу під Москвою 27 жовтня 2022 року
Фото: AP

Fгресивні наміри Росії припиняться лише тоді, коли її культура та ідеологія зазнають сейсмічних змін

Нещодавній арешт високопоставленого офіцера німецької розвідки, звинуваченого у шпигунстві на користь Росії, є своєчасним нагадуванням про ступінь проникнення російських спецслужб у західні інституції та про те, як багато і що саме вони знають про можливості, плани й наміри Заходу.

Карстен Л., німецький офіцер, який мав «доступ до сховища надсекретної інформації про війну в Україні, а також знав про те, як її збирали США та їхні союзники», – це лише останній запис у довгому список передбачуваних російських шпигунів.

У жовтні 2021 року, за кілька місяців до вторгнення Росії в Україну, Організація Північноатлантичного договору видворила вісьмох членів російської місії НАТО начебто за шпигунство.

У травні 2016 року настала черга Фредеріко Карвальяо Гіла, ще одного високопоставленого працівника розвідки, але цього разу з Португалії, він, як повідомляється, «мав доступ до широкого спектру секретів НАТО». Тим часом українські чиновники відкрито визнають, що агенти російської розвідки проникли в українські служби безпеки.

Масштаби російського проникнення в НАТО та пов’язані з ним організації означають, що Кремль вправно використовує відкритість Заходу у власних цілях. Але, що важливіше, це також означає, що Володимир Путін і його поплічники знають про військовий потенціал і наміри НАТО. Стан, кількість і якість армій країн-членів НАТО – це відкрита книга, і цілком можливо, що Кремль не вірить підступним західним даним. Але він обов’язково має вірити власним шпигунам, особливо якщо їхня інформація підтверджується відкритими джерелами.

Це має важливе значення, оскільки росіяни та деякі західні аналітики й політики давно стверджували, що Росія мала вагомі причини побоюватися НАТО, його потенційного розширення на Україну та можливості розміщення своїх ракет на східних кордонах України. Путін чітко зазначив ці пункти у своєму сумнозвісному виправданні вторгнення Росії в Україну. Відтоді він та його прихильники неодноразово заявляли, що у них не було іншого виходу, як атакувати, щоб запобігти «агресії Заходу» проти Росії.

Але, як свідчать заяви НАТО, альянс не мав наміру приймати Україну до своїх лав найближчим часом (якщо й взагалі такий намір був). І, очевидно, альянс не міг мати наміру розміщувати тактичну ядерну зброю на території держави, що не є його членом. Російські «страхи» щодо неминучого членства України могли бути обіграними лише Кремлем.

Зі своєї розвідувальної мережі Путін не міг не знати, що Україна не збирається бути членом НАТО щонайменше упродовж двох десятиліть, що НАТО не має наміру розпочинати протистояння з Росією, а безпеку Росії гарантують її власні війська, чиї можливості на той час здавалися величезними. Також безпека Росії гарантувалася недостатніми фінансованими, недостатньо навченими, оснащеними та недостатньо укомплектованими арміями держав-членів НАТО.

Звісно, можливо й те, що Путін і його поплічники не вірили своїм власним спецслужбам. Але тоді причина війни має йти від того, що НАТО й Україна зробили або вчинили так, що у Кремля – і особливо в Путіна – відбулося відчуження від реальності як щодо Заходу й НАТО, так і щодо України та її відносин з Росією.

Річ у тім, що якщо в Заходу не було агресивних намірів щодо Росії, то й Україна – і особливо президент Володимир Зеленський – були цілком задоволені добросусідськими відносинами зі своїм північним сусідом. Можливо, Путін вірив у щось інше, але якщо так, то ця віра мала бути продуктом його власної ірраціональності та параної. І коли ірраціональні та параноїдальні лідери починають війни, провина ніколи не лежить на їхніх жертвах.

Не дивно, що очікуване членство Фінляндії та Швеції в НАТО не викликало криків гніву з боку Кремля. А сталося це тому, що проблема ніколи не полягала в НАТО і в Росії. Проблемою завжди були і залишаються Росія та Україна. Для завершення війни потрібна перемога України, тому що все, окрім вирішальної поразки Росії та подальшого відходу Путіна від влади, не допоможе усунути першопричину геноцидної агресії. Путін і Росія настільки рішучі в бажанні й намірах знищити українську державу та націю не тому, що Україна загрожує Росії об’єктивно, а тому, що російська культура та ідеологія, як і нацистська культура та ідеологія щодо євреїв, демонізувала та дегуманізувала Україну.

Отже, агресивні наміри Росії припиняться лише тоді, коли її культура та ідеологія зазнають сейсмічних змін і коли українців прийматимуть як людей і сусідів. На жаль, такі зміни займуть певний час, в разі якщо серйозна поразка не спричинить кризу російського мислення та не прискорить викорінення Росією путінізму та його ідеологічного й культурного коріння, яке походить ще з Радянського Союзу та імперської Росії.

Джерело: The Hill

Переклад з англійської Вікторії О. Романчук,
відповідального секретаря журналу «Універсум»,
членкині Національної спілки журналістів України,
членкині Organisation Mondiale de la Presse Periodique (Brussels, Belgium)

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: