Яку армію має у своєму розпорядженні Путін

Питання мотивації російських солдатів – одне з критично важливих питань нинішньої війни, бо від цього залежить, коли і з якими нашими втратами вона завершиться.

Модерні держави воюють силами громадян, які знають, що вони захищають.

До-модерні, архаїчні держави не мають громадян, лише підданих. В них є кілька варіантів.

1. Найманці. Армія суцільних найманців-професіоналів може творити дива, але лише у локальних конфліктах, адже професіоналів за визначенням не може бути багато. На велику війну не вистачить.
2. Гроші. Соціальні низи, затиснені боргами, безробіттям та безнадією, обирають війну як спосіб вирватися, як соціальний ліфт із підземелля. Якість таких бійців мінімальна, військові професії вони зазвичай не здатні опанувати. Їхня доля – гарматне м'ясо.
3. Ідеологія. Держава може спробувати шляхом пропаганди спонукати людей йти на війну заради якихось цінностей. Але до-модерна держава не має громадян, вона має підданих, які за визначенням не сприймають ідеологій. Російське населення довго привчали до політичної пасивності та вивченої безпорадності. І тепер пояснити їм щось про «Вітчизняну війну» практично неможливо. Комунізм як модерна ідеологія був здатний до індоктринації (звідси черги добровольців у 1941), «руський мір» як архаїчна – не здатний.
4. Примусова мобілізація і страх. Для цього не досить авторитаризму – потрібен тоталітаризм, всевладдя силовиків. А тоталітаризм швидко зменшує якість людського капіталу, звідси низька спроможність систем управління. Марк Солонін довів, що Червона армія, попри сталінський авторитаризм, тричі повністю розбігалася.

Що нині має у своєму розпорядженні Путін? Трохи найманців, але не достатньо. Непрацездатну ідеологію. Невеличкий корпус армійської касти – професіоналів, які мають свою власну ідеологію й не дуже сприймають путіна. Трохи грошей, що масово женуть на війну соціальні низи, але не здатні створити сучасну армію. Трохи страху у вигляді кадировських «заградотрядов». З цього міксу постає дуже, дуже велика армія, але слабко навчена, слабко згуртована, слабко вмотивована (а також голодна й роззута).

Чи можлива в таких умовах тотальна мобілізація, про яку кричать російські «ястреби»? Для того потрібен тоталітаризм, а для його запровадження потрібен час, хоча би кілька років. В умовах звичайного авторитаризму російське населення сховається від призову всіма можливими способами. (Є й економічні та логістичні проблеми.)

В такій ситуації режим вдається до відчайдушних рішень.

Перше

Формування національних батальйонів. Оскільки не працює російський націоналізм (націоналізм – ідеологія вільних людей, а не рабів; націоналізм та модерність є майже синонімами), то, може, спрацює татарський, башкирський чи інгушський націоналізм? Якби це спрацювало, такі батальйони підлягали би контрпропаганді та могли би врешті стати основою сил самооборони нових проголошених держав, як це сталося з національними батальйонами Австро-Угорської імперії у Першій світовій (адже лояльність до свого народу вище, ніж до імперських командирів). Але не спрацювало. Свідомі башкири не розуміють, що їм робити на чужій війні. Врешті знов набрали соціальні низи, гарматне м'ясо.

Друге

Формування приватних армій. Аналогічне по суті рішення перекласти мобілізацію на когось іншого – як не на місцеву владу національних республік, то на керівників державних корпорацій («олігархи» в Росії не самостійні гравці, а такі самі напівдержавні корпорації). Вдалий крок до громадянської війни, адже лояльність найманців до конкретного роботодавця завжди вище, ніж до абстрактної імперії.

Кінець імперії неминучий. Вона розпадеться на два-три десятки держав. І на цьому почнеться нова сторінка історії – безпечніша для України, Європи та світу.