Заручився за місяць до загибелі. Згадаймо журналіста Тараса Давидюка
Чоловік брав участь у Революції гідності, а з початком війни на Донбасі пішов добровольцем на фронт
Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Тараса Давидюка.
37-річний розвідник Тарас Давидюк, позивний Старий, загинув 3 листопада 2023 року поблизу Роботиного на Запоріжжі. Ворожий дрон-камікадзе скинули на автівку, коли чоловік евакуйовував побратимів.
«Наші серця розбиті – на війні з російськими окупантами загинув наш головний редактор та засновник Тарас Давидюк. Тарас був надзвичайним правдолюбом. Чесний, впертий та вірний своїм словам і Батьківщині, яку захищав. Ми не хочемо писати, що Тарас був… він є і буде з нами», –повідомили про загибель воїна його колеги із сайту «Горинь.інфо».
Тарас ще зі шкільних років брав безпосередню участь у заходах національно-патріотичного спрямування, зокрема акціях та мандрівках, з метою вшанування українських героїв минулого. Він закінчив Національний університет «Острозька академія» за спеціальністю «Політологія». Працював учителем історії та журналістом. Як кажуть колеги, ці дві сфери були його справжнім покликанням.
Тарас відомий участю в численних патріотичних організаціях. Зокрема, був членом Пласту, де став упорядником гуртка «Чорні ступні», а згодом – зв’язковим 33-го юнацького пластового куреня імені Уласа Самчука. Тараса знали як виховника та інструктора на багатьох пластових таборах.
«Він був зв'язковим куреня, координував майже всі хлопчачі гуртки в Рівному, в пластові й сьогодні зібралися його вихованці, з якими він займався. Він для всіх пластунів, незалежно від віку, був добрим другом. Він не був наставником, він був справжнім другом і хлопці його менші приходили до нього пити чай. Це його вирізняло насправді з-поміж інших пластунів», – розповів член станичної пластової ради Артем Остапюк.
Ідея вільної й незалежної України була для нього сенсом життя. Тарас брав участь у Революції Гідності, а коли Росія розпочала війну на сході нашої держави, став на її захист у складі добровольчого батальйону «Гарпун». «Я обрав цей батальйон через патріотичних хлопців, яких знав. Там було дуже багато пластунів, для яких слова «любов до України» не порожній звук, а те, чим вони жили. Маючи надійних побратимів, можна робити серйозні речі, і в цьому цінність «Гарпуна», – наголошував захисник.
«Я не з тих, для кого війна почалася в лютому 2022 року. Після участі в Революції Гідності, побачивши російську агресію, разом з друзями спробували мобілізуватися в армію. Але оскільки я не служив строкової служби, мене не взяли. Військкомат годував обіцянками. Друзі пішли в добровольчі батальйони, і я зрозумів, що це теж мій шанс», – зазначав Тарас.
«Для таких людей, як я, які розумілися на патріотичному русі й знали, що війна буде, це був типовий шлях. Ми не знали, коли саме буде, в якому році, в якому місяці, але розуміли, що ця війна – неминуча. Відповідно, табори, які ми проводили, ґрунтувалися на тому, що ми мали вишколювати молодь, готувати її для боротьби за Україну. Для мене не було питанням, йти чи не йти, для мене єдиним питанням було – куди йти? Я вибрав батальйон «Гарпун», тому що там були патріотичні хлопці, яких я знав. Там дуже багато пластунів, для яких слова «любов до України» є не порожнім звуком, а тим, чим вони жили. Маючи надійних побратимів, можна робити серйозні речі», – розповідав в одному зі своїх інтерв’ю Старий.
Побратими з батальйону згадують про Тараса як про освіченого, начитаного, розумного, дуже відповідального, ідейного воїна зі своєрідним почуттям гумору, називаючи його «яскравим інтелігентом у загальному військовому середовищі».
Я йду в армію не вмирати, а вбивати.
Тарас Давидюк
Після «Гарпуна» Тарас служив у полку «Миротворець», у 130-му розвідувальному батальйоні та 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. У різні періоди військової служби він був розвідником, кулеметником та мінометником, побував у багатьох гарячих точках. У 2019 році чоловік повернувся додому та заснував сайт «Горинь.інфо», де працював головним редактором.
У перший день повномасштабної війни він дістав баул з усім необхідним для війни та пішов у військкомат. В останні місяці свого життя Тарас воював у лавах 14-го окремого полку разом із побратимами з добробату «Гарпун».
«За що воюю. За самостійну соборну Українську Державу. За свободу української нації. За добро і щастя наших дітей, внуків, правнуків. За нашу мову, культуру та віру. За нашу цивілізацію. Щоб слово «Україна», «українець», «українка», «українське» говорили з гордістю та повагою. Помститись за загиблих Героїв. Щоб наші рідні та близькі могли жити спокійно і розбудовувати Українську Державу», – так Тарас написав про свою місію на війні.
За місяць до смерті чоловік заручився. «У якийсь незбагненний для мене спосіб він умудрявся писати, жартувати і любити. Зовсім нещодавно він заручився з чудовою дівчиною, пластункою Тетяною Лущенко. Думаю, за них раділи абсолютно всі, хто бачив його допис про заручини. Вони мали бути щасливі», – поділилася Ганна Калаур – колега та подруга загиблого.
Тарас мріяв мандрувати горами, побачити замки Шотландії та гейзери Ісландії, дивитись на схід сонця, плаваючи в морі, обіймати близьких, пити каву з друзями, грати у волейбол, ходити на концерти, читати книги... «Страшенно хочу піти в гори, люблю велич та дух височин. Ну і поїхати відпочити на море: дуже люблю плавати. Допишу книгу. Ну а далі повернуся в журналістику, продовжуватиму боротися за правду та ідеали», – казав захисник.
«Є інші речі, які я маю робити зараз. Я там, де потрібно. І роблю те, що маю. І знаєте, мені це подобається. Переможемо», – зауважував боєць.
Своє життя Тарас віддав служінню людям та Україні. «Тарас Давидюк був щирою глибокою людиною, мрійником, інтелектуалом і справжнім українцем. Він настільки глибоко, ще з юних років, цікавився історією України, що задовго до початку війни знав, що вона неминуча і готував до цього своє оточення. Таких свідомих українців дуже мало», – наголосила Ганна Калаур.
«Він завжди переконував, що з ним все буде добре. І ми в це вірили. Він ніколи нічого не просив, а навпаки пропонував свою допомогу», – додала жінка.
«У бою загинув Тарас Давидюк. Без перебільшень – мужній воїн і патріот України. Мені здається, що Тарас свого часу був у всіх конструктивних патріотичних рухах. І зараз не був осторонь. Він усе мені говорив, що ЗСУ є найбільшим патріотичним рухом. Ми постійно перетиналися, спілкувались про те, про все і про ніщо. Добрий був хлопака. Мені неймовірно шкода від цієї втрати. Пишаюсь знайомством, друже», – написав про загибель воїна музикант, волонтер, військовослужбовець Святослав Бойко.
Знайомі пригадують, що Тарас любив дітей, яких навчав, а вони – його. Він був для них наставником і водночас другом.
«Дякую Богові за Тараса Давидюка. Щирий і небайдужий, завжди відгукувався на кожне прохання, – поділився спогадами про військового його друг Віталій Поровчук. – Переповнений гарними почуттями до людей, любов’ю до них і любов’ю до України. Усі наші втрати – важкі, але для мене це – перша втрата близького друга...
Треба було бачити, як до нього линули діти. Особливо молодші юнаки – у лісі на таборі, у місті чи в мандрівці. Де Тарас – там і ватага хлопців. Хороший історик і журналіст. Пам'ятаю, як гуляв із ним Любліном, коли пластуни вшановували воїнів УНР, полеглих за Україну на теренах Польщі. Спілкувалися про минуле та майбутнє України, світу. Я був вражений його прекрасним знанням світової історії, зворушений його тривогою за майбутнє країни».
«Тарас був людиною виключної скромності, працьовитості і завжди бажав працювати на результат. В тому плані, що йому не треба були відпустки, вихідні. Він хотів чим менше приділяти часу чомусь іншому, крім війни. Це людина, яка завжди знала, як поводитися, був тактовним у будь-якій ситуації. І ніколи, попри свій спокійний характер, не боявся взяти на себе відповідальність», – зазначив побратим Маркіян Яциняк.
У пам’ять про Тараса художник Юрій Журавель намалював його портрет. На ньому зафіксовані слова воїна, які він залишив на своїй сторінці у Facebook за тиждень до загибелі: «На сьогодні немає і не може бути важливіших справ, ніж війна. І це мають зрозуміти всі. І не лише зрозуміти, але й діяти відповідно». Тепер його портрет буде на одній зі сторінок календаря «Знай наших».
Тарас завжди об’єднував довкола себе людей, які підтримували й поділяли його цінності. Він творив історію, його ім’я закарбоване на її сторінках.
«Велика і непоправна втрата для України, Рівненщини, Острозької академії, нашої спільноти випускників політології, – наголосив університетський знайомий Павло Булгак. – Я пам'ятаю Тараса Давидюка ще як студента першого курсу. Уже тоді він був патріотом України до мозку кісток, зарядженим на активізм, тверде відстоювання своїх переконань, боротьбу з несправедливістю…
Тарасові пости з війни та про війну, здавалося, збирали й об'єднували навколо себе усю спільноту Острозької академії різних поколінь. Ми завжди йому дякували за захист, а він до кінця залишався оптимістом, вірив у перемогу України та писав, як виявилося, пророчі пости. Це про таких Воїнів за духом, внутрішньою силою та відданістю чину співав Тартак: «Він загинув у битві, пішов незборимим, грюкнув дверима і за собою не лишив боргів. Життя прожив гідно, хоч, може, й не видно, та не боявся, не нив, не просив…».
«Ніколи вчасно не можна сказати те «вибач» за дурну емоційну фразу. Дякую тобі за все Тарас Давидюк! Тебе вбила чортова росія...
...Тарас на рік раніше закінчив школу, хоч ми й однолітки. Ми разом готувалися до інтелектуальних турнірів та олімпіад з історії й німецької мови. Учителька історії ставила Тараса в приклад: «Ось як він дивовижно запам'ятовує усі історичні дати». Пізніше лише я зрозуміла, що він їх не заучував, він їх проживав. Я не пам'ятаю інших школярів, які б так щиро демонстрували свій патріотизм й так самовіддано говорили, що їхнє життя належить їхній країні.
Я рідко зустрічала чоловіків-учителів, які б справді любили дітей, а не свій предмет. Тарас любив. Цей факт навіть не потребує додаткових аргументів. Усі слова якісь замалі, щоб описати велич духу воїна та вчителя Тараса Давидюка. Світла пам'ять....» – написала випускниця Острозької академії Вікторія Назарук.
«Останній раз ми бачились із Тарасом на Крайовому пластовому з’їзді, – пригадав товариш Тараса по Пласту Юрій Юзич. – Він як зв’язковий куреня, був в складі делегації з Рівненщини. Багато хто сумнівався, чи той з’їзд треба було проводити в Києві. А Тарас приїхав – з фронту, у звільнення. Надзвичайно сумлінним був чоловіком. І дуже скромним. Багато років був донором крові – остатній його пост на сторінці саме про потребу здачі крові».
«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.
Коментарі — 0