Україна запроваджувала 14 жовтня не «замість» радянського свята…
Сім років тому, 14 жовтня 2014 року, президент Порошенко видав указ про святкування в цю дату Дня захисника України (в липні 2021-го перейменованого на День захисників і захисниць України). Цим же указом Порошенко скасував «День захисника Вітчизни», який, за російським взірцем, з 1999 року відзначався в Україні 23 лютого – як було за радянських часів.
Треба сказати, що ідея, автором якої вважається тодішній директор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, була дуже вдалою. Не лише тому, що свято Покрови історично було «днем українського козацтва» (як аргументував В’ятрович). Головне в тому, що Покрова, яка припадає на цю ж дату, традиційно шанується в Україні сама по собі.
свята Покрови і Дня Українського козацтва (Фото: armyinform.com.ua)" width="922" height="613" itemprop="image" />
Якщо стосовно здатності співвітчизників жити за біблійними заповідями можна ставити запитання, то принаймні в схильності формально шанувати великі церковні свята нам не відмовиш. Тож приурочити День захисників до й без того святкової дати видається гарним ходом.
Водночас у народі й досі не те щоб рідко можна почути нарікання на заміну 23 лютого 14 жовтня. Мовляв, усе-таки перша дата «звична», «так склалося», і взагалі – «краще б щось зробили з цінами (корупцією, війною тощо), ніж нові свята вигадувати та вулиці перейменовувати».
Останній аргумент, як видається, є особливо популярним. Пояснити це легко. Апелюючи до приземленого, раціонального – на противагу символічному й сакральному – громадянин переконує сам себе в своєму здоровому глузді й тверезому мисленні.
Але насправді в житті суспільств і народів немає нічого раціональнішого за символічне. Переконатися в цьому можна на прикладі того ж 23 лютого. В СРСР цю дату ввели на честь «героїчних боїв» більшовиків із німцями під Нарвою та Псковом у 1918 році.
Однак добре відомо, що ніяких таких боїв 23 лютого 1918 року не відбувалося. Псков і Нарву крихітні сили німців захопили за лічені дні, бо розагітовані самими ж більшовиками вояки категорично не бажали воювати й тікали за першої ж нагоди. Безмежну недисциплінованість демонстрували й «робітничі загони» з тодішнього Петрограду.
Усе це підтверджується більш ніж достатньою кількістю документальних свідчень з радянських же джерел. Якщо 23 лютого 1918 року і увійшло в радянську історію, то хіба що висуненням німцями ультиматуму, який більшовики беззастережно прийняли (і вже 3 березня підписали відомий Брестський мир, за яким, зокрема, визнавали незалежність Фінляндії, трьох прибалтійських держав та України).
Дата 23 лютого з’являється 1922 року, і стається це через... випадковість: «день червоної армії», призначений на 28 січня, вирішили сумістити з «днем червоного подарунка» (17 лютого), а останній перенесли, щоб він припав на неділю. «Молода країна рад» не могла дозволити собі відмовитися від цілого робочого дня. Але й відмовитися від пишних святкувань хай і вигаданої, проте символічної, дати – не могла теж.
Більшовики двадцятих чудово розуміли практичне значення символів. Ще краще розумів це товариш Сталін, який освятив дату 23 лютого у відповідній статті в «Правді» аж 1938 року. Стаття носила більш ніж красномовний підзаголовок «Тези для пропагандиста».
А 23 лютого скрутного для СРСР 1942 року Сталін пише у відповідному указі: «Молоді загони Червоної армії, що вперше вступили до війни, вщент розбили німецьких загарбників під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 року. Саме тому день 23 лютого 1918 р. був оголошений днем народження Червоної армії». Ця наскрізь фальшива версія входить до «Короткого курсу історії ВКП (б)» й не на одне десятиріччя стає офіційною.
Чому все так відбувалося? Відповідь уже лунала вище. Більшовики прекрасно усвідомлювали, що владу утримують не тільки зброєю: потрібні ті, хто повертатиме цю зброю куди слід. Символи насаджували силою, авжеж – але саме для того, щоб символи підживлювали силу.
І якщо, на думку багатьох економістів, крах радянської імперії було запрограмовано ще в 1970-х, коли СРСР «підсів на нафтову голку», то в ідейному плані передумови цього краху теж виникли саме тоді – бо саме тоді більшовицький фанатизм остаточно видихся, ідеологія стала служити лише для виправдання влади геронтократів, а «звитяжне» 23 лютого перетворилося на «день чоловіків» з неодмінними вітаннями школярів школярками й тими самими шкарпетками від дружин своїм супутникам життя.
Навіть попри це той міф виявився настільки живучим, що й сьогодні жевріє, маскуючись під «раціоналізм» («так уже склалося!»). Звичайно, велику роль тут відіграє ностальгія старших співвітчизників за молодістю, коли, як відомо, і трава була зеленіша, не те що тепер.
Разом із тим, безальтернативність, яку насаджувала нехай і фальшива, але тотальна радянська ідеологія, частиною того покоління сприймається як стабільність – втрачена, але така затишна альтернатива сьогоднішній буремності життя.
Зі свого боку, молодші затято сперечаються про те, як і в якому форматі повинні формуватися символи нової України. Вже не тієї пострадянської, яку ми звикли були бачити з 1991 року, а якоїсь ще не зовсім зрозумілої, яка останніми роками постає в умовах російської агресії та надзвичайно швидких політичних, соціальних і технологічних змін в усьому світі.
Звідси – соцмережеве обурення телеканалами, які «нічого не показують» до Дня захисників, і боксером Усиком, який не розмістив на своїх сторінках відповідного привітання. Звідси ж – і реакція частини лібералів, схильних іноді заледве не відкидати саму Незалежність, якщо цю Незалежність уславляють учасники маршів у військових одностроях.
Насправді все це – нормальний процес. У ХІХ столітті в європейській думці запанувала розроблена французьким і зміцнена німецьким раціоналізмом ідея прогресу як невідворотного поступального руху, який можна пригальмувати, але не зупинити. Проте сучасні уявлення зводяться до уявлення про прогрес як такий собі «рух зигзагами», від крайнощів до крайнощів, хоч і теж уперед.
Хитання й суперечки сучасних українців щодо своїх символів, так званої національної ідеї і, взагалі, Українського Міфу є тим самим «зигзагоподібним» рухом уперед.
При цьому варто розуміти, що символи – святкові й історичні дати, імена національних героїв та назви вулиць і міст – самі по собі ніяк не заперечують розбудови комфортабельної для життя держави. Якщо влада прикриває символами свою некомпетентність чи корупцію, винні в цьому аж ніяк не символи, а саме влада.
Натомість без символічного, ба навіть сакрального, така розбудова навряд чи можлива. Твердження, які наводять проти цієї тези – приклади Швейцарії чи скандинавських країн – якщо копнути глибше, нічого не доводять. Швейцарці створили свою країну завдяки низці історичних збігів, але й ці збіги не допомогли б, якби чи не все Середньовіччя мешканці кантонів не воювали – як не за себе, то в чужих найманих арміях, проте набираючись досвіду. І цей досвід для самих швейцарців є таким же символом, яким для світу – швейцарські годинники, банки чи сир.
Приклади можна множити.
Що ж до сучасної України, то найважливіше тут – наші символи дедалі більше стають саме нашими, а не просто запереченням чужого. Скасовуючи 23 лютого, Україна вводила 14 жовтня не «замість» радянського свята, а як цілком обґрунтовану дату пошани до власних героїв і подій власної новітньої історії. І недарма соцмережеві дискусії щодо загрози перетворення Дня захисників і захисниць на «чоловіче свято шкарпеток» дедалі менше апелюють до радянського досвіду, а більше – до сучасного дискурсу, який про ґендерну рівність.
Яка й сама по собі викликає запеклі дискусії – і це, як сказано вище, добре.
Ленінсько-сталінські методи запровадження ідеології сьогодні неможливі. І їх відсутність може викликати в когось відчуття ненадійності й хиткості. Це стосується не лише старшого покоління, а й, навпаки, радикальної молоді, яка ще не вивчила, що світ буває чорно-білим тільки в недостатньо розвинутій уяві.
Проте важливо, що йдеться саме про наші суперечки. Про те, що ті чи інші дати (назви, імена) значать саме для нас. Так символи набувають практичного значення: об’єднання небайдужих, хай і в ході суперечок. По-своєму це здатне єднати зовсім не гірше, ніж тоталітарна пропаганда – водночас дозволяючи кожному зберігати й висловлювати власне бачення.
Поки такі суперечки тривають, День героїв на «День шкарпеток» не перетвориться.
Олександр Михельсон, для «Главком»
Коментарі — 0