Єрмак існує лише всередині України, а назовні він ніхто

Ще не все сказано про Єрмака в Берліні? Так, не все. Але говорити треба уже безвідносно до того, що він звідти привіз. Адже це не стільки про нього, скільки про Україну загалом, про те, на що вона може розраховувати, виходячи з поточного свого стану. Тобто хто такий Єрмак в узагальненому «Берліні» і що таке держава, яку він там намагається представляти?

Все дуже просто, якщо озирнутися в недавню історію. Адміністрація президента – Секретаріат президента – Офіс президента… Навіть оця чехарда назв підкреслює: відповіді на запитання, що це таке - як не було, так і немає. Але це на рівні законодавства. А так – все давно ясно. Українським президентам потрібне таке от відомство, призначення до якого не регулюється законом, і яке не треба погоджувати з парламентом - взагалі ні з ким, крім, звісно, тіньових кураторів.

Подібний інструмент політичних ігор є не лише в Україні, скажіть краще, де його немає, інституту особистих радників перших осіб? Різниця лише в тому, що «десь» і у нас - вони один від одного принципово відрізняються за рівнем впливу та ефективності. Тут спрацьовує фізичний закон збереження всього сущого: якщо «десь чогось прибуде, то десь чогось стільки ж убуде»: чим слабші державні інституції та система противаг  – парламент, суди, преса – тим сильніший цей «інструмент». І навпаки. Балансу хочеться, нарешті!

Нині ми живемо в часи «сильного Єрмака». Проблема в тому, що діє ця «сила» лише всередині України, дозволяючи її володарю, наприклад, плювати на всі скандали, пов’язані з його персоною. Але назовні все це множиться на реальні можливості та потуги української держави, тобто на майже нуль. От і виходить, що привезти з Берліну щось інше, крім зради, Єрмаку не випадає від слова «ніяк». Неміч держави та її конституційно затверджених  інститутів не може бути компенсована жодними сірими кардиналами. Інститут президентства не становить тут виключення. Шкода, що Зеленському цього, мабуть, зрозуміти не дано.

В Україні цей закон ідеально ілюструється зовсім недавньою історією. Табачник і Медведчук за Кучми – так, були сірими кардиналами, намагалися вести власну політичну лінію, але й Данилович не кидав керма. Він гнув своє і застосував таки олігархічну конструкцію держави, якої ми не можемо спекатися досі.

Щось подібне, але інше, було в парі Янукович – Льовочкін. То взагалі були роки «крупних форм». Мультимільйонер зі своїм великим бізнесом та впливовими ЗМІ при мільярдері, який всім цим користується. При цьому обидва мають свої «сім’ї», які наразі відкрито не ворогують, але й зливатися - не хочуть і не можуть. Ну, це все в руслі тієї ж олігархічної держави…

При Порошенку головні «адміністратори» губилися в тіні. Ложкін ще хоч користувався іміджем ефективного залаштункового переговорника. Відповідно, без зайвого шуму, він і пішов – за власним бажанням. І схоже, це реально так і було. Але звідки взявся і куди подівся такий діяч, як Райнін, - досі загадка, яку вже й нецікаво розгадувати. Навіть те, що він недавно «сплив»   у якості глави харківської організації ОПЗЖ не стільки характеризує самого Райніна, скільки дискредитує його колишнього патрона Порошенка. Але в основі поразки президента №5 – та сама олігархічна модель, коли в першої особи немає ані бажання, ані можливості опертися на державу та закон. А втратити підтримку олігархічної більшості – то означає втратити усе.

Нарешті, ці дві пари – Зеленський-Богдан і Зеленський-Єрмак. При всіх відмінностях вражає їхня схожість на тандем Ющенко-Балога. Це коли №1, насправді є №2 і навпаки. Що й не приховується, власне. Он, Єрмак до Берліну ще й на борту №1 полетів. Проблема в тому, що від цієї перестановки результат не змінюється. Тобто все це має якесь значення лише всередині України, назовні воно здатне лише розсмішити та послабити нашу позицію.

Висновок. Він тривіальний, але тим лише підкреслюється його безальтернативність: Державу треба нормальну будувати. Щоби в ній був і суд, і Конституційній суд, а парламенту не треба було б щоразу нагадувати, що у нас, згідно Основного закону, – парламентсько-президентський устрій, а не навпаки. А для того, щоби переводити ці очевидні слова в практичну площину, - комусь, кого досі в Україні не видно, треба перемогти на виборах без вирішального впливу олігархії. І потім – шукати з нею не спільного бізнесу, а нових принципів та правил співіснування.  Це для початку. Але то вже запитання не стільки до політтехнологів, скільки до «наріду» нашого, який он уже на похабну рекламну агресію якихось пальчевських - дивиться, роззявивши рота.