Україна не програє цю війну Росії

Нам пропонують «…накануне ответственных решений по войне хорошо бы осознать одну капитальную вещь: будущий мир не будет возвращением к миру довоенному» і з цим однозначно треба погодитись. Далі автор, Евгений Якунов, уточнює, як він, цей світ бачить. Дозволю собі довгу «наборну» цитату: «Россия, начавшая войну, никогда не согласиться откатиться до статуса-кво начала 2014 года. А это значит, что никакого мира на наших условиях не будет. Мы должны, в первую очередь сами себе, признаться, что украинско-российская война 2014 года нами проиграна, и последние сражения этой войны произошли под Иловайском и Дебальцевым с печальными для нас последствиями. (…) И все, что в наших силах: выторговать для себя как можно более выгодные условия этой капитуляции. А потом мужественно и с честью вынести этот позор.

...И поставив жирную точку на этой войне, немедленно начать готовиться к новой войне – освободительной».

Глибоко поважаю і ціную Євгена Васильовича Якунова і він не перший, від кого доводилося чути подібне , тому й не можу не заперечити. І почати доведеться з загальновідомих речей, згадувати про які – ніби й «загальне місце», штамп, але нікуди не подінешся. 

Перше. Який у нас шанс виторгувати собі у Путіна «вигідні умови капітуляції»? Нульовий. Хіба не аксіомою є те, що Путіну не потрібні «вигідні умови» для України, йому потрібно, щоби незалежної України не було взагалі, а «Мінські угоди» - це лише етап на шляху до цієї мети. Не Крим і по кілька районів Луганської та Донецької областей, а вся Україна, або та, принаймні, її левова частка, яка входила до складу імператорської Росії, тобто по Збруч. Решту, Галичину з Закарпаттям – у Москві про це неодноразово заявляли – вони були б не проти «подарувати с барского плеча» західним сусідам України – Польщі, Угорщині. Тоді ж, напевне, у Москві погодились б і на возз’єднання Молдови з Румунією, без Придністров’я, щоправда. Тут є що ще обговорювати?

Друге. У зв’язку з першим, можна лише уявити собі ці «прийнятні умови», за яких Україні дозволять відкрито «готуватися до визвольної війни». Це навіть не смішно. Після капітуляції готуватися до реваншу у всіх на виду, з рашистським Лугандоном на відомих правах у своєму складі? Хочу подивитися. Точніше - не хочу, все й так ясно! Підготовку до «визвольної війни» не може бути регламентовано у державній програмі, її не включиш рядком до державного бюджету. Капітулювати зараз – це значить знову змарнувати український шанс, не виключено, що цього разу – назавжди.

Третє. Знову довга цитата. «То, что сейчас происходит на линии столкновения - это не война. Потому что в своем классическом понимании война предполагает какие-то действия: наступление, оборону (если присутствует факт наступления врага), встречный бой, маневр, обход с флангов, окружение, сосредоточение и рассредоточение войск... Ничего этого мы не видим. Сидение в окопах, бесконечное ожидание вражеского наступления и ответки на обстрелы врага - это не война. Это - состояние, деморализующее армию и общество». Все так, але це - про класичну війну сказано, а проти України розв’язано війну гібридну. А як ще її назвеш, коли між воюючими сторонами зберігаються дипломатичні відносини і багатомільярдний товарооборот? Звісно, капітулювати можна і в гібридній війні. До чого це призведе, сказано вище. Наскільки обумовлене реальним станом справ – нижче.

Четверте. Війна не програна, поки ти цього сам не визнав. Для нашого випадку ця добре відома формула підходить ідеально. А ми дійсно не програли цю війну і з якого біса ми маємо це визнавати?! Бо Іловайськ, про який згадує Євген Якунов, стався коли ЗСУ практично ще не було. І ми не програли цю війну, тому що за п’ять років наші Збройні сили аж ніяк не розгромлено, а навпаки - створено і потуга їхня зростає. Ми не програли, бо російські плани одразу підім’яти під себе весь південний-схід України зазнали краху ще в 2014 році. Ми не програли цю війну, тому що активне ядро української політичної нації – це мільйони людей, які ні за що не визнають капітуляцію і готові продовжувати боротьбу. Так, війні уже йде шостий рік, українське суспільство абсолютно природно втомилося від неї і тих, хто нещодавно проголосував за нову владу, яка пропонувала «просто перестать стрелять», таки втричі більше. Схоже, що тут, крім притаманної багатьом народам інфантильності, спрацювало те одвічне, українське, що найточніше виражене в прислів’ї: Ще ніколи так не було, щоби якось не було…Але зверніть увагу, що ані Володимир Зеленський, ані його партія «Слуга народу» не йшли на вибори, обіцяючи мир на умовах Росії. Напиши вони таке на своїх знаменах – і близько б не було тих безпрецедентних відсотків.

П’яте. І основне. Російсько-українська війна, яка почалася у 2014 році і триває досі, є частиною Світової гібридної війни, так само, як радянсько-німецька війна (1941-1945) є частиною Другої світової. І так само її основним результатом буде встановлення нового світового порядку. Росія претендує у ньому на місце, яке аж ніяк не відповідає її сучасному стану – і економічному, і науково-технологічному. І це при тому, що її світоглядні позиції, тоталітарна практика всередині країни та імперська зневага до інтересів інших націй та суверенних держав, роблять її вкрай небезпечною для цивілізованого світу. І визнати поразку в Україні, допустити не просто посилення Росії, а де-факто відродження тоталітарної імперії - є неприпустимим для Заходу. Скільки б не говорили про те, що Захід, передусім Західна Європа, теж втомився воювати, а хоче «просто торгувати», програш в Україні – це капітуляція Заходу перед силами світового антидемократичного реваншу, лідером якого виступає Російська федерація. Саме тому у війні за остаточну свою свободу Україна має таких потужних союзників, а це США, Канада, Великам Британія, Європейський Союз - і більшого злочину перед власним майбутнім, ніж капітулювати за таких умов, просто не існує. 
Слава Україні!