Звернення з'їзду депутатів Росії. В чому небезпека?

На перший погляд, нібито все гаразд. Не розглядатиму висловлювання на адресу російської влади та особисто Путіна – зрештою, це їхні внутрішні розборки. Розумію російських депутатів: до чого кремлівський карлик державу довів! Адже замаячила перспектива її розпаду. Доти вони не метушилися і ніяких звернень не ухвалювали. І якби бліцкриг удався, то й не пискнули б. А тут запахло смаленим.

А тепер про саме звернення. Отже російські депутати:

1. Вважають необхідною повну деокупацію Криму та інших українських областей.
2. Вважають неприпустимою політику підтримки невизнаних псевдодержавних утворень.
3. Затверджують кордони Росії станом на 19 лютого 2014 року.
4. Визнають необхідність справедливої компенсації українському народу та українській державі, конкретні форми та розміри якої будуть визначені відповідними угодами.

То в чому ж небезпека?

Прийняти пропозиції російських депутатів означало б, що українська влада визнає саме їх, а не форум поневолених народів Росії як сторону майбутніх переговорів, а також відмову від підтримки Україною права цих народів на самовизначення.

Прийняти пропозиції означало б визнати з'їзд російських депутатів наступником нинішньої влади РФ та його правосуб'єктність.

А ще українській владі пропонується визначати форми та розміри компенсації (увага: компенсації, а не репарацій!) шляхом двосторонніх переговорів. Тобто російська сторона стає партнером на переговорах. А скільки років триватимуть ці переговори? А раптом їхні підсумки потім не затвердить Держдума? А раптом переговори зайдуть у глухий кут? Тоді що? Вибачте, так сталося?

Російські депутати хочуть уникнути відповідальності. Бо зрештою США, ЄС та інших наших партнерів це не має обходити. Вони неодноразово повторювали, що їх влаштує будь-який варіант, який влаштує Україну. На це й розраховують російські депутати.

Їхня мета – залишитися з Україною сам на сам, а згодом порозумітися з українською владою (нинішньою чи майбутньою, яку вони самі викохають, неважливо). А ще затіяти тривалий двосторонній переговорний процес, небезпідставно сподіваючись, що вдруге на підтримку України світ так не мобілізується. Гей, в Офісі президента та МЗС України, ви мене почули?

Так от, головне: ніяких двосторонніх переговорів з нинішньою чи майбутньою владою держави-агресора. Створюємо пул країн, які допомагатимуть у відбудові України? Дуже добре. Ці країни мають стати учасниками та гарантами будь-яких переговорів. Зрештою, основний фінансовий тягар повинен лягти на РФ, а не на країни, які на нас не нападали. З їхнього боку – це добра воля, до Росії ж (а краще до нових держав – її правонаступників) має застосовуватися примус.

А тепер невеличкий екскурс в історію. Ми всі пам'ятаємо, коли закінчилася Перша світова війна. А коли Німеччина закінчила виплачувати накладені на неї репарації, передбачені сформульованим державами-переможницями  Версальським договором 1919 року, який Німеччина не розробляла, а була змушена підписати? У 2010 році! Тобто зобов'язання тривали понад 90 років, до повного погашення.

Хтось дасть гарантії, що Росія так само сумлінно тривалий час виконуватиме свої зобов'язання?

Втім, коли до влади в Німеччині прийшов Гітлер, він від зобов'язань відмовився. То, може, краще таки мати справу з новими незалежними державами пост-Росії, ніж з монстром, який рано чи пізно відродиться і запрагне реваншу?

Виплата тих репарацій боляче вдарила по німецькій економіці. А по російській вдарити не треба? Ах, забувся, російська опозиція вважає, що буде справедливо, якщо водночас з новим планом Маршалла для України розвинені країни запровадять такий план і для Росії.

Одне слово, мати справи з російською опозицією – собі дорожче. Де той моряк зі Зміїного, який укаже їй правильний курс?