Що Україні робити зі своїм сміттям. Світовий досвід

Ніхто не вбиває вівцю, щоб зістригти з неї вовну, ніхто не рубає дерево, аби дістати з нього плід. Кожен ресурс можна змусити багаторазово працювати на благо людини, і сміття не є виключенням – це вже давно зрозуміли на Заході, але ніяк не збагнуть в Україні.

Саме тому мер Садовий, побідкавшись на те, що всі полігони України зачинили двері перед відходами Львова (а також висунувши утопічну ідею щодо захоронення сміття у Чорнобилі), домовився із французькою компанією Egis про рекультивацію Грибовичів – за рахунок, між іншим, гранту від французького ряду. Таким чином, львів’яни звозитимуть сміття все на той же полігон, тільки вже підрихтований та, хочеться вірити, безпечний для людей. Так само чинитимуть й інші міста, адже справа тут не в одному Садовому. Справа у небажанні бодай трохи напружитися сьогодні, аби не мати клопоту завтра.     

Що може сміття?

Сміття – якщо не скидати його просто на землю, засмічуючи родючі ґрунти, може дати людині купу бонусів. У Швеції, де переробляється до 99% сміття, це зрозуміли ще у 1970-х роках. Що ж роблять шведи зі своїм непотрібом? Передусім, його ретельно сортують, а відтак кожна ганчірка, кожна порожня пляшка чи папірець отримує нове життя.

Газети, журнали та інша друкована продукція перетворюються на паперову масу. Склотара використовується повторно або переплавляється наново. Пластикові контейнери стають пластичною сировиною. Залишки їжі йдуть на компост або на виробництво біогазу – ним заправляють громадський транспорт.

Навіть для прострочених чи зіпсованих ліків фармацевти знаходять свої застосування. А тверді відходи утилізуються та слугують джерелом тепла й енергопостачання – ними опалюються майже 900 тисяч шведських домогосподарств. А оскільки цього замало, Швеція імпортує до 700 тон відходів з інших країн.

Але й це ще не кінець історії. У Швеції на відходах функціонують 30 електростанцій, які спалюють 5,5 млн. тон сміття на рік. Попіл, котрий лишається після такого спалення, не викидають, а просівають, щоб видобути з нього найменші тверді часточки – їм знаходять застосування при дорожніх роботах. Після всього й залишається той один-єдиний відсоток відходів, який вже не підлягає подальшій утилізації.

У Німеччині більшість сміття спалюється, а пара надходить на електростанції, де змушує працювати генератори – так в Берліні забезпечують до 12% потреб в електроенергії. Також в цій країні освоїли видобування зі сміття майже чистого метану: як і біопаливо у Швеції, цей газ застосовують у роботі комунальних автобусів. Натомість у Швейцарії заводи переробляють до 90% всієї склотари та до 60% батарейок і паперу.

В цілому у більшості країн західної, північної та центральної Європи утилізують до 97% відходів, а сміттєві полігони (в українському розумінні цього слова) відсутні взагалі. Великим попитом там користуються вторинна сировина з переробленого пластику. З пляшок, які перетворюють спочатку у гранули, виготовляють предмети домашнього побуду, корпуси побутової техніки, труби, іграшки та багато іншого.

А з непридатної деревини, соломи тощо роблять альтернативне органічне паливо — пеллети, якими опалюють будинки. Завдяки спеціальній обробці відпрацьованих шин, сировину з них використовують для виготовлення килимків, підлоги, підошов до взуття, покриття тенісних кортів, а також у будівництві доріг. Брухт, особливо з кольорових металів, також є дуже вигідним у сміттєвому бізнесі. Переплавлений метал може піддаватися багаторазовій переробці, не втрачаючи при цьому своїх властивостей.

Подібне ощадливе господарювання можна проілюструвати ще десятками прикладів, більшість з яких є широко відомими. Звичайно, що базується такий стиль життя на високій організованості соціуму, котрий бере участь у сортуванні сміття.

Щоправда, в деяких державах (як, наприклад, у Німеччині) для порушників діє система штрафів, а в деяких (зокрема, у Фінляндії) покупців заохочують повертати упаковку з-під продуктів шляхом введення її заставної вартості (яка відшкодовується при здачі тари). Та попри «батіг та пряник», екологічна безпека цих країнах спирається передусім на свідомість громадян.

Невикористані можливості

Однак не варто дорікати українцям нелюбов’ю до порядку – сортувати сміття в наших дворах немає сенсу: все одно приїде один-єдиний сміттєвоз, котрий згребе все в одну купу. А далі органічні та неорганічні залишки разом опиняться в одному й тому самому місці – на сміттєвому полігоні.

Сміттєзвалища України займають наразі 7% її території. Серед них налічується біля 6,5 тисяч санкціонованих та понад 30 тисяч «стихійних». Весь цей смердючий спрут охоплює площу, співставну з розмірами невеликої країни, наприклад, Данії, й продовжує простягати щупальця на ще не загиджені землі. При цьому в державі наявні лише 4 сміттєспалювальних заводи: у Києві, Дніпропетровську, Харкові та окупованому Севастополі. Але працює з них лише один – київський завод «Енергія».

Екологи б’ють на сполох: сміття примножується щодня, дівати його нікуди й спалювати ніде, а природнім чином воно розкладатиметься сотні років. За цей час родючі (в минулому) землі, перетворяться на повне ніщо. На тлі цього єдиним способом «прибирання», як і десятки років тому, лишається захоронення сміття. Про цивілізовану його утилізацію мова не йде взагалі.

В таке складно повірити, але це факт: «сміттєве» законодавство в Україні відсутнє в принципі. Закон «Про відходи», прийнятий у 1998 році, не переглядався майже два десятиліття – за цей час він вже давно морально застарів. На сьогодні необхідно ухвалити нову його редакцію, а також ввести відповідальність (можливо, й кримінальну) за полишення сміття напризволяще, за не-утилізацію відходів, за відмову виробника тієї чи іншої продукції стати однією з ланок по переробці сміття й організувати логістику його вивозу та переробки.  

Було б незле обмежити на законодавчому рівні й обіг одноразових пластикових товарів – зокрема, пакетів та пластикових пляшок, що зменшить їхню кількість та стимулюватиме випуск більш екологічних товарів. Однак зміни у законодавстві – це лише перше з вкрай актуальних рішень. Наступний крок – це не примноження нових сміттєзвалищ, а закриття існуючих, а також – розбудова сміттєпереробних заводів та сміттєсортувальних ліній.

Але тут якраз і полягає коріння проблеми. Хто й на які кошти будуватиме підприємства з переробки відходів? Навряд чи така альтруїстична ідея зацікавить когось з шести українських мільярдерів, котрі потрапили до цьогорічного рейтингу товстосумів від Forbes. Навряд чи гроші під подібний проект виділить й державна казна. Виручити Україну могли б іноземні інвестори, проте зараз вони воліють обходити нашу державу десятою дорогою.

Причина цього криється, зокрема, й у тій специфічній політиці, котру провадить Нацбанк. Чого вартий один лише епізод так званої «реструктуризації» зовнішніх займів, через яку закордонні вкладники майже втратили надію отримати колись кошти по випущених Україною євробондах.

Але це не єдина причина, з якої іноземний бізнес залишає Україну: хтось іде через війну, хтось – через економічну нестабільність, хтось – через непривабливі умови інвестування. Ми програємо по всіх фронтах: не вміємо дати собі раду самі і не хочемо зацікавити сусідів, аби ті виконали за нас нашу роботу.  

Що ж стосується бізнесу вітчизняного, то він перебуває у досить плачевному стані. Найкращим стимулом для тих, хто хотів би зайнятися переробкою сміття, було б надання пільгового кредитування та податкових канікул терміном на 3-5 роки, прозорий та спрощений механізм отримання дозвільних документів. Однак чи можливо таке в країні, яка останнім часом робила все можливе (й не можливе теж) не для полегшення життя бізнесу, а для його репресій?

Станом на сьогодні Україна не розбудовує інфраструктуру, пов’язану зі збереженням та транспортуванням сільськогосподарської продукції, й саме тому наші чудові врожаї гинуть на полях, перетворюються на компост або йдуть на харч худобі. Натомість ми готові розширювати свої сміттєзвалища, дарма що весь цивілізований світ давно відмовився від подібного варіанту. Бути державою, де все навпаки, мабуть, дуже оригінально, але досить некомфортно. І для самої держави, і для її громадян.