Путінська димова завіса НАТО

Зараз можна майже з упевненістю сказати, що рішення Путіна про вторгнення в Україну не мало нічого спільного з розширенням НАТО та можливістю членства України в Альянсі.

Згідно з розслідуванням російського журналіста Іллі Жегульова (колишнього спеціального кореспондента SmartMoney, Forbes, Reuters і Meduza), російський диктатор вирішив напасти на Україну у лютому-березні 2021 року, тобто за багато місяців до того, як Кремль висунув НАТО список неприйнятних вимог, включаючи письмову обіцянку ніколи не розширюватися на схід.

Іншими словами, розповіді Кремля про те, що він стурбований можливим членством України у НАТО, були димовою завісою, яка мала на меті заплутати західних політиків і відвернути їхню увагу від справжньої мети Путіна – зміни режиму у Києві, водночас даючи їхнім більш довірливим колегам привід продовжувати говорити, що дії Росії виправдані, оскільки вона захищається від агресивних планів НАТО.

Брехня з боку Кремля не повинна дивувати. Як чітко дали зрозуміти провідні російські політики та пропагандисти протягом останніх 14 місяців, їхні заяви, коментарі та спостереження у кращому випадку повністю відірвані від реальності, а у гіршому – це навмисні спроби залякати світ.

Бажання Заходу бути обдуреним також не дивує, оскільки коріння цього явища сягають міжвоєнного періоду, коли десятки американських та європейських інтелектуалів були готові вірити сталінським твердженням про пролетарський рай у Росії більше, ніж власним очам, вухам та інтелекту. Так само не дивує небажання таких інтелектуалів змінювати свої погляди, навіть стикаючись із переконливими доказами зворотного: український голодомор 1932-1933 років, показові суди над старими більшовиками 1930-х років, жах ГУЛАГу чи жорстокість путінського режиму.

Чи хтось серйозно очікує, що колишній ведучий Fox News Такер Карлсон чи гуру вчених-реалістів Джон Мірсхаймер прочитають Жегульова і змінять свою думку? Справжні віруючі рідко змінюють свою думку і то лише тоді, коли стикаються з особистими екзистенційними травмами.

У будь-якому випадку людям широко мислячим ми радимо серйозно поставитися до журналістського розслідування Жегульова хоча б тому, що воно базувалося на інтерв’ю з колишніми та нинішніми провідними російськими та українськими політиками, а опублікував його статтю незалежний російський сайт «Верстка».

Крім того, історія, яку він розповідає, має сенс. Спровокований Євромайданом і принизливою втечею Януковича Путін сподівався здійснити зміну режиму в Україні за допомогою сумнозвісного проросійського політичного махінатора Віктора Медведчука. За словами Жегульова, «у лютому 2021 року [в Україні] була проведена спецоперація, метою якої було знешкодження Медведчука». Декільком телеканалам, що належать соратнику Медведчука, заборонили мовлення, оскільки, як стверджував президент України Володимир Зеленський, «телеканали вели антиукраїнську пропаганду та заважали процесу інтеграції країни до Європейського Союзу». Водночас українська спецслужба почала розслідування щодо Медведчука.

Розповіді Кремля про те, що він стурбований можливим членством України у НАТО, були димовою завісою щоби заплутати західних політиків

Ці дві події стали «останньою краплею у рішенні Путіна готуватися до військової операції». Кремль вирішив більше не вдаватися до інструментів «м’якої сили». Крім того, Путін сприйняв події в Україні «як особисту атаку». На його рішення вдатися до жорсткої сили та вторгнення «вплинув і сам Медведчук, який регулярно розповідав російському президенту про велику підтримку його особисто та проросійських настроїв в Україні».

Незважаючи на явну абсурдність цих поглядів, «Кремль не ставив під сумнів слова Медведчука». Натомість «Путін серйозно розраховував на підтримку населення всієї країни». Крім того, його близький друг і довірена особа Юрій Ковальчук переконував Путіна, що «Європа розділена протиріччями і зараз найкращий час для швидкої операції».

Результатом став, за словами одного зі співрозмовників Жегульова, «найбільш катастрофічний сценарій». Залишок року було витрачено на підготовку до війни та обдурювання Заходу.

Тепер, коли ми знаємо, що НАТО не мало жодного відношення до процесу прийняття рішень Путіним, цілком зрозуміло, що він мав дивитися на українську проблему через власну призму та призму двох своїх приятелів.

Путін десятиліттями рекламував себе як втілення Росії та її рятівника. Небажання України бути васалом Росії було рівноцінним ляпасу. Така непокора не могла залишитися безкарною, тим більше, що Путін вірив, що російські збройні сили, як і все у його країні, чудові.

Як він міг програти? І навіщо робити крок назад і розглядати альтернативні джерела інформації? Він був Росією, як сказав деякий час тому один із його помічників, а Росія ніколи не помилялася.

Джерело: The Hill

Переклад: Олександр Груздєв, для «Главкома»