Україні варто сформулювати свій план закінчення війни з Росією

…І знову ми обурюємося, ображаємося. «12 пунктів» зради хтось там написав, а тепер жонглює ними: то виставить на сайт Мюнхенської конференції з безпеки, то зніме звідти, то знову – виставить. А у нас – то приплине до серця чорна імла – то відлине – то знову… Погано. І нема тому ради.

А все ж дуже просто: ми самі, свої пункти скласти не пробували? Як Україна уявляє собі закінчення війни по-українські? Тільки так, щоб і про перспективи реалізації такого плану подумати. Бо можна, звісно, написати по-справедливому - чотири пункти:

1. Росія виводить свої війська та озброєння з Донбасу та Криму;
2. Росія повертає Україні всіх полонених.
3. Росія забирає з собою всіх зрадників та бандитів;
4. Росія виплачує всі суми понесених Україною збитків.

Так, ніхто, на жаль, крім нас, не погодиться? Ну, коли вже йдеться про компроміси, то які вони мають бути? Спільне з «ЛДНР» патрулювання кордону не пропонувати. Тим більше, що й не пропозиція це була – так потеревенив Зе-президент на якомусь там ланчі, щоб реакцію заміряти… І вже різночитання пішли: мовляв, він мав на увазі патрулювання території, а щодо кордону – то там лише українські прикордонники мають бути… А де, власне, українські пропозиції, придатні до розгляду та оцінки, оформлені хоча би так само, як ті ж сумнозвісні «12 пунктів»? Нинішня влада не може їх надати з «ментальних» причин, вони «совки і малороси»? То де опозиція? Не обов’язково парламентська – де РОК? Нема нічого…

Нас особливо обурив 12-й пункт: як це «сусіди», тим більше Росія, братимуть участь у формулювання нашої нової національної ідентичності?! А ми, перепрошую, самі з нею визначилися? З тим, що це за люди такі, українці, в 21-му столітті, а не в першій половині 20-го…

Але ж все це у нас є, якщо розібратися. Розумного і правильного написано і сказано на цю тему так багато, що левову частку вже й забуто! От і треба це якось спільно згадати, доповнити, узагальнити; тут і потрібна загальнонаціональна дискусія, щоб дійти згоди, хоча б у принциповому. Але ж її треба організувати не на словах, а на ділі, а щоб результати не були одразу поставлені ворогами під сумнів, вони мають бути публічно підтверджені національними авторитетами. І для цього, за нинішніх технологій, не обов’язково бути владою. А якщо так не зробити, всі ці життєво необхідні Україні істини й будуть залишатися жменькою інформаційного пилу, розсипаною у всесвіті Інтернету.

Я про те, що досі вже існувати в режимі лабораторної жаби, яка реагує на імпульс струму – скороченням м’язу. Ініціативу на себе треба брати, а не ревти від образи після кожних «12 пунктів».

Мабуть, для нинішньої України це задача №1.