П’ять уроків Стівена Волта, які ведуть до Судного Дня
Відгук на висновки професора Гарвардського університету щодо війни в Україні
Нещодавно видання «Foreign Policy» опублікувало колонку професора Гарвардського університету Стівена Волта «П'ять уроків, яких навчила світ війна Росії проти України».
Як безпосередній учасник політичних подій, пов’язаних з розпадом СРСР та становленням Української держави, я не можу погодитися з висновками шановного пана професора. І навіть більше – вважаю їх хибними. А хибні висновки, як відомо, породжують хибні дії. Сьогодні це надзвичайно важливо в контексті жарких дискусій політиків та експертів Заходу на тему чим має закінчитись світоглядна війна в Україні.
Урок 1
Як стверджує професор Волт, полягає у тому, що лідери можуть легко прорахуватися. Так Путін помилився, коли припускав, що Україна не зможе чинити серйозний опір. Західні лідери також помилялись, бо роками нехтували можливістю війни і перебільшували силу економічних санкцій.
Мушу заперечити це твердження з огляду на історичний досвід відносин України та Росії. Не лише Путін, а і вся попередня правляча верхівка Російської імперії добре пам’ятала про силу і здатність українців перемагати Московію. Саме тому одразу після колапсу СРСР нова російська влада взялась за масштабне обеззброєння незалежної України. І ось чому.
У 1991 році Україні належав третій за потугою ядерний потенціал світу (а це понад 5 тисяч ядерних боєголовок стратегічної і тактичної зброї). Українська армія на момент розпаду Союзу була найбільшою та найкраще озброєною серед колишніх республік європейської частини СРСР. Вона нараховувала 780 тисяч особового складу, 6 500 танків, 7 000 бойових броньованих машин, 7200 артсистем, 1100-1500 бойових літаків. В Україні дислокувався майже весь Чорноморський флот (90%), 4 повітряних армії, окрема армія Протиповітряної оборони із найсучаснішими системами ППО, а 8 величезних комплексів зберігали найбільші (після РФ) запаси усіх видів ракет, снарядів, мін, гранат, патронів та амуніції. Тобто всього того, що потрібно для ведення найінтенсивнішої війни упродовж тривалого часу.
Знаючи в деталях про нашу військову потугу, російські генерали десятиліттями уникали війни з Україною. І навіть у 2014 році, коли Україна вже була позбавлена ядерної зброї та більшої частини своїх звичайних озброєнь, Путін все ще не наважувався іти на Київ, бо міг зазнати поразки. І лише після повного знищення 6 з 8 українських військових складів та розпродажу за безцінь більшості військових запасів, московський диктатор розпочав широкомасштабну агресію.
Щодо Заходу, то, як на мене, його найбільшою стратегічною помилкою у темі оцінки військових загроз з боку Росії стала відсутність розуміння, що з розпадом СРСР в Росії залишився тоталітарний режим. А відтак, замість продовження політики послаблення тоталітаризму та підтримки нових демократій на пострадянському просторі, Захід розпочав широкомасштабні вливання у «демократа» Єльцина.
Саме в той період під спільним тиском Заходу та Росії Україну змусили передати 3-й ядерний потенціал світу в руки РФ.
Захід також заплющив очі на те, що підписаний у 1990 році Договір про скорочення звичайних озброєнь у Європі виконувався не Росією, а шістьма іншими незалежними державами. І серед усіх найбільший внесок у загальне роззброєння знову зробила Україна.
Відомо також, що якби Росія одноосібно виконувала скорочення своїх звичайних озброєнь, то після виконання умов Договору її збройні сили залишилися б майже без війська.
Хочу також наголосити, що неоімперські амбіції Росії зростали не лише на ядерних та військових арсеналах. У порушення норм міжнародного права Росії без юридичних процедур передали ключові місця СРСР у найважливіших міжнародних безпекових організаціях. А відтак Радбез ООН, МАГАТЕ, ОБСЄ поступово втратили свою ефективність у протидії глобальним загрозам людству.
І тому я вважаю, що УРОКОМ 1 для демократичного світу є зовсім інший висновок:
Без принципової зміни тоталітарних режимів на демократичний устрій будь-яка співпраця Заходу з диктаторами завжди призводить до все більш масштабних та небезпечних глобальних загроз сучасному світу.
Урок 2
За версією професора Волта полягає у тому, що Путін не розраховував на об’єднання Заходу проти себе. А відтак «Росія воює проти країни, яку підтримує коаліція, сукупний ВВП якої майже у двадцять разів перевищує російський». На його думку «держави виступають проти агресора, насамперед, тому що бояться, що його амбіції можуть зрости».
У цьому контексті знову мушу нагадати. Масштабна війна путінської диктатури проти демократії розпочалася не у 2022 році, а набагато раніше. У 2008 році Росія захопила частину Грузії. У 2014 анексувала український Крим та розпочала масштабну вій ну на Донбасі. Але упродовж цього часу Захід так і не спромігся ані об’єднатися, ані «примусити агресора до миру». І навіть після початку широкомасштабного вторгнення у лютому 2022 року «пекельні санкції», якими Захід намагався стримати Путіна, так і не були застосовані. Відтак економіка РФ попри санкції продовжує працювати і дотувати путінську агресію, а Україна – попри підтримку Заходу – зазнала катастрофічних руйнувань. Більше 50% українського економічного потенціалу не підлягає відновленню. Окуповану частину – а це понад 20% території – майже стерто з лиця землі. А екологічні злочини дикуна з ядерною булавою, як то висушування Каховського моря, загрожують населенню страшними наслідками.
Тому мій висновок щодо УРОКУ 2 такий: в умовах зростання глобальних загроз та об’єднання диктаторських режимів демократіям необхідно розробити принципово нові системи протидії тоталітарним загрозам. Принцип невідворотності покарання за порушення норм міжнародного права має стати не букетом політичних гасел, а системою дійсно «пекельних дій», здатних зупинити будь-якого агресора.
Інакше військове нахабство політичних диктатур буде зростати, а миротворчі заклики демократії до поваги суверенітету все частіше глушитимуться вибухами бомб та ракет.
Урок 3
Його гарвардський професор трактує так: попри підтримку України Заходом Росія залишається «великою державою», а «її лідери розглядають війну як екзистенційний конфлікт, який Росія має виграти». Тому «витіснити Росію з України, яку вона зараз контролює може бути неможливим». Він також не виключає і «можливості ескалації війни, зокрема із використанням ядерної зброї».
Мій висновок щодо УРОКУ 3 інакший. Імперська Росія не здатна продовжувати своє політичне існування поруч з демократичною Україною. Це як союз води й вогню. Тому ні Росія «демократа» Єльцина, ні тим більше путінська неоімперія ніколи не відмовлялись від стратегії знищення і поглинання України. Варто лише згадати слова Путіна президенту США Дж. Бушу на Бухарестському саміті НАТО 2008 року: «Україна – це навіть не держава».
І навпаки, Захід ніколи не визнавав екзистенційність загроз диктаторських режимів демократіям. Ані у 1938 році, підписуючи Мюнхенський договір, ані у 2008 році, закриваючи перед Україною двері НАТО. Країною, яка добровільно здійснила найбільшу у світі пожертву задля миру (знищення власної ядерної зброї).
І навіть сьогодні, через майже рік широкомасштабної агресії,та попри запевнення очільників західних держав щодо підтримки України, Захід ще не розглядає ні Росію, ні Китай, як свою особисту екзистенційну загрозу. А відтак не має готової стратегії свого захисту від нападу диктаторських режимів.
Щодо ескалації війни. Тут якраз усе навпаки, бо саме гальмування нашої перемоги – це і є ескалація війни. Підтвердженням цього є перебіг путінської агресії. Чим менше Захід передає сучасної зброї ЗСУ, тим більше розпалюється божевілля Путіна. Як відомо, термін так званої «спецоперації» Путіна мав завершитися упродовж кількох місяців. Сьогодні московський диктатор вже заявляє, що Росія готова до багаторічної війни, бо їм потрібна лише перемога. І тому, як нещодавно заявив Борис Джонсон у своєму зверненні до західних лідерів, Україні необхідно надати всю сучасну зброю задля перемоги Путіна вже цього року.
Зі свого боку додам – дайте нам зброю перемоги і Російська імперія назавжди зникне з політичної карти світу.
Урок 4
Як стверджує професор Волт, підтримка Заходом України, а відтак і продовження війни може призвести до «гіршого результату для України». Пан професор нагадує, що свого часу «зовнішня підтримка місцевих сил у В’єтнамі, Іраку та Афганістані залишила ці країни у важкому стані», коли США вивели звідти свої війська.
Я категорично не погоджуюсь з такими висновками. По-перше, хочу нагадати пану професору, що війну з російським агресором в Україні ведуть не якісь «місцеві сили», а Збройні Сили Української держави. Окрім цього, на відміну від згаданих азійських країн, армія США не воює з Росією в Україні. Більше того, США і НАТО постійно наголошують, що участь у конфлікті вони не беруть. А лише з огляду на Статут ООН допомагають Україні боронити свій суверенітет.
По-друге. Гіршим для України може стати лише недостатня для повного звільнення нашої території західна допомога. Нагадаю пану професору Волту, що метою Путіна, яку він виголосив 24.02.22 року, є ліквідація Української держави та української нації. А відтак для нас, українців, є можливим лише один фінал цієї битви – повна перемога. Інший варіант ми не можемо розглядати навіть теоретично. Бо нас, українців, у ньому згідно з планами Путіна існувати не може.
Урок 5
Професор Волт вважає, що «стимул Росії до вторгнення був би значно меншим, якби політики США та Заходу прислухались до попереджень щодо наслідків безстрокового розширення НАТО».
Таке твердження зовсім не відповідає перебігу подій після розпаду СРСР.
По-перше. Одразу ж після проголошення незалежності Росії її збройні сили розпочали війну. І не з НАТО, а з новоутвореними на теренах колишнього СРСР незалежними державами, які проголосили намір будувати демократичне суспільство. Так було в Молдові у 1992 році, коли Росія створювала сепаратистське Придністров’я. У 1992- 1993 роках Росія «демократа» Єльцина воювала з Грузією, творивши так звану Абхазьку республіку. З 1994 і до 2009 рік Росія вела дві війни з незалежною Ічкерією, знищивши при цьому майже половину населення. А вже у 2008 році Грузія вдруге зазнала російської агресії в Південній Осетії. Все це свідчить, що не лише Україна, а всі незалежні держави європейської частини колишнього СРСР, що рухалися до демократичної Європи, зазнали нищівних воєн імперської Росії.
А щодо НАТО, то як нещодавно зізнався Борис Джонсон, саме неофіційна угода Заходу з Путіним щодо неможливості в осяжному майбутньому членства України в Північно-Атлантичному альянсі і відкрила йому двері до широкомасштабної агресії в Україні.
І тому мій висновок щодо Уроку 5 зовсім протилежний до позиції професора Стівена Волта. Допоки Захід буде шукати компроміси з диктаторами, нехтуючи інтересами незалежних держав та ігноруючи міжнародне право, демократична система буде все більше згасати та програвати тоталітаризму.
Відтак світ усе швидше наближатиметься до опівночі Судного дня. Відомо, що 24 січня 2023 року Годинник Судного дня перевели через війну в Україні ще на 10 секунд вперед. Зараз стрілка годинника зупинилася за 90 секунд від часу «безпрецедентної небезпеки».
І тому всі 5 висновків професора Гарвардського університету Стівена Волта щодо війни Путіна в Україні вважаю не просто хибними. Вони працюють на продовження війни, а отже прискорюють рух секундної стрілки до години Судного дня.
Юрій Костенко – народний депутат України п’яти скликань (1990-2012), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-1998), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Російською Федерацією у Москві щодо ядерного роззброєння (1992-1993 роки), голова української делегації на переговорах з країнами Великої сімки щодо закриття ЧАЕС, автор книги «Історія ядерного роззброєння України» (Український науковий інститут Гарвардського університету 2020), лауреат Літературного фонду імені Стенлі Пітерсона (Канада, 2021), голова Української Народної Партії.
Коментарі — 0