Тридцять років без Берлінського муру. Нова «залізна завіса» пройде по території України?
дата
Україна, Фінляндія, Норвегія й країни Балтії відгороджуються від Росії. Чи переростуть ці «стіни» у єдиний монолітний мур?
Європа і решта вільного світу відзначають ювілей однієї з найбільш визначних подій у модерній історії – 30-ту річницю падіння Берлінського муру. Рукотворний бар’єр розділяв не лише німецький народ, а й був «залізною завісою», яка розривала континент (й людство в цілому) надвоє. Це було місце розмежування між свободою і тиранією, між цивілізацією та варварством, між добром і злом. У добу міжблокового протистояння, в епоху, коли загроза тотального знищення нависала над мешканцями нашої планети, і коли саме територія Німеччини була найвірогіднішим полем зіткнення двох ворогуючих ідеологій й абсолютно протилежних політико-економічних систем, мало хто вірив, що мур, який постав у самому серці Європи у 1961 р., коли-небудь зникне з лиця Землі.
Світанок, або «Знесіть цю стріну!»
12 червня 1987 року на честь 750-річчя свого існування розділена німецька столиця, а саме західна її частина, приймала у себе видатного гостя —президента США Рональда Рейгана. Він під час промови біля Бранденбурзьких воріт, закликав радянське керівництво знести Берлінський мур. Та хто тоді міг повірити, що комуністична влада погодиться на такий крок? Навіть у 1987-му, коли у самому серці Організації варшавскього договору — Радянському Союзі — вже повним ходом йшла так звана перебудова, далеко не всі ще могли уявити, що споруду, яка розділяла не лише місто, а й два різних антагоністичних світи, могли хтось або щось у найближчому майбутньому ліквідувати, тим паче за допомогою сила слова чи вимоги часу, а не, приміром, з використанням воєнного потенціалу.
Берлін: «Пане Горбачов, відчиніть ці ворота! Пане Горбачов, зруйнуйте цю стіну!»" width="720" height="509" itemprop="image" />
Однак, вже через два роки після згаданої рейганівської промови, а саме 9 листопада 1989 року, під впливом масових народних виступів урядом Німецької Демократичної Республіки було прийнято рішення про зняття обмежень між Західним і Східним Берліном й відкриття пунктів пропуску між нами. Споруда, яка уособлювала кордон між капіталістичною і комуністичною реальностями, — припинила існування, а за цією подією почався й швидкий присмерк довготривалої епохи «холодної війни». Це потягло за собою об’єднання розділеної німецької нації в єдину Федеративну Республіку Німеччина, крах Радянського Союзу, становлення Сполучених Штатів Америки як домінантної сили (полюсу), здатної самостійно визначати світовий порядок денний. Протягом кількох лише років політичний ландшафт, такий звичний після завершення Другої світової війни, був змінений до невпізнанності. Та чи «залізна завіса» відправилась у небуття? Судячи з подій, які відбуваються через 30 років після падінням Берлінського муру, геополітична ситуація у світі склалася не дуже втішно.
Не секрет, що людство, після повного усвідомлення, що світ позбувся тотальної поляризації й загрози самознищення, воліло вірити в остаточне настання миру між народами. Тому не дивно, що у 1990-ті світове співтовариство, не з підручників історії пам’ятаючи про гіркий досвід непримиреного ідеологічного супротиву, з радістю сприймало концепцію американського філософа, публіциста і політичного економіста Френсіса Фукуями («Кінець історії та остання людина», 1992 р.) про настання всезагального благополуччя. Філософ побачив відхід у минуле конфліктогенних факторів, які не зникали протягом всієї історії існування людського виду. За припущеннями Фукуями, після завершення перманентного протистояння різних ідеологічних поглядів та систем, що якраз таки здійснилось після падіння муру у Берліні, закінчилась і довготривала епоха війн та революцій, що їх супроводжували. Так, останнє десятиліття минулого століття період ознаменувався відносно стабільною і безконфліктною ситуацією у глобальному вимірі, що було своєрідним тріумфом західних демократичних цінностей та теоретичного ідеалізму (лібералізму) як такого. Але навіть на просторах євроатлантичного ареалу цей час не минав без потрясінь: югославських та чеченських війн, придністровського конфлікту.
Кінець домінуванню фукуямівської доктрини настав так само швидко, як і розпочався, а саме 11 вересня 2001 року, коли після серії терористичних атак ісламістської організації «Аль-Каїда» на території США загинуло майже три тисячі чоловік. А так звана «війна проти тероризму», як реакція адміністрації 43-го американського президента Джорджа Буша-молодшого на жахливі теракти джихадистів, вбила «останнього цвяха у кришку труни» усім лібералістичним ідеологемам про новий багатополярний світоустрій та глобалізоване суспільство, які за десятиліття до згаданих подій розробляв Фукуяма (згодом філософ сам визнав хибність своєї теорії).
Початок нової стіни
Паралельно цьому процесу почала піднімати голову й Російська Федерація. Її очільник Володимир Путін на полях 43-ї Мюнхенської конференції з безпеки (2007 р.), виступив з промовою, в якій розкритикував однополярний світоустрій на чолі зі США. Господар Кремля також виступив проти розширення сфери впливу Заходу (передусім через такі організації як НАТО) у східному напрямку ближче до російських кордонів. Зазначено промову часто характеризують як початок нового міжблокового протистояння, як свого часу Фултонську промову Вінстона Черчилля (1946 р.) асоціювали з початком «холодної війни».
На жаль, варто зазначити, що деякі члени Альянсу таки «прислухались» до Мюнхенської промови Путіна (можливо, концепція Фукуями і інших ідеалістів тоді все ще не могла повністю облишити їхню свідомість). Вони не погодились на Бухарестському саміті НАТО (2008 р.) надати План дій щодо членства (ПДЧ) для України та Грузії, чим лише розігріли апетит російського ведмедя. Вже через кілька місяців після саміту у Бухаресті Росія здійснила військову інтервенцію до Грузії, а вже через шість років — в Україну. Саме протягом цього періоду стало зрозуміло, що рецидив глобальної конфронтації між сучасними суб’єктами світової політики може мати місце, а відповідно й стіни, аналогічні тому муру, який розділяв на дві частини столицю Німеччини, знову можуть постати, і не будь-де, а на території тієї ж Європи, у її східній частині вздовж кордону ОДКБ.
Так, дійсно, після агресії РФ щодо своїх сусідів, спорудження спеціальної системи огорож вздовж своїх східних демаркаційних ліній розпочали Україна, Фінляндія, Норвегія й країни Балтії. Щодо нашої держави, то вона особливо зацікавлена у будівництві фортифікаційних споруд на українсько-російському кордоні, адже більш ніж дві тисячі кілометрів кордону, який є найдовшим у Європі, до 2014 р. фактично не існували у матеріальному вимірі, тобто будь-хто і будь-коли за межами прикордонних пропускних пунктів міг майже вільно переміщатися.
Хоча прикордонні споруди у кожній окремо взятій країні на захід від РФ, мають різні формати, що відрізняє їх від берлінського аналога, не виключено, що з часом подібні відрізки стін вздовж різних ділянок російського західного кордону переростуть у єдиний монолітний мур, подібний до тих, які свого часу відмежовували Римську імперію (інший приклад — Стародавній Китай) від племен і народів, які загрожували державній безпеці.
Агресія РФ щодо країн, які з нею межують, швидше за все, буде мати місце й надалі. Розділяє цю думку й американський політолог Джордж Фрідман, який у своїй праці «Гарячі точки. Геополітика, криза і майбутнє світу» (2015 р.) зазначав, що Росія, через потребу у буферній зоні між нею та Заходом, намагатиметься встановити частковий контроль над Білоруссю та Україною. І якщо, на думку Фрідмана, Республіка Білорусь через свою слабкість не є проблемою для Москви, то Україна є ключовим регіоном для Росії. А тому й, відповідно, вступ Української держави до Європейського Союзу і НАТО сприймаються Кремлем як геополітична загроза.
Отже, можна стверджувати, що у наші дні Україна відіграє приблизно туж ж роль, що і Західна Німеччина в роки «холодної війни». І саме наша держава наразі знаходиться на передовій у протистоянні з Росією.
Для того, щоб не бути захопленою або поглинутою, Україна повинна постійно удосконалювати свій силовий блок, одночасно поліпшуючи економічну ситуацію. Союзники так матимуть більше мотивації допомагати. Іншими важливими факторами як України, так і решти вільного світу, є:
- інтеграція до колективної безпеки, де пріоритетом має виступати членство в НАТО, і офіційний Київ має бути першим у черзі, вимагати залучення до Альянсу, зокрема й шляхом надання ПДЧ;
- єдиний фронт проти держав, які намагаються перелаштувати існуючий світовий порядок (наразі Росія є головною з них);
- розширення політичних, економічних, культурних та інших взаємозв’язків з різними регіонами світу, для того, щоб вони згодом не потрапили під вплив геополітичних опонентів Заходу, як це відбувалося в роки «холодної війни», тощо.
Світова спільнота повинна розуміти, що з огляду на реваншистські настрої правонаступників колишніх імперій, збільшення кількості населення, поступове вичерпання ресурсів, забруднення придатних для життя районів, геополітична конфронтація і локальні конфлікти, будуть відбуватися знову й знову. Світ з великою вірогідністю буде і надалі віддалятися від тієї ідеалістичної картини, яку ще не так давно змальовували науковці-ліберали сучасності. А побудова нових розмежувальних споруд теж імовірно матиме місце у реаліях нової доби.
Станіслав Желіховський, для «Главкома»
Коментарі — 0