Чи дочекаємося свого Саркозі: чому жоден із українських високопосадовців не сів за ґрати?

Мовою оригіналу

Західний світ не є ідеальним. Проте, коли ми стикаємося з новиною на кшталт затримання та порушення кримінального провадження проти екс-президента Франції Ніколя Саркозі, вона мимоволі схиляє до рефлексій щодо українських реалій. І запитання «А чому у нас такого не буває?» складно задовольнити відразу чіткою та зрозумілою відповіддю. Можливо, тому, що цієї відповіді нема взагалі. Власне, в правовій державі її й не повинно бути.

Винний? Welcome на лаву підсудних

Якщо коротко, то слідство проти Саркозі почали в зв’язку із тим, що сплили факти можливого фінансування його виборчої кампанії з боку лівійського диктатора Муаммара Каддафі. Мова про події 2007 року, щодо яких Саркозі вже був допитаний. Екс-президенту закидають отримання 50 мільйонів євро, що вдвічі більше за бюджет, котрий, згідно із французькими законами, може бути використаний для проведення виборчої кампанії. Сам Саркозі подібне благодійництво Каддафі рішуче заперечує.

Однак роль грають вже не слова колишнього лідера країни, а ті факти, які накопичило слідство. А їх, очевидно, чимало. В кожному разі, канал France 24 пояснив, що перебувати під «офіційним розслідуванням» у Франції означає бути фігурантом справи, де проти підозрюваного знайдена достатня кількість доказів. Таке розслідування триватиме до логічного фіналу – доти, доки справа не буде передана до суду. Тож навіть не дивлячись на те, що після ймовірної співпраці із Каддафі минуло понад 10 років, Саркозі можуть притягнути до відповідальності, адже пробачати корупційні дії колишньому президенту ніхто не збирається.

Варто зазначити також, що Саркозі затримано не вперше. Інше кримінальне провадження проти нього було порушено у 2014 році – тоді екс-президенту інкримінували зловживання посадою та розголошення таємниці слідства. Саркозі обвинувачували в тому, що він намагався отримати таємні данні у ще одній своїй справі, а саме щодо фінансування його кампанії співвласницею L’Oréal Ліліан Бетанкур. Йшлося про спроби колишнього французького лідера отримати службову інформацію через прокурора Жільбера Азібера в обмін на підкуп останнього. Спроби ці виявилися провальними, проте злочин Саркозі забуто не було.

Поправка на українські реалії

А тепер, власне, питання, котрого бути не повинно: чому в Україні все відбувається з точністю до навпаки? Чому Верховна Рада спокійно голосує за відставку Валерії Гонтаревої й відпускає її на всі чотири сторони, якщо ще в жовтні минулого року суд зобов’язав НАБУ порушити кримінальну справу проти екс-очільниці Нацбанку? Чому висунуті Генпрокуратурою підозри, які минулоріч оголосили позбавленим недоторканності народним депутатам, не отримують логічного розвитку? Чому не чутно вироків по справах із гучними іменами та не менш гучними скандалами (згадаймо хоча б Романа Насірова з його картатою ковдрою)?

Якщо ж говорити про найвищий щабель влади, то тут іще більше «чому». Справу Януковича ми в даному випадку не розглядаємо – його судять заочно, але не факт, що подібний процес мав би місце, якби екс-президент перебував в Україні. Проте справа про вбивство Гонгадзе та кинуті Пукачем обвинувачення на адресу Леоніда Кучми, очевидно, поховані назавжди. З Кучми заповзялися було робити обвинуваченого в часи «раннього» Януковича, однак зрозуміло, що це було лише шантажем олігарха-зятя, а не пошуками істини. На цьому спроби зазіхнути на когось рівня Саркозі завершилися.

Кримінальна справа проти колишніх високоподавців в Україні може бути порушена тільки в одному випадку: якщо останні опинилися в опозиційному таборі й, перебуваючи там, або сильно заважають чинним владцям, або спокушають їх до помсти. Так було у випадку з Юлією Тимошенко та Юрієм Луценком – безвідносно до того, якими були їхні діяння, цих людей відправили за ґрати, виходячи з особистих антипатій. Подібна хибна практика повністю дезавуює принципи, на яких має ґрунтуватися правосуддя, коли людину засуджують за доведений слідством злочин, а не через те, що до влади прийшов її опонент.

Зрозуміло, що там, де всі щаблі влади просякнуті гангреною корупції, не може бути суду ані над президентом, ані над прем’єром (якщо тільки цей прем’єр не виступає в ролі особливо дратуючого чинника), ані над чиновником значно дрібнішого рангу. Система олігархії, побудована все тим же Кучмою, базується на тому, що неможливо засудити персону, котра пов’язана десятком фінансових, бізнесових чи керівних зв’язків із представниками влади, з суддями та прокурорами.

Власне, в Україні відсутній навіть механізм відкликання народного депутата – система навчилася бездоганно захищати саму себе; змінити її могли б законотворці, але, приходячи до влади, вони також стають частиною системи. Виходить замкнене коло, дуже типове для держав із «гібридним режимом» демократії, до яких віднесено й Україну. Там же, де демократія справжня, законодавство працює більш виважено і суди не дозволяють собі бути частиною корупційної системи. А відтак й в обвинуваченого нема шансів уникнути покарання.

Апелювати до певних преференцій (через вік чи хворобу, чи минулі заслуги, чи отримані на виборах відсотки) на Заході вважається не комільфо з точки зору політичної доцільності, а з позицій юриспруденції – це просто безперспективно. В Україні подібна схема працює інакше. А точніше, не працює зовсім. Тому ми приречені лише заздрити іншому формату поводження з високопоставленими злочинцями й мріяти про втілення заповітів Лі Куан Ю. А цивілізований світ тим часом не мріє, а діє, а відтак досягає тих висот соціальної справедливості, котрі нам, на жаль, поки що й не снилися.