Я – ветеран, а не «чувак з посттравматичним синдромом»

Так, я з того середовища, до якого, поки ти на полі бою, відчувають шану, вдячність і захват. А коли опиняєшся у мирному житті зі статусом УБД, то раптом тебе таврують «прохачем пільг», «атошніком із ПТСР» і далі за списком.

Так, у мирному місті мої побратими у вигорілому під сонцем Донбасу «пікселі», виглядають як щось екзотичне. Знаєте, коли довго вдаєш, що все добре, а тут раптом вривається те, що нагадує про війну. Війну десь далеко, на сході. Але таку неприємну, огидну, про яку точно не хочеться думати, коли в навушниках горлає pociйський непотріб.

Коли мені було 18 років, я мріяв про кар’єру. Отримав гарну освіту, планував життя. Після закінчення університету я пішов працювати за своїм профілем на перспективну роботу. Про що міг мріяти? Про нормальне життя, але всім нутром знав, що з таким сусідом – рано чи пізно мої мрії, як і багатьох, можуть обірватися. Так і сталося. Війна прийшла. Для когось очікувано, для когось – ні, для когось і 24 лютого 2022-го стало несподіванкою.

Я пішов на війну у 2014 році добровольцем, коли мені було 25 років. Став до лав 34 батальйону, який згодом увійшов до 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Взяв на себе управління взводом. Я був не наймолодшим у підрозділі, але серед підлеглих були й старші.

Я не планував ставати військовим. Так само не планував, що в мене це вийде. І так само не планував, що стану ветераном, коли раптом більшість людей навколо не розумітиме, що це таке і що з ним робити. Життя українця сповнене сюрпризів. Моє так точно.

Відчуття повномасштабної війни pociї проти України було ще задовго до 24 лютого. Ми з побратимами-ветеранами навіть розробили план на випадок повномасштабного вторгнення. Цей план був продуманий та прорахований уже у 2017-2018 роках.

І от за кілька днів до вторгнення у мене зʼявилася омріяна робота – я долучився до команди новоствореного Українського ветеранського фонду Мінветеранів. Набудував собі купу планів, як буду я, ветеран, змінювати суспільне ставлення до ветеранського середовища, які проєкти буду втілювати, як буду пишатися динамікою росту позитивного сприйняття ветеранів. Ніяких зневажливих «льготніків» і «атошніків». Тільки вдячність.

За що я найбільше готовий боротися, так за те, щоб не було повтору 2014 року про «ми вас туда нє пасилалі». Зараз я знову сам себе «послал туда», я – воюю і захищаю свою країну та сімʼю. І знаєте, я бачу, що є різниця і є зміни. В країні не лишилось нікого, хто б не відчув на собі наслідки війни. Також є люди, які думають про нас «після» – мої колишні і, сподіваюсь, ще майбутні колеги, які працюють над тим, щоб ветерани мали, куди повернутися, не відчували покинутості, а головне, щоб суспільство не шарахалося нас, а було готовим до повернення.

Я вірю, що буде інакше і дослідження від Рейтинга й Українського ветеранського фонду Мінветеранів показує, що 93% опитаних кажуть, що готові працювати в одному колективі з ветеранами. А 21% бачить у ветеранах – людей молодого віку. Зі мною служать геть молоді і вони будуть ветеранами у свої 23-26-30 років. Мені ж трохи за 30. А взагалі наче двічі ветераном стану після повернення з війни.

У мене є відчуття, що, повернувшись із війни, я не буду знову виборювати місце під сонцем. Доводити, що я не «чувак із ПТСР». А навпаки буду тією частиною ветеранського середовища, яка розбудовуватиме країну. І це буде наша найбільша перемога після перемоги. Щиро вірю в це.