Приватизація: під лежачий камінь вода не тече

Державні підприємства сьогодні є найбільшим джерелом корупції. Переважна більшість з них — це дірки, через які в кишені кланів течуть гроші державного бюджету, тобто гроші платників податків, які могли би бути витрачені на оборону, освіту, охорону здоров'я тощо. Дитяча віра ліваків у те, що держава може бути ефективним власником, щоразу спростовується життям. Державна власність у розвинених країнах — це виняток. Середня європейська країна має у 10 разів менше державних підприємств, ніж Україна, в якій їх налічується майже 3500.

Чому приватизація була провалена досі? Тому, що починали з найскладнішого — з великих прибуткових підприємств, часто монопольних, навколо яких є конфлікти інтересів великих груп. Спроби одних кланів перемогти інші у нашій країні балансів і протиріч зазвичай завершуються нічим.

Починати треба з найпростішого — з невеликих підприємств, давно збиткових (часто штучно), що висять тягарем на шиї держави хоча би через свою кількість (біля 900, але лише 11% всіх активів). Такі підприємства можна продавати швидко через вже відлагоджену систему прозорих електронних аукціонів, зі стартовою номінальною ціною (часто це буде 1 гривня). Якщо там є щось цікаве — можна не сумніватися, за такі активи швидко розгорнеться неабияка боротьба, і врешті ціна стане адекватною.

Інша важлива група підприємств — це те, що продавати не можна, хоча й там державі як власнику нема чого робити: дороги, аеропорти, лісгоспи. Для таких випадків існує механізм концесії. Приватні підприємці знайдуть спосіб заробити і собі, і державі.

Третя важлива група — більше 1200 підприємств, які треба просто закрити (наприклад, вони давно в процесі ліквідації, яка все не завершиться). Це більше третини всіх державних підприємств.

Ще більше 500 підприємств знаходяться на тимчасово окупованих територіях. Забудемо про них до кращих часів.

Що залишається? Залишаються стратегічні підприємства, які держава повинна тримати в руках (їх лише 15, але вони становлять 69% всіх активів — це Укрзалізниця, Нафтогаз, ключові оборонні та аерокосмічні заводи, енергетичні компанії), а також інші важливі великі підприємства, що пов’язані з обороною та національною безпекою, правоохоронною діяльністю, загальнонаціональною інфраструктурою тощо (таких нарахували 363). Тепер уповноважені державні органи, позбавившись мотлоху, зможуть приділити їм достатньо уваги — це лише 11% від нинішньої величезної кількості. Спочатку треба навести там лад з корпоративним управлінням — державні підприємства мусять управлятися не гірше за приватні.

Таке сортування назвали французьким словом тріаж, що означає медичне сортування на полі бою: на тих, хто виживе незалежно від медичної допомоги, тих, хто помре незалежно від допомоги, і тих, кого негайна медична допомога може забрати з того світу. Доречність метафори зрозуміла кожному, хто бачив нинішній стан більшості держпідприємств.

Окрім цього, урядові рішення включають спрощення процедур приватизації. Ключовим елементом великої приватизації буде залучення так званих «інвестиційних радників» — цю функцію виконують великі міжнародні інвестиційні банки, які попіклуються про те, щоб серед покупців була конкуренція, а також підготують підприємство до продажу. Для малої приватизації ключове рішення — вже згадані онлайнові аукціони «ProZorro.Продажі». Спрощення процедур призведе також до скорочення вдвічі строку підготовки об’єктів. Окремо уряд приділив увагу обмеженням щодо участі російського капіталу, а також можливості використання міжнародного права та міжнародного арбітражу.

Насамкінець підкреслю: приватизація — це не лише розвантаження держави від невластивих їй завдань управління майном. Це також подолання радянської спадщини і в головах, і в документах, і, як то кажуть, «на місцевості», у верстата. Це шанс створити нові робочі місця, збільшити податкові надходження тощо. Це сигнал, що країна готова до інвестицій, готова зробити наступний крок від закритої пострадянської олігархічної до відкритої економіки.