Олександр Саган: Помісна церква – нині це життєва необхідність для України

    «Помісна православна церква відновить ментальність українців»
    Питання про Українську помісну православну церкву порушується з моменту проголошення незалежності нашої держави. Але навіть спроби діалогу Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) та Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) безуспішні. Що у таких обставинах можна говорити про зближення з Московською церквою в
    • Наталія Малиновська
    • 7 Квiтня, 11:00
    • Розсилка
    Релігієзнавець Олександр Саган
    Фото: Укрінформ
    Релігієзнавець Олександр Саган

    «Помісна православна церква відновить ментальність українців»

    Питання про Українську помісну православну церкву порушується з моменту проголошення незалежності нашої держави. Але навіть спроби діалогу Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) та Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) безуспішні. Що у таких обставинах можна говорити про зближення з Московською церквою в Україні?

    На думку вченого-релігієзнавця, провідного наукового співробітника відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Сковороди НАН України Олександра Сагана, конституювання помісної церкви стало б гарним запобіжником подальшій русифікації України. Окрім того, церква може зіграти позитивну роль у налагодженні мирного життя на окупованих територіях після закінчення збройного конфлікту.

    Отже, чому за чверть віку ми так і не зрушили з місця процес створення помісної церкви?

    Від початків незалежності України ми чуємо про необхідність становлення тут помісної православної церкви. Тобто ми маємо мати в Україні повністю незалежну церкву, визнану у Вселенському православ´ї. І цей лейтмотив тягнеться уже 27 років.

    На перший погляд, політика і помісність – розділені сфери. У нас і у Конституції пишеться, що держава і церква відділені. Але, на жаль, в цьому питанні ми маємо дуже чітку взаємозалежність. Проблема незалежного православ´я в Україні не дозволяє говорити про те, що країна має завершену політичну незалежність. І події останніх чотирьох років – війна на сході України та анексія Криму – підтверджують справедливість цього висновку. Проблема в тому, що канал російського духовного впливу на наших людей залишається відкритим. Фактично йдеться про маніпулювання громадською думкою з боку ідеологів «русского міра» через УПЦ МП. Ті процеси, які ми сьогодні називаємо антиукраїнськими або «ватними», якщо користуватися сленгом, значною мірою нав’язуються через цей канал.

    Всі держави свого часу надзвичайно уважно ставилися до питання т. зв. духовної безпеки. Візьмемо Сербію, Болгарію чи Московію. Як тільки вони отримували політичну незалежність, одразу ставилося питання автокефалії православної церкви. Наприклад, Сербія робила це тричі, бо тричі втрачала свою політичну незалежність. 23 роки  церква навіть була під анафемою (відлученням від православної спільноти). Болгарія теж тричі відновлювала свою автокефалію. 72 роки під анафемою були не тільки клір, а й вірні церкви. Московія 141 рік чекала свого церковного визнання. Але що об’єднує ці та інші православні країни? Передусім єдність позиції вірян і політичної влади у необхідності повної незалежності (автокефалії) своєї церкви і її визнання у Вселенському православ´ї. На жаль, в Україні такої єдності протягом 27 років незалежності не маємо. Москва (церковна і політична) уважно стежить, щоб і не було. Тому ми й пожинаємо плоди такої розрізненості – втрата території, війна тощо.

    У різні часи підтримка ідей помісності була дуже різною. Наприклад, у 2007 році, за часів президентства Ющенка, коли в інформпросторі звучали меседжі про те, що є православна автокефалія, для чого вона потрібна, тоді 51% громадян країни підтримували ідею помісності. Навіть серед вірян УПЦ МП лише 10% були проти помісності. За часів Януковича цифри кардинально змінилися. Ідею помісності підтримували всього 20%, а 40% говорили, що вони не знають, що це таке. Сьогодні ми маємо 40% підтримки помісності. Я вважаю, що це дуже низький відсоток, зважаючи на нинішню ситуацію в Україні (війна та внутрішнє протистояння між україно- та москвофілами). Ми (науковці, експерти, журналісти, волонтери тощо) повинні працювати над тим, щоб відсоток людей, які розуміють важливість помісності для православ´я, значно збільшився.

    «Політична державність України з утвердженням помісної церкви отримає свій завершений цикл»

    Яким чином це потрібно робити?

    Передусім треба розвіювати міфи. А московська пропаганда та місцеві провідники «русского міра» їх нав’язують нам багато. Зокрема, що в Україні становлення помісної церкви буде означати появу державної церкви. Це пояснює той факт, що багато протестантських церков тими чи іншими методами протидіють конституюванню православної помісності. Вони не розуміють, що цей міф не відповідає українським реаліям. Помісна церква – складова духовно-культурного розвитку нації, а державна церква – складова соціально-політич­ного процесу. Тому наявні традиції та ментальність українців просто не допустять появи тут «державної церкви».   

    З цих же міркувань не підтримують ідею православної помісності й греко-католики. Проте їм варто зрозуміти, що навпаки, помісна церква сприятиме вирішенню багатьох задавнених проблем греко-католицизму в Україні. Наприклад, давно говориться, що в нас є патріарший собор греко-католиків, є патріарша курія, але немає формального статусу патріарха. А чому? Тому що сьогодні вісь перемовин для вирішення цього питання – це «Ватикан – Москва». Оскільки у нас немає помісної церкви, Московська патріархія декларує Україну своєю «канонічною територією» (що не відповідає дійсності та про це є кілька спеціальних заяв Константинопольських патріархів).

    Тому всі переговори щодо цього питання зводяться до позиції Москви. У 2016 році відбулася т. зв. гаванська домовленість лютому 2016 року в міжнародному аеропорті Хосе Марті у столиці Куби відбулася зустріч Папи Римського Франциска та московського патріарха Кирила, які підписали «Гаванську декларацію». Вона була розкритикована предстоятелем УГКЦ  Святославом Шевчуком – «Главком»), яка є яскравим свідченням того, що українські греко-католики можуть мати серйозні проблеми у своєму розвитку, якщо не переносити вектор вирішення питань на вісь «Ватикан – Київ». Цей вектор можливий тільки за умови того, що в Україні буде встановлено та визнано помісну церкву, а Росія не буде претендувати на якусь «канонічну територію» і визначати долі не тільки православних, а й інших конфесій.

    Другий міф, який поширений, говорить про те, що ідея автокефалії – це ідея часів незалежності України (придумав Кравчук, Кучма чи Ющенко). Насправді вперше ідею помісності (автокефалії) Київської митрополії сформулював митрополит Іларіон Київський ще в ХІ столітті. У своєму «Слові про закон і благодать» він вперше висловив ідею про те, що нова церква повинна мати власне незалежне управління (молоде вино не наливають у старі міхи). Ці думки повністю відповідають православним канонам. Але ця ідея Іларіона не змогла втілитися у життя, оскільки українці так і не вибороли свою державність у традиційному західноєвропейському розумінні.

    Було кілька спроб відновити в Україні православний автокефальний рух: і під час Першої, і під час Другої світових воєн. Лише за часів незалежності розпочалася потужна хвиля до інституційного оформлення помісної церкви. Окрім автокефальних рухів 1989-1990 років, ми можемо говорити і про позицію митрополита Філарета, майбутнього патріарха, який, як тодішній предстоятель УПЦ МП, 1-3 листопада 1991 року зібрав помісний собор церкви та проголосив курс на повну незалежність (автокефалію) УПЦ МП. Але Собор звернувся не до того патріарха. Прохання спрямували у Москву, а не Константинополь, а тому і відповідь була очевидною – мовчанка. Заперечити Москва не може, бо це суперечить православним канонам, але й погоджуватися не може, бо тоді відбудеться ланцюгова реакція, і від неї відпадуть й інші церковні окраїни, як це відбулося із СРСР. Тому офіційної відповіді немає до цих пір. Проте неофіційна відповідь дуже промовиста – репресії проти ініціаторів Собору, передусім митрополита Філарета.

    Цікаво, що навіть учасники нестатутного собору, який відбувся 27 травня 1992 року у Харкові, звернулися до президента України Л. Кравчука з листом, у якому вони «одностайно схвалюють і підтримують стремління української православної пастви до повної незалежності», і здійснять «усі заходи, що вирішить це життєво необхідне питання нашої церкви». Проте, як показує історія, це питання до цих пір не було поставлене навіть на порядок денний Київської митрополії (УПЦ МП). Навіть більше, у 1996 р. було прийняте спеціальне рішення Синоду УПЦ МП про те, що церква взагалі відмовляється ставити питання автокефалії київської митрополії в порядок денний, бо воно не на часі. Це рішення досі не скасовано і воно діє.

    І ще одне, на чому я хотів би наголосити: коли говоримо про помісну церкву,  ми повинні розуміти, що ми її не створюємо, а конституюємо.

    Що це означає?



    У буквальному визначенні конституювати – це означає установлювати, утверджувати, визначати зміст чого-небудь. Йдеться про те, що ми не об’єднуємо механічно між собою напрями, які сьогодні є в православ’ї на теренах України – УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ МП. Таке механічне об’єднання показало свою неефективність, наприклад, коли Київська митрополія об’єднувалася з автокефальною церквою у 1992 році. Тоді не була подолана певна ідеологічна несумісність церков та особистісне не сприйняття між окремими ієрархами. Це призвело до того, що у 1995 році стався розкол: кілька єпархій відділилися від УПЦ Київського патріархату.

    В юриспруденції конституювання розуміється як надавання законної сили якомусь явищу або акту. У філософії конституювання – це швидше актуалізація потенційних можливостей і відкриття нових горизонтів. Тому конституювання – це передусім об’єднання на певній ідеологічній платформі, яке призводить не лише до визнання церкви, але й до якісно іншого розвитку православ’я, що нині життєво необхідне для цієї конфесії.

    З іншого боку, політична державність України з конституюванням помісної церкви отримує свій завершений цикл. Як би нам не хотілося, але сьогодні політична державність є незавершеною, тому що, повторюся, маємо відкритий духовний канал маніпулювання громадською думкою досить значної частини населення. Це призводить до соціальної апатії, до незадоволення владою і ситуацією загалом, а також до продукування ідей, що призводять до несприйняття української державності.

    Що нам дає така помісність загалом?

    Проблема, яка сьогодні існує на Сході і на Півдні країни, буде все одно вирішена. Але ми повинні розуміти – яка перспектива нас очікує на визволених землях? Яким чином ми будемо вирішувати проблему інтеграції, передусім гуманітарної, окупованих територій? Як ми прийдемо до людей, які сьогодні на тій стороні, і що ми їм скажемо? Помісна церква може стати основою у вирішенні цих та багатьох інших питань.

    Коли у 2005-2007 роках я як державний чиновник займався питаннями помісності, то можу сказати, що тоді це була більше теоретична проблема  для багатьох із тих, хто був дотичним до неї. Адже не було явної загрози державності. І проблема конституювання помісності була тільки теоретичним аспектом або бажаним сценарієм майбутнього інституційного розвитку православ´я в Україні. Сьогодні це вже життєва необхідність, умова подальшого розвитку України як цілісної держави. Тому що, ще раз наголошую, вирішення питання «повернення» в Україну підданих політичному одурманенню людей з окупованих територій лежить у площині ідеологічної роботи з ними. От визволимо ми військовим чином ті території. А далі що? Комендантські години і партизанська війна? Ми повинні зняти ідеологічну напругу. Невирішена проблема із православною помісністю може призвести до того, що ця ідеологічна напруга буде постійно підігріватися державою-агресором через духовний канал.

    Яка модель має бути обрана для помісності? Самі глави Церков готові поступитися власними амбіціями?

    Я особисто вважаю, що ніяких моделей спеціально не треба виписувати, бо, як показує практика, це довгий шлях в нікуди. Підтвердженням цього є переговорний процес про об’єднання між УПЦ КП та УАПЦ, який тягнеться майже 20 років. У 1999 році вони взяли на себе зобов’язання об’єднатися. Проте пошук моделей об´єднання завжди суб’єктивний, політично та економічно визначений. Я відслідковую цей переговорний процес, і можу сказати: коли є бажання, то одразу з’являється і модель , і можливості.

    В останню фазу переговорів (2016 рік) за посередництва Константинопольського патріархату, було виписано детально все до дрібниць. УАПЦ мала унікальні умови для об´єднання, та вийшла із процесу. Як потім з’ясувалося, їм не вистачило політичної волі поставити свої підписи.

    Тому я б взяв за взірець досвід Московського патріархату, який під час об’єднання із РПЦ закордонною ніяких моделей не виписував. Просто Москва гарантувала ієрархам РПЦЗ, що їхні права і можливості не будуть порушуватися жодним чином (РПЦЗ увійшла в Російську церкву повністю зі своєю структурою). А саме об´єднання відбулося через спільне богослужіння. Вже через покоління закордонні практично повністю «розчиняться» в Московському патріархаті.   


    Олександр Саган
    Релігієзнавець Олександр Саган

    «Під поняттями «національний» та «вітчизна» клірики УПЦ МП розуміють не Україну»

    Що ще вирішує помісна церква, окрім ідеологічного розрізнення?

    Помісна церква дає більші можливості для цілісного розвитку православ’я в Україні, зміцнює державність, стає чинником відновлення ментальності українського народу. Сьогодні через церкву нам нав’язана інша ментальність, інше сприйняття культури, народних традицій, які підмінюються московитськими культурними традиціями. Також помісна церква буде гарною протидією тотальній русифікації. У всі роки свого домінування в Україні РПЦ слугувала інструментом русифікації. Священики цієї церкви отримували доплату за русифікацію українців. Почаївський монастир, наприклад, отримав статус лаври саме як осередок «русского міра» у Західній Україні. Його «Почаївський листок»,  до речі, досі друкується, інші агітки – це передусім антиукраїнська пропаганда, там донині можна зустріти абсолютно чорносотенні статті. Але, на жаль, держава на це не реагує.

    Помісна церква допоможе нам об’єднати Україну з Україною. Коли в часи Петра Могили, а це його формула «об’єднати Русь із Русю», йшлося про зняття ворожнечі між православними і греко-католиками, то сьогодні у нас інша ворожнеча – між московськими і українськими православними. Помісність зніме цю напругу: вже через покоління люди цю ворожнечу забудуть.

    Окрім того помісна церква допоможе церквам виконувати свої соціальні доктрини. Давайте подивимося, що написано у соціальній доктрині УПЦ Московського патріархату. Читаємо: «Християнський патріотизм одночасно виявляється щодо нації як етнічної спільноти і як спільноти громадян держави. Православний християнин покликаний любити свою вітчизну, яка має територіальний вимір, і своїх братів по крові, які живуть по всьому світі. Така любов є одним із способів виконання заповіді Божої про любов до ближніх, що включає любов до своєї родини, одноплемінників і співгромадян.

    Патріотизм православного християнина повинен бути дієвим. Він виявляється в захисті Вітчизни від ворога, праці на благо Вітчизни, піклуванні про упорядкування народного життя, у тому числі шляхом участі у справах державного управління. Християнин покликаний зберігати й розвивати національну культуру, народну самосвідомість» (Розділ ІІ., п.3).

    Попри цей програмний документ, нині ми бачимо зовсім протилежну позицію УПЦ МП. Ця церква декларує, що у нас внутрішній конфлікт на Сході, що вони не повинні втручатися і церква повинна стояти осторонь. Але ж такі думки радикально розходяться із соціальною доктриною! Очевидно, що під поняттями «національний» та «вітчизна» клірики УПЦ МП розуміють не Україну, а іншу, сусідню нам державу.

    Не треба також забувати і про економіку. Чому свічки та церковне начиння повинні закуповуватися на величезні суми у Росії? Невже ми, величезна православна країна, не можемо виробляти ці речі? Це все надзвичайно прибутково, і наша держава несе збитки, сплачуючи державі-агресору. Звісно, я не можу говорити про конкретні суми, які представники УПЦ МП вивозять до Росії. Але в пресі все частіше з’являється інформація про незаконні переміщення великих сум кліриками МП.

    Чи треба навести лад із цією готівкою, яка обертається в усіх церквах?

    Вочевидь треба. Але церкви до цього не готові. Знову завдяки журналістським розслідуванням ми дізнаємося, як, наприклад, збували великі партії алкогольних виробів у церквах. Держава мусить на це звернути увагу. Але наразі це буде подано як тиск на свободу совісті та релігійну організацію. Тому до цього питання треба підходити акуратно, в межах законодавства.

    Ви сказали, що православ’я йде до самоліквідації. Що мається на увазі?

    Той характер розвитку православної церкви, який на сьогодні є, говорить про те, що через одне або два покоління православних буде в рази менше. Визначається це через кількість недільних шкіл (самовідтворення церков). Для того, щоб церква розвивалася, потрібно, щоб кількість недільних шкіл була не менше 50% від кількості громад. Якщо ми візьмемо крупні протестантські церкви, то там ця цифра сягає 65-95%. Наприклад, мормони мають недільні школи практично у всіх своїх громадах. У православних у кращі часи – це максимум 44%. А нині цей відсоток значно нижчий. І якщо ми ще візьмемо до уваги якість цих недільних шкіл і кількість учнів, то православні в рази відстають від протестантів. Але цей індикатор – один із базових у визначенні часових перспектив церкви.

    Наприклад, ми ще 15 років тому прогнозували, що на Донбасі в 30-х роках цього століття буде переважно протестантське середовище. Московський патріархат не давав туди доступу Київському патріархату, автокефальній церкві, але і сам нічого не робив в плані місіонерства та самовідтворення. До війни в Донецьку протестантські церкви були одними із найпотужніших в Україні. Те ж саме можна сказати про південь України. І причина та ж – домінування Московського патріархату.

    У цілому по Україні поки що маємо домінування кількості зареєстрованих статутів православних церков (51-53%). Але уже є проблеми із кількістю реальних вірян. Що буде через покоління – не важко здогадатися.

    У зв’язку з війною Росії проти України віряни залишають Московський патріархат і переходять до Київського. Це стійка тенденція?

    Справді, маємо певну статистику: віряни переходять із УЦП МП до Київського патріархату чи автокефальної церкви. Але православні, на жаль, не мають реального механізму зміни юрисдикції – у нинішній редакції профільного закону лише декларовано про таку можливість, а нова редакція статті 8 надійно блокується у парламенті прихильниками УПЦ МП та деяких інших церков, про які я вже згадував. Тому громади, що виходять із УПЦ МП, роками судяться за своє майно. Корумпованість українських судів часто перекреслює зусилля ініціаторів переходу, бо громади залишаються без храму і церковного майна.

    Зверну увагу ще на один факт – у тих селах, зокрема на Західній Україні, які вирішили залишити УПЦ МП, прихильниками «русского міра» були створені маленькі групки чисельністю 3-4 особи. І ось ці пенсіонери раптом починають будівництво нового храму УПЦ МП. Гроші зрозуміло чиї. І в багатьох селах ці храми вже зведені. А наступним етапом буде перетягування до себе громадян шляхом економічного підкупу. У такий спосіб Московський патріархат намагається зберегти свій вплив на населення України та створити хоча б умовну альтернативу Київському патріархату.  

    Наталія Малиновська, «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ