Магія чатиків. Як десятки людей звідусіль координують роботу волонтерської кухні у Києві

Киянка, яка опинилася далеко від дому, описала для ТЕКСТІВ, як підприємці і волонтери об’єдналися в режимі онлайн, щоб організувати харчування для тих, хто залишився в столиці й готується до оборони.

Мене звати Іра. Іра Кушнір. З цього я і почну. Зараз я в батьківській хаті, 5-та ранку, коло мене кицька Карамелька ретельно вилизується, бо якщо я прокинулась, то і їй не пристало спати.

В сусідній кімнаті – мої батьки, 80 і 81 рік. Мама з деменцією, тато з ясним розумом, але з серцевою недостатністю і цілим букетом всього іншого. Я з ними, бо мушу про них потурбуватись. Не можу їх залишити тут, в селі на Полтавщині. Цілу зиму вони були в Києві, але коли пролунала перша канонада, я їх перевезла сюди. Просто не могла уявити, як буду кожного разу тягати їх до підвалу, в укриття: їм це не під силу.

І от тепер ми тут. А в Києві залишився чоловік і залишилась команда.

Я навіть не дуже можу зараз пригадати, з чого все почалося. Чи то з охоронця Віті, який зателефонував і сказав: «Броніславівна, я залишаюсь на базі і буду тут жити, не переживайте!», чи може з куховарки Олі, яка теж подзвонила і бадьорим голосом сказала: «Так а шо, давайте будем готовить! Я буду ходить пешком. Живу недалеко». А у Олі, щоб ви розуміли, вдома двоє дітей.

Оля – людина особлива, цікава. Вона висока, струнка, ходить в окулярах має вигляд офісної працівниці, але так любить готувати, шо більше нічого й не хоче іншого робити. На Щедрівку Оля прославилась тим, що виступала в нашому імпровізованому Вертепі в ролі Кози! Оля, як справжня акторка, голосно промовляла: «Я – Коза дериста, маю років триста! Ме-е-е-е!» і шось там далі по тексту, що викликало у всіх щирий сміх, бо водити Козу – це прикольно. Вона «вмирала», її «оживляли» самогоном і тоді за сценарієм вона підскакувала і кричала: «Віншую, віншую, бо горілку чую!». Це було дуже смішно!

Тепер Оля теж сміється. В ній духу на сотню, вона пре, як танк, і завжди каже: «Так а шо?! Нада ж нам работать! Нада людей кормить! Всіх нада кормить, ви понімаєте?».

Звісно, я розумію, Олю. Але я далеко, а ти у Києві. І на наші волонтерські запити ще жодного разу не відповіла відмовою.

- Оль, 200 порцій можемо приготувати?

- Тю, та звісно можемо!

- Оль, а ще 100? Прямо сьогодні? Дуже треба людей нагодувати!

- Зробимо!

- Олю, нам треба більше 1000 віддати, впораємось?

- Я підготуюся, і віддамо 1300!

Свята жінка!

З Олі все почалось. Ой ні, неправда, почалося таки з Віті!

Коли ми тільки мали запускати кухню, а Вітя звечора зварив собі борщ, мені в чатику написали, що з самого ранку треба погодувати тероборону, бо люди голодні. Я спитала у Віті – може, зберемо які бутерброди. А він каже: «Так є ж борщ! Я зварив! Я ще картоплю посмажу, і погодуємо!»

Саме з цього Вітіного борщу і почала свою роботу наша волонтерська кухня!

Це вже наступного дня я писала в наш робочий чатик, чи може хто долучитись. Але всі або роз‘їхались по селах, або живуть далеко. Тоді я згадала, що в будинку поруч живуть батьки моєї колеги, доброї приятельки. Зателефонувала. Яна дала контакт Ніни. І поцілила в яблучко! Того ж дня Ніна привела до нас цілу команду волонтерів з будинку! Це було вже третє рукостискання.

Стежите? Вітя-Оля-Яна-Ніна.

А потім до Олі долучились не менш прекрасні Наталка та Роман. Вони їздять щодня трохи здалеку на роботу, щоб організовувати процеси, варити, керувати волонтерами. Бо зварити 1300 порцій – на це треба професійний підхід. Пишаюся своєю командою!

А тим часом чатики моєї бізнес-спільноти розривались від запитів на обіди. Всі носились туди-сюди, кидали потреби.

- Хто закриє Куренівку тероборону?
- Хто відвезе в нацполіцію, там хлопці голодні!
- Люди, треба нагодувати тих, хто переховується в метро як в укритті, в нас тут хлопці голодні на блокпосту.

Несеться і несеться. І це все вперемішку з запитами на броніки, шкарпетки, спальники, матраци (хлопці сплять на голій підлозі), тепловізори, каски, аптечки та інше.

Кажу - давайте зробимо окремий чат про їжу. Відповідь:

- Зробиш?
- Звісно, зроблю! Я ж королева чатиків. В мене тих чатиків на дві компанії стільки, що я в них живу. (Це я так думала раніше, але тепер я в них дійсно живу).

Зробила чатик, почали додаватись люди, наша адміністраторка кол-центру погодилася впорядкувати все.

На гуглдиску створила таблицю, туди повносила запити. Ресторатори додались і почали розбирати на себе потреби.

- Ми закриваємо тероборону Голосієво!

- А ми - Лук‘янівку!

І понеслось. На третій день в таблиці вже було більше трьох тисяч порцій, на десятий з‘ясувалось, що крім запитів, що потрапляли в таблицю, було ще купа таких, які наші кухні обслуговували напряму без внесення в таблицю. Бо кожен через пару рукостискань добирався до ресторатора і озвучував свої потреби.

Потім я шукала, хто забере логістику. Її треба розставляти, координувати машини, шукати волонтерів на машинах. Спочатку це робила Катя, але в Каті пропав зв‘язок і інтернет.

Постукала в приват підприємиця, знайома по бізнес-спільноті Аня.

- Іра, давай буду допомагати!

- Давай! Буде класно, якщо забереш на себе координацію, а я піду шукати продукти!

На тому домовились: Аня почала керувати нашим чатиком і підключила своїх дівчат з логістики. В нас з‘явилась логістична фея Оля!

А постачання почалося з нашого Євгена, бо ще коли в нього був зв‘язок і він вивозив з-під Гостомеля родину, встиг знайти безкоштовну тару від наших постачальників, овочі та м‘ясо.

Далі я підключила Валю, в якої теж нема зв‘язку там, де вона з батьками. Але кожного дня вона ходить, як на роботу, до родичів, де є інтернет, і там працює, обдзвонює, шукає, організовує збір продуктів. Збирає заявки від рестораторів, консолідує, пише маршрути.

А ще є чудові люди Олана і Поліна, які оголосили збір коштів, щоб ми могли закуповувати крупи. Їх треба багато, їх і безкоштовно теж давали, але нам не вистачало. Почали організовувати закупи. Павло, Вадим, Григорій, Денис, Ігор, Євген – ось тільки декілька імен хлопців, які ходили з возиками по METRO,”Ашану” і “Сільпо” та купували або забирали безкоштовно по домовленості продукти. Переправа з Лівого берега на Правий часом віднімала по 2-3 години, але вони їхали і доставляли те, що треба і туди куди треба.

Цих імен не перелічити! Моя контактна книга переповнена новими контактами, які потрібно не загубити, бо кожен з них щось означає – або запит, або пропозицію допомоги.

Романа, Юля, Саша, Ілона, Женя, Оля – цілий ланцюг рукостискань, завдяки яким сьогодні маємо отримати продукти зі Львова.

Чудова Христина проінструктувала, як обробляти замовлення на індивідуальну допомогу.

До речі, про неї. Ми не мали цього робити! Я ж великий майстер концентрації і ніякого розпилення зусиль, але волонтерські чатики – це ще те пекельце. Мій телефон внесли в базу допомоги по продуктах населенню – і понеслося! На два дні мене захопили в облогу наші старенькі бабусі, інваліди, мамці з дітками, які опинилися в скруті.

Від колапсу мене врятувало тільки те, що зв‘язок у мене поганий, а інтернет – хороший. Тож коли я працювала на хорошому інтернеті в кімнаті і продовжувала координувати постачання на ресторани, мені сипалась купа повідомлень про пропущені дзвінки. Їх треба опрацювати! Треба було щось вирішувати. Кинула клич про склад для фасування пайків. Знайшлась людина, зголосилась дати місце – свій офіс.

І пішов новий ланцюжок імен Денис-Максим-Ігор-Уляна-Микола. І ланцюжок Поліна-Аліса-Юля-Оля-Юля-Катя-Христина!

Тепер ця команда забрала на себе допомогу по Правому берегу, а я знайшла Вадима, який обіцяв розгорнути таке саме на Лівому.

Дуже велика концентрація всього. Контактів, координації. Багато чого в ручному режимі.

Наприклад, ти домовився, що постачальник готовий безкоштовно віддати товар. А далі – поїдьте за комірником, привезіть його, він відкриє і видасть, потім назад відвезіть. Потім цей же водій має розвезти усе це хоча б на кілька кухонь. І в кожній точці інформація і комунікація – телефон, адреса, що сказати, щоб повірили, що я від вас, куди далі везти, а тут не два мішки по 25, а один на 50, а як поділити. А дайте номер, бо я на місці, ніхто не виходить.

І так цілий день. Я не знаю, як буде далі.

Скільки ми зможемо протриматись на вірі, оптимізмі, патріотизмі і свідомості! Але знаю точно, що те, скільки ми вже протримались – це немало! І всіх цих обличь, імен і голосів я не забуду ніколи.

Колись настане мир, закінчиться війна, можливо, як і після Майдану, вляжеться романтика цих днів. Можливо. Трошки. Вляжеться. Але точно буде з нами пам‘ять про те, як це було.

Тримаємо стрій.

Ірина Кушнір

Цей матеріал створено за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.

Зміст статті не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.