Марафон дезінформації про ядерне роззброєння України триває. Чому українські ЗМІ беруть у цьому участь?

Відомо, що нинішню страшну війну перш за все обумовило ядерне роззброєння України, яке відбулося за сценарієм Кремля. Замітаючи сліди свого злочину, Росія натворила безліч міфів у цій темі, які популяризувала через українські ЗМІ.

Вражає, що фейкова історія ядерного роззброєння процвітає і сьогодні, тобто на 13-му році російсько-української війни. Свіжу міфологічну оповідь опублікував днями «24 Канал». У ній зазначено три головні причини, які «змусили Україну віддати ядерні боєголовки в обмін на папірець».

1. Україна не здійснювала оперативний контроль своїх Стратегічних наступальних озброєнь (СНО), бо так звана «ядерна валізка залишалась у Москві».
2. Для обслуговування СНО Україна не мала можливості, бо це «колосальні ресурси, яких не було у молодої держави».
3. Західні столиці поставили Україні ультиматум – «або без’ядерний статус, або тотальна міжнародна ізоляція».

Як безпосередній учасник тих подій та автор книги «Історія ядерного роззброєння України», вчергове пояснюю, що ж реально відбувалось із втратою третього ядерного потенціалу світу.

По-перше. Усі без винятку рішення щодо ядерної зброї України формувалися Верховною Радою в період з 1990 по 1994 рік. Загалом їх було п’ять:

1. Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990).
2. Заява про без’ядерний статус України (24 жовтня 1991).
3. Постанова Верховної Ради України про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без’ядерного статусу (9 квітня 1992).
4. Постанова Верховної Ради України «Про ратифікацію Договору між Союзом Радянський Соціалістичних республік і Сполученими Штатами Америки про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь, підписаного у Москві 31 липня 1991 року і Протокол до нього, підписаний у Лісабоні від імені України 23 травня 1992 року» (18 листопада 1993).
5. Закон України «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року (16 листопада 1994 року).

У жодному з означених документів не ставилося завдання виконавчій владі встановити оперативний контроль за СНО та використовувати свій ядерний арсенал як військовий засіб стримування. Так звані «ядерні амбіції Києва щодо власного контролю червоної кнопки» – як то писали тогочасні московські газети, в парламентських рішеннях зводились лише до формування стратегії руху до без’ядерного статусу, що мав завершуватися членством України в НАТО та ЄС.

По-друге. Щодо колосальних ресурсів, які Україна не мала на обслуговування СНО, то, мабуть, автор не знає, що ліквідація третього ядерного арсеналу світу відбувалася здебільшого коштом українського бюджету і в грошовому еквіваленті це становило десятки мільярдів доларів для країни, що тоді переживала економічну кризу. З іншого боку, безкоштовна передача в руки потенційному російському агресору всієї ядерної зброї України – а це стратегічні носії, стратегічна авіація, крилаті ракети, усі види ядерних боєголовок та сотні тонн ядерних матеріалів – призвели до втрати Україною понад трильйон доларів матеріальних цінностей.

По-третє. Щодо так званого ультиматуму західних столиць – «або без’ядерний статус або тотальна міжнародна ізоляція.. та статус режиму-ізгоя», то автор чомусь переплутав хто саме ставив такий ультиматум. Такими «страшилками» нас залякував Кремль. А от щодо Вашингтона – то 15 грудня 1992 року Держдеп США скерував до МЗС України дипломатичну ноту у якій запропонував Києву стратегічну співпрацю у темі ядерного роззброєння, що мала завершуватися набуттям Україною повноправного членства в НАТО.

А вже влітку 1993 року, і саме після відмови Верховної Ради негайно ратифікувати Договір про скорочення СНО та Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без’ядерна країна (увага, юридичний абсурд – бо це означало, що Україна повинна знищувати ядерну зброю та ще й власним коштом при цьому не будучи її власником) Вашингтон передав українській владі деталізовану програму такої співпраці. У ній зокрема йшлося про:

1. Переведення переговорного процесу між Україною та РФ щодо ядерного роззброєння з двостороннього формату у тристоронній за участю США.
2. Стратегічне партнерство зі США
3. Створення Міжнародного фонду фінансування ядерного роззброєння
4. Програма переробки ядерних матеріалів з боєголовок на паливо для українських АЕС.
5. Широкомасштабна співпраця із Заходом в усіх сферах.

Отже, насправді відбувалось ось так.

І останнє. 2015 року в Україні вийшла повномасштабна «Історія ядерного роззброєння України», написана на основі майже 700 документальних джерел. Ця Історія вже витримала чотири видання (два українською і два англійською у Гарвардському університеті, а в кінці цього року має вийти у тайванському видавництві старокитайською).

Але активізація українських ЗМІ в популяризації тотально брехливої російської версії ядерного роззброєння України, на жаль, свідчить про одне – попри багатолітню російську агресію та терор українського населення на інформаційному фронті продовжують домінувати російські міфи.