Прощавайте, Булате Окуджаво

Дев’ята доба оборони. І хочеться говорити про особливі відчуття, індивідуальні. Вони з’являються нині раптом, раніше незвідані, зверх того, що відчувають нині всі українці – найвищого щаблю люті і відрази до ворога.

...На другий день війни я привіз дочку з онуком на пропускний пункт на польському кордоні – в Ягодин, це на Волині. Якимось чудом пропхав їх піших через кордон, бо в Ягодині пропускають чомусь лише на колесах, а на своїх двох – не можна. Треба було моїх до когось підсадити. Ми йшли повз десятикілометрову чергу машин, намагаючись знайти місця на підсадку і раптом я звернув увагу: 90% водіїв – були жінками. Інколи це зовсім дівчатка були, років 14 на вигляд, і машини у них були забиті дітьми, вагітними, старими... Чоловіки – взяли в руки зброю, чи візьмуть її.

… Місць не було, але я їх пристроїв, врешті, спасибі прикордонникам.

А потім я повертався в Київ нічною Україною, ще не зовсім підготовленою до оборони, але всюди уже будувалися блок-пости, лягали на асфальт мішки з піском та бетонні блоки. На один з них я ледве не наскочив у повній темряві на швидкості кілометрів 100. Якимось чудом встиг різко загальмувати – спрацювала протизаносна автоматика і моя літня Тойота пішла юзом, потім – хитатися з однієї пари коліс – на іншу, стала дибки, мов молодий кінь. Якимось чудом втримав машину на полотні, якимось чудом, без JPS, знайшов дорогу у воєнній темряві.

…На відрізку Рівне-Житомир стало спокійніше: це ж 180 кілометрів по прямій, ніде не треба пильнувати, щоб не проскочити потрібний поворот. Була уже 2-га ночі, а назустріч мені – до кордону – їхав щільний потік машин. На Київ, разом зі мною, їхали одиниці, тож можна було розслабитися за кермом. І тоді я зробив те, про що мріяв ледве виїхавши з Ягодина – відшукав на флешці свого улюбленого Булата Окуджаву.

Окуджава – це моє з юності, його пронизливі, геніальні можна сказати, пісні тонкої інтелігентної людини, примушували, як кажуть, розгортатись душу. Відтоді, як у 2014-му почалася війна, я соромився слухати російське на людях. Але наодинці – ще слухав. Слухав! І в ту недавню ніч хотів послухати, але раптом – від перших уже звуків- «виноградную косточку в теплую землю зарою…» – відчув непереборну нудоту. Не-мо-жу! Нехай колись ці слова піднімали мене над усіма траблами життя, а зараз – НЕ-МО-ЖУ!

Це уже було щось не пов’язане, власне, з російською мовою: я її чую спокійно у своєму оточенні, самому іноді доводиться розмовляти російською. А тут – інше. Це був остаточний ментальний розрив з усім російським, яким би прекрасним, геніальним, навіть, воно не було. І це відчуття навздогін – якась невимовна суміш жаху, сирітства і – нарешті звільнення, щастя остаточної свободи.

Не знаю, Булат Шалвович, чи буду я колись ще слухати Ваші пісні. Може, якось вийде після нашої Перемоги. Разок, хіба що…