Чи захистять Україну нові гарантії безпеки від Єрмака та Расмуссена?

Днями на Банковій оприлюднили рекомендації щодо гарантій безпеки Україні після завершення війни. Їх представили глава Офісу президента Андрій Єрмак та ексгенсек НАТО Андерс Фог Расмуссен.

Вважаю, що у цих пропозиціях бракує головного – розуміння яким чином змусити чергових божевільних путіних відмовитися від агресії та посягань на суверенітет і територіальну цілісність інших країн.

Як учасник багатьох переговорів щодо безпекових гарантій Україні у 90-х роках хочу звернути увагу шановних авторів чергового проєкту нашої безпеки на дещо забуті факти з новітньої історії.

Після проголошення Незалежності 1991 року Україна отримала низку юридично та політично зобов’язуючих документів щодо своєї безпеки. Першим таким міжнародно-правовим договором стала Угода про створення Співдружності Незалежних держав (СНД), яку підписали керівники трьох держав – засновників СРСР (Україна, Білорусь, РФ) у Біловезькій Пущі 8 грудня 1991 року і яка набула чинності після її ратифікації усіма парламентами 10.12 91. Цим документом констатовано припинення існування Союзу РСР і створення СНД, які «визнають і поважають територіальну цілісність одна одної і недоторканість існуючих кордонів». (Стаття 5 Угоди).

Другим базовим документом  гарантій безпеки України став Будапештський меморандум (підписано 05.12 94, набув чинності 05.12.94).У ньому США, Великобританія та РФ підписами глав держав підтвердили повагу до «незалежності, суверенітету та існуючих кордонів України» (пункт 1), а також запевнили, що «ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України» (пункт 2).

Третім важливим юридично зобов’язуючим документом щодо нашої безпеки став Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ Стаття 2 якого гарантувала, що Високі Договірні Сторони «поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів» (підписано 31.05.97, набув чинності 14.01.98).

На додачу до таких персоніфікованих гарантій своєї територіальної цілісності та суверенітету Україна є ще й членом поважних міжнародних безпекових організацій (ООН, ОБСЄ, МАГАТЕ). А їхні статути та положення  зобов’язують усіх своїх членів – включно з РФ – не використовувати силу у відносинах між державами.

Лише цей неповний перелік міжнародно-правових документів – якби вони працювали у відповідності до їхніх положень – мав би юридично і політично гарантувати Україні мир, спокій та надійний захист від будь-якої агресії чи загроз тероризму.

Проте, все, що відбувається з нашою державою та її суверенітетом з 2014 року, повністю спростовує віру у мирні угоди та прописані у них гарантії безпеки.

Відтак черговий проєкт гарантій безпеки, які планують надати Україні міжнародні партнери, насправді вкотре може виявитися лише високими запевненнями та черговим свідченням нашої політичної наївності.

Вважаю, що для пошуку більш дієвих та ефективних систем національної безпеки незалежних держав, перш за все, треба зробити неупереджений та поглиблений аналіз причин – чому у 21 столітті виник путінський неоімперіалізм і чому всі міжнародні інституції підтримки миру стали тотально неефективними. А тому є сенс назвати стратегічні помилки, яких припустився Захід після розпаду СРСР і які й призвели до сьогоднішньої глобальної кризи.

По-перше. Нагадаю, що сутність радянського тоталітаризму у Росії Єльцина-Путіна не змінилась. Але концентрація уваги Заходу відбувалася лише на ядерній зброї колишнього СРСР. Це і призвело до того, що на місці ослабленого холодною війною Радянського Союзу постала оновлена та підсилена західними інвестиціями і технологіями імперська Росія Путіна.  Як свідок трансформації РФ у неоімперію та автор книги «Історія ядерного роззброєння України» хочу нагадати, що український парламент ухвалював рішення щодо повного знищення своєї ядерної зброї в обмін на прискорену інтеграцію у демократичну Європу та її безпекові структури. Але шалений тиск та погрози Україні війною з боку Росії (попри згадані угоди) вкупі з підтримкою Заходом «демократа» Єльцина і змусили нашу державу віддати увесь свій ядерний арсенал в руки потенційного агресора.

Наслідком цього стали не демократизація РФ, як про те мріяв Захід, а посилення диктатури, зростання російських неоімперських амбіцій та поява нових, ще небезпечніших викликів мирному співіснуванню держав світу.

А тим часом Україна понад три десятиліття була позбавлена євроатлантичної інтеграції.

По-друге. Помилковим рішенням Заходу були й гарантії безпеки, надані Україні у форматі Будапештського меморандуму – з одного боку надзвичайно важливого політичного документу, що зупинив розповсюдження ядерної зброї у світі внаслідок відмови України від свого арсеналу. А з іншого боку, 2014 року, коли Росія розпочала агресію проти України, Меморандум почали називати не гарантіями, а лише запевненнями безпеки. Це і дозволило Росії уникнути жорстких міжнародних санкцій за анексію Криму і війну на Донбасі, що, зокрема, передбачено Статутом ООН. Натомість «Мінські угоди», які не відповідали міжнародному праву та не були легітимізовані на відміну від Будапештського меморандуму підписами глав держав, чомусь стали такою собі «політичною іконою». Дивина, але деякі західні топполітики називали їх «безальтернативною дорогою до миру в Україні».

Проте саме ця дорога і привела сьогодні світ до широкомасштабної агресії Росії та до нових глобальних загроз безпеці світу.

Отже, слід визнати, що система мирного співіснування, яку так довго і важко вибудовувало людство після Другої світової війни, луснула як мильна бульбашка. Паперові угоди демократії з тоталітаризмом та заплющування очей на глобальні виклики безпеці заради окремих дивідендів тим чи іншим країнам в сучасному світі вже не діють.

У 21 столітті потрібна принципово інша модель як подальшого розвитку людства так і його гарантій безпечного співіснування. Вона має базуватися на ідеологічній єдності демократій, що керуються принципами верховенства права та поважають суверенітет та територіальну цілісність незалежних держав. Натомість тоталітаризм та диктатури повинні бути повністю відділені як від демократичних безпекових систем, так і від усіх цивілізаційних досягнень, які продукує демократія: економічні та соціальні блага, інтелектуальні та технологічні ресурси, фінансова та матеріальна допомога. А будь-які прояви загроз з боку тоталітаризму демократичному світоустрою повинні мінімізуватись за принципом «примусу агресора до миру».

Сучасний світ насичений ядерними, хімічними, гідротехнічними та іншими небезпечними високотехнологічними об’єктами став надзвичайно вразливим не лише до ядерної війни, а й до будь-якої іншої агресії. Як свідчить досвід нинішньої жорстокої війни, українські АЕС можуть вибухнути унаслідок ракетних обстрілів РФ, що загрожує радіоактивним забрудненням усієї Європи.

Тож наскільки серйозними можуть бути сьогодні лише паперові гарантії, якщо навіть такі структури, як НАТО, не можуть убезпечити європейські країни від наслідків путінського ядерного тероризму та глобальної ядерної катастрофи?

Настав час для принципово інших рішень та змін сутності світової безпеки. А міжнародні безпекові інституції повинні стати на захист миру, а не прикривати, як то бачимо зараз, діяння та злочини російської агресії.