Чому росіяни жадібно всотують пропаганду

Наштовхнувся на пост у соцмережах. Автора вразило відкриття: виявляється, в російській та українській версіях Вікіпедії подано різні тлумачення слова «правда». Українське визначення – лаконічне й академічне, зрозуміле навіть школяреві. Російське – «приватизоване» як «понятие русской культуры» і навколо нього нагромаджено темний ліс правдошукачів від протопопа Аввакума до Солженіцина.

Власне, це закономірно: ще від часів Московського князівства основою російської ідентичності було месіанство й «особливий шлях», який пролягає то через монаршу волю, то через партійну диктатуру, то через суверенну демократію (термін, який вигадав путінський ідеолог Владіслав Сурков у середині нульових). За таких умов правда мусить бути не загальнозрозумілою, а сакральним знанням, доступним колу обраних.

Сакралізація влади

Французький дослідник Ален Безансон у праці «Свята Русь» виявляє сакралізацію влади, держави й соціальних відносин як головну рису російської «загадковості». Країна, що не мала великих, світового рівня технічних, економічних і культурних досягнень, компенсувала свою відсталість міфологією про Третій Рим («четвертому не бывать»), народ-богоносець і винятковість російського православ’я.

Безансон звертає увагу на той факт, що РПЦ ніколи не брала на себе функцію просвітництва, натомість плекала містичну покору перед «помазаником Божим», себто царем. А всі спроби розвинути світську освіту були підпорядковані єдиній утилітарній меті – мати спроможну армію, тому до другої половини ХІХ ст. найосвіченішою верствою в Росії було саме офіцерство.

Так войовничий ретроградний ізоляціонізм породив специфічне розуміння правди як ірраціонального культурного російського феномена.

«Правда» Достоєвського

Герой, який шукає правду у вельми специфічний спосіб – типовий для російської культури. Особливо сконцентровані вони у творчості найпопулярнішого російського письменника Фьодора Достоєвського: доведений до відчаю бідний студент Раскольніков шукає правду через вбивство бабці-лихварки, епілептик князь Мишкін ніби й знає ту саму правду, але він чужий в екзистенційному плані елемент – ідіот, революціонери – біси шукають правди в кривавій смуті.

Увесь цей дивний особливо в частині методології пошук перейшов з корпусу класичної літератури в масову культуру. Квінтесенція сучасної «русскости» – фільм «Брат-2», головний герой якого шукає «силу в правді», щоб «показать Америке козью морду».

«Правда як поняття російської культури» (визначення російської Вікіпедії) відповідає й на головні питання цієї країни.

Хто винен? Захід – пише Достоєвський у своїй публіцистиці й романах, бо саме з «європ», переконаний він, іде бацила соціалізму, що занапастить «народ-богоносець». Захід – упевнений Даніла з «Брата-2», який розкриває кримінальний ланцюжок педофілів, на верхівці якого перебуває огидний «жирний америкос».

Що робити? У випадку Достоєвського – плекати «православие – самодержавие – народность», себто ізоляціонізм і агресивну опозицію Заходу. У випадку Даніла Багрова – мочить «америкосів». Власне, те саме, що й у Достоєвського, лише в спрощеному маскультівському виконанні.

Чимало українців наївно дотримуються думки, що росіян просто «зазомбував телевізор», поганий Путін запустив пропаганду, а скабєєви-соловйови за грубі гроші промили мізки 140-мільйонній авдиторії лише за кілька років.

«Правда» загарбницької війни

Як казав Шельменко-денщик, та воно то так, але трішечки не так. Російська пропаганда, якою ми її бачимо тепер, народилася не вчора й не позавчора. Антизахідна російська риторика зростає з приказки часів Івана Грозного «кто латыни учился, тот верного пути сбился», від вірша Пушкіна «Клеветникам России», від нарису Достоєвського «Зимние заметки о летних впечатлениях», де класик обурюється, що ліберальна преса називає варварством демонстрування постільної білизни після першої шлюбної ночі (на думку Достоєвського, цей дикунський звичай є виявом «простоти души»).

Якщо сила в правді й полягає вона в тому, щоб показати Заходу «козью морду» чи «кузькіну мать», то війна проти нього є священною, майже православним джихадом. А те, що Захід доводиться «стримувати» в таких несподіваних локаціях, як Афганістан чи Сирія, російського обивателя не бентежить. Для цього є давня пропагандистська заготовка: «якщо наших військ не буде в Афгані, Криму чи Сирії, там з’являться американські військові бази».

Недавно в українських соцмережах обговорювали сюжет про прийомну родину російського солдата, яка не може отримати компенсацію після його загибелі в Україні. У ролику багато цікавих деталей: трофейний (з України) холодильник, побут східносибірської провінції. Цікава й логіка родичів загиблого солдата.

Названий батько, судячи з усього, азербайджанець за походженням, розмірковує про останні війни, які вела РФ. Афганістан і Чечня – війна, за його визначенням, «бессмысленная» (на відміну від «спецоперації в Україні», бо «мижебратья» – так міркує герой сюжету), але водночас він зізнається, що коли сам служив у радянській армії, то хотів потрапити в Афган, а згодом і в Чечню, але «дружина не пустила». Кажучи інакше, війна може бути й загарбницькою та несправедливою, але «правда» полягає в тому, що треба прагнути взяти в ній участь.

У цьому контексті цікаві нові директиви російської влади щодо пояснення своєму населенню вторгнення в Україну. У них теж не обійшлося без «правди». У цих інструкціях стверджують, що слова «Сила в правді!» належали ще одному культовому персонажу російської пропаганди – Алєксандру Нєвському. «За російськими воїнами була правда – вони захищали свій дім і тому перемога не могла не бути нашою», – цитує УП авторів документа.

Російська «правда» також цікава своєю динамікою й еклектичністю. Розважливій людині завжди видаватиметься дивним сусідство ікони царя Ніколая ІІ і Сталіна, а в Росії цей символізм став частиною державної ідеології, бо і цар, і генсек – це складники «величия», і не бачити в цьому суперечностей – теж своєрідна «правда».

Показовим був випадок, коли у 2015 році турецька ППО збила російський військовий літак. Тоді інформпрстір РФ охопила скажена туркофобія, яка, втім, невдовзі вщухла й російські туристи повернулися до Бодрума й Анталії. Жодної логіки та послідовності. Лише «правда».

«Правда» пристосуванства

Показовою є також доля багатьох російських митців. Узяти хоча б знаного режисера Станіслава Гаварухіна: за радянських часів він знімав романтичні й не обтяжені ідеологією фільми, як-от «Вертикаль» чи культовий детектив «Місце зустрічі змінити не можна».

У час перебудови став затятим критиком режиму та виніс йому вирок у документальній стрічці «Так жити не можна». Радянське суспільство злочинне саме по собі, переконував Говорухін зразка 1990-го. Потім ще був чеченський цикл документалок, серед яких слід відзначити «Війну закінчено. Забудьте», в якій, зокрема, читають оригінали солдатських листів, де ті неприховано пишуть про факти мародерства.

Із середини 1990-х Говорухін уже став партайгеносе комуніста Зюганова, поринув у політику, осів зрештою в «Єдиной России» і став стовпом путінського режиму аж до своєї смерті у 2018 році. Типова доля російського митця в «пошуках правди».

З подачі Путіна та його функціонерів у Росії нині створюють культ ультраправого російського філософа Івана Ільїна. Ось цитата з його праці «Очертание будущей России»: «Мы не смеем обещать от лица России – никому, ничего. Мы должны помнить ее, и только ее. Мы должны быть верны ей, и только ей. Поколение русских людей, которое поведет себя иначе, будет обозначено в истории России, как поколение дряблое и предательское».

Загалом базовим поняттям для Ільїна є особлива російська правосвідомість, яку він виводить від релігійного кореня. Не право саме по собі, а «русский дух» є пріоритетним. Послідовник Ільїна Путін чітко тримається за доктрину «Росія нікому нічого не винна», не визнає рішень міжнародних судів і веде агресивну варварську війну, прикриваючи її демагогією, пардон, правдою як «поняттям російської культури».

Російська схильність до пропагандистських впливів може лише на перший погляд здаватися дивною чи патологічною.

Телевізійна чорноротість Скабєєвої і Ко є логічним продовженням усієї імперської парадигми від часів Івана ІІІ.

Перемогти її можна тільки завдяки антирашистському Нюрнбергу, коли до відповідальності притягнуть не лише воєнних злочинців, а й ключових медіаменеджерів, які роками сіяли ненависть, пророщену на імперському й радянському ґрунті.

Росіянам потрібна деміфологізація свідомості: культурні особливості – це природно, але слід позбутися облуди про «велику» літературу, сакральність влади та «богоносність» народу, бо всі ці ознаки суть складники новітнього російського фашизму. Очищення може настати лише після поразки у війні, яка каталізує процеси розпаду імперії.

*Цитата з ранньої творчості гурту «Агата Крісті»