Провина російської культури

І знову про культуру.

Позаминулого місяця ми обговорювали російську тезу, що «культура не винна», що Пушкін та Чайковський не винні у звірствах російських солдатів.

Ми з друзями тоді пояснювали, що культура – це не вірші й не опери. Культура – це те, що формує норми поведінки. Вона не на папері й не на нотному стані, і тим більше не у вигляді намацальних артефактів, – культура це те, що «поміж нашими головами» (»in over our heads», за влучним висловом Роберта Кіґана). І якщо російська культура не змогла втримати російських солдатів від звірств – значить, вона провалилася, не виконала свою функцію. А значить, винна.

Згодом, минулого місяця, коли ця тема виникла знову, ми пригадали вірші Пушкіна про Польщу та Бродського про Україну. Пригадали, що Достоєвський спотворив поняття злочину та відповідальності. Пригадали нинішніх діячів російської культури, тих, що проти війни, але повчають Україну зі зверхністю старшого брата, зі зневагою колоніалістської «білої людини» (заради справедливості, є нечисленні винятки). Пригадали, що російська культура завжди несла імперський прапор. А значить, не варто звинувачувати російську культуру в тому, що вона не виконала свого завдання, – навпаки, вона його добре виконала. Тільки це було інше завдання.

Нині третя хвиля розмов про російську культуру. Якби ми могли охопити більше людей, бідкаються російські діячі, то все було би інакше. Але ми ставили театральні п'єси на тисячі людей, а тим часом телебачення транслювало пропаганду на мільйони. Ми програли тоталітарній державі, бідкаються вони.

І начебто вони мають рацію.

Але ні. Давайте розбиратися.

Вищенаведена логіка ґрунтується на припущенні, що люди є окремими контейнерами. Одні контейнери вдалося наповнити «хорошою російською культурою», а в інші, значно чисельніші, залило по вінця свою пропаганду тоталітарне російське телебачення.

Але ми, люди, – не контейнери. Ми взаємодіємо. Культура живе «поміж нашими головами». Культура вірусна навіть в епоху, коли нема соцмереж, а є лише книжки. І навіть коли мало хто вміє читати. І навіть коли жодних книжок нема, а є собор, а в ньому картини, статуї та проповідь. І навіть коли нема собору, а є лише малюнки на стіні печери. Вже тоді є культура.

Поети-пророки створили українську націю з купи людей різних станів із різною ідентичністю, розкиданих по різних державах. І так само німецьку націю, й італійську. Поети-пророки зберегли Польщу, коли держава припинила існування. Можна ще десятки історій розповісти. Так працює культура.

Теза, що російська культура не винна, бо програла у протистоянні з тоталітарною державою, не витримує жодної критики. Російська культура винна, бо допустила створення тоталітарної держави. Бо не прищепила людям гідність, відповідальність та прагнення свободи. Бо не спромоглася переосмислити історію й запропонувати картинку майбутнього. Бо заробляла гроші, коли треба було кликати на барикади.

А тепер уже пізно каятися.

Але не пізно взяти валізку й поїхати в еміграцію, спустившись з телевізійного Олімпу у вогкі підвали вигнання, де витратити решту свого бідного життя на боротьбу з тоталітаризмом (що в епоху інтернету не так безнадійно, як в епоху «саміздату»). Обміняти своє життя на каяття. Бо каяття має бути дієве.

Але це означає любити свій народ, а не його гроші. Чи спроможна на це російська культура, подивимося. Це буде фінальний іспит. Попередні провалено.