Дороговказ для українського і міжнародного правосуддя

Два роки тому, в квітні 2020, я надрукував у «Главкомі» матеріал під назвою «Процес пішов...» про сирійського військового злочинця Анвара Раслана. Стисло нагадаю: колишній полковник спецслужб режиму Башара Асада, начальник тюрми Аль-Хатиб у Дамаску в 2012 році дизертирував, утік до Європи і з 2014 року мешкав у ФРН, де навіть отримав статус біженця.

Можливо, злочинець і досі перебував би у цьому статусі, якби його випадково не впізнав на вулиці інший сирієць, що колись став його жертвою. І ось 23 квітня 2020 року вищий окружний суд Кобленца розпочав слухання у справі екс-тюремника. Процес тривав довго і завершився лише в січні цього року.

Воно й не дивно: Анвар Раслан звинувачувався у злочинах проти людяності, серед яких численні убивства, тортури, каліцтва, згвалтування, захоплення заручників, незаконне позбавлення волі та інші, до яких вдаються і російські окупанти в Україні. Важливим моментом для здійснення правосуддя було те, що кримінальне провадження велося за принципами універсальної юрисдикції, що надає право кримінального переслідування незалежно від місця скоєння злочину.

В підсумку німецький суд погодився з клопотанням прокурорів і засудив сирійського військового злочинця до пожиттєвого ув'язнення без права оскарження вироку.

Чим справа Анвара Раслана важлива для нас? А тим, що російські військові злочинці (а ця категорія значно ширша за безпосередньо військових) так само намагатимуться уникнути відповідальності, в тому числі оселившись за кордоном (немарно ж днями проскочила інформація, що відомство Сєргєя Лаврова замовило понад 174 тисячі бланків дипломатичних паспортів, хоча загальна кількість російських дипломатів разом із «дипломатами подвійного застосування» практично в десять разів менша).

І тут, якщо хочемо, щоб жоден злочин не залишився непокараним, перед українською стороною стоять важливі завдання. Не лише фіксувати злочини, а й інтенсивно в різних напрямках працювати з зарубіжними партнерами. Ну, і звичайно, ніякого збереження облич.

«Заслуги» військово-політичної верхівки держави-агресора аж ніяк не менші, ніж у сирійського полковника.