«Новая стратегія Росії». Чого чекати на фронті у найближчий час

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну станом на зараз можна розділити на декілька етапів: від бажаного «взять Кієв за три дня» до реальної не спроможності взяття Бахмуту за шість місяців.

На першому етапі російським командуванням планувалося за два тижні взяти щонайменше Київ, Харків, Чернігів, Суми, Миколаїв і Одесу. А то і всю Лівобережну Україну.

Цей етап завершився повним крахом на початку квітня, коли Миколаїв став фортецею на Півдні, а з під Києва великому російському угруповуванню довелося втікати.

Десь з травня росіяни перейшли до другого етапу, спрямованого на захоплення всієї Луганської та Донецької областей. Врешті, спіткнулися на Бахмуті. Зважаючи на декілька ліній сильної української оборони на Донбасі, вибудованих ще з 2015 року, поки що задеклароване «звільнення Донбасу» не видається можливим.

Підняття ставок Путіна «референдумом» і «включенням чотирьох регіонів до складу РФ» не додало ні військових успіхів, ні мотивації його військовим. Врешті, росіяни втекли з Херсону, і мають досить непевні позиції в Запорізькій області.

Тому, з 10 жовтня, стратегія дещо змінилася і полягала в «заморозіть» українські міста, знищити інфраструктуру і зробити ту українську територію, яку вони не зможуть завоювати, непридатною до життя.

Після невдачі цього плану через ефективність українського ППО та буквально подвиги енергетиків, ця стратегія теж тріщить по швах.

До речі, нині, схоже, росіяни все ж планують зосередитися саме на столичному регіоні, Києву та області, аби максимально концентровано використовувати залишки свого ракетного потенціалу. Київ їм явно як кістка в горлі, символ, який треба зламати.

Проте, це поки що призводить до посилення української ППО, і вже з початку весни ця стратегія буде неактуальною.

Росіянам конче потрібна нова стратегія. Навіть якщо вони кинуть всі свої сили з мобілізованих на лінію Бахмут-Вугледар, то максимум чого досягнуть, це вгрузнути в ще більш потужну лінію оборони в районі Костянтинівка-Славянськ-Дружківка-Краматорськ. І вони це розуміють.

Умовно, це певний глухий кут для росіян, оскільки розтягування військ ніяк не гарантують їм перемог. Напевно, звідси останні заяви Путіна про готовність «до діалогу» при «виконанні вимог» та визнанні всіх окупованих територій на зараз. І очевидно, що це буде відкинуто українською стороною.

Тому доволі ймовірним є варіант «розтягування» українських військ, через можливий новий наступ на Харків, до якого, за словами генерала Мельника, можуть використати угруповування з понад 200 тисяч мобілізованих.

Там мотивації найбільше, оскільки обстріли складів в Білгороді та Шебекіно, а також вогневий контроль за трасою з Білгорода не дозволяє їм забезпечувати своє угруповування в Сватово та Лисичанську.

Мої джерела кажуть, що ударне угруповування вони збирають і з курської області в напрямку Сумщини.

Дехто каже про можливий наступ в районі Рівного чи навіть Києва, але зважаючи на те, що з лютого там нарешті з’явилася лінія оборони, це видається малоймовірним, якщо звісно, Лукашенко і далі уникатиме задіювання білоруських сил, які тут приречені на роль смертників.

Значно вірогіднішим виглядає нарощування угруповування в Запорізькій області. Тут є постійні поставки з Криму і цей напрямок якраз небезпечний для росіян, оскільки український прорив в напрямку Мелітополя загрожує їм перерізанням сухопутного коридору до Криму. Тому там ситуація може бути найбільш запеклою.

Все це про довгу війну. І її доля буде прямо залежати від ресурсів. Ці ресурси – це люди і зброя. В Україні де-факто починається нова хвиля мобілізації і вона дуже потрібна. Ще більш потрібна важка зброя. І достатні запаси снарядів. Це розуміють західні союзники, які фактично вже дали світло на постачання додаткових Хаймерсів, танків та САУ.

На Росії це теж розуміють. Там значну частину економіки переводять на воєнні рейки, і заводи на Уралі працюють. Фактичним союзником, який постачає Росії зброю є Іран, і потенційно Москва пробує налагодити і співпрацю з Китаєм, який досі зберігав нейтралітет.

Ну і звісно, долю війни визначить інтелектуальність воєнних операцій, де з великим відривом генерал Залужний і генштаб випереджає Суровікіна і ко. Та мотивованість війська. Це те, що дало нам фору на початку війни, що спонукало Захід до підтримки України, і що є головною складовою такої бажаної української перемоги.

І Захід, і Україна, хотіли б закінчити війну до кінця 2023 року. Україну війна виснажує, українців вбиває. А на Заході – в ЄС і США в 2024 вибори і діючі політики воліли б йти на них з настроєм перемоги своєї політики з підтримки України. Тому рік, який почався, буде важким, але має всі шанси стати визначальним.