Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Майдан 0.0

    • Розсилка
    Майдан 0.0

    Майдан пахнув гірким димом. Від потішного «майданчика» неабияк тхнуло перегаром. Хрускіт ламаних кісток змінився хрускотом перелічуваних банкнот, відслинених за відрядну «громадянську активність» і нормований «експрес-протест».

    Утім, це все було. І неодноразово. До Майдану. Після Майдану. Між Майданами. Примусити політиків відмовитися від колекціонування «акцій» неможливо, як і заборонити їм «колекціонувати» кеш. Вербувати масовки — річ нескладна і (для більшості е-декларантів) не дуже витратна. Благо, таким рекрутингом промишляють давно й успішно. Ще років п'ять тому мені розповідали про спритного хлопця, який за доступну ціну поставляв той-таки слухняний контингент на провладні акції, мітинги опозиції й популярні ток-шоу. Доки в країні водяться заможні марнолюбні вождики й нужденні негорді заробітчани, на ринку таких послуг будуть і попит, і пропозиція. 

    Одіяння і прапори на фестивалі політичного косплею смислового навантаження не несуть. «Несподівано повсталі» громадяни можуть бути вбраними в чорне, у футболки з тематичним принтом або в мультиках; вимагати «долар за п'ять» чи морозиво за двадцять копійок, державну компенсацію за згорілі банківські вклади чи за спущені в підпільному гральному залі заощадження, закликати до відставки прем'єра чи зарахування до лику святих керівника митного переходу. Кожному, хто приймав «вулицю» у пристойних дозах, буде неважко відрізнити водевіль від прелюдії до драми. Для ідентифікації «тітухана» зазвичай не треба знати теорію Ломброзо. І не так складно, навіть необізнаному з нюансами окулесики, за поглядом розрізнити ідейного протестувальника, мітингаря-шабашника, фріка й гаву. Останніх (на око) було як завжди, перших — менше, ніж зазвичай. 

    Відповіді на запитання «чому?» має передувати запитання «навіщо?». Навіщо поводирі/красномовці різного калібру/забарвлення влаштували чергову «п'ятихвилинку неслухняності», очевидно. Такі заходи тримають їх у тонусі, а владу — в напрузі. Не буває поганого PR-приводу, буває мало грошей. Тим більше чинний політичний режим приводів надав надміру. «Неправильні платіжки«, фінансовий камінг-аут можновладців, нескінченний серіал про «безвізовий дедлайн», посилення обстрілів на фронті, нова порція скандалів і відставок et cetera. Такі політичні метеоумови мало кого з охочих підсидіти) повалити владу утримають від спокуси вийти на вулицю. Незалежно від того, чи існував в природі іноземний план «Шатун«, чи «революціонери» керувалися доморослим планом «Пустун». 

    А тут іще — «Трамп у руку». Кожен демагог від політики (тобто кожен другий) переконався, що він — у тренді. І поспішив вигострювати заучені прийоми. Парад «трампенят» тільки починається. 

    Тактична мета протестного виходу — оцінка стресостійкості влади, замірювання рівня напруги суспільства. 



    Навряд чи цієї мети було досягнуто. Рівень невдоволення мас не корелює з чисельністю масовки під стінами ВР або НБУ. Бо на запитання «навіщо?» належало відповідати не тільки тим, хто виводив за гроші, а й тим, хто виходив би за ідею. Але в масі своїй не вийшов. Оскільки відповіді на запитання не знайшов. Принаймні поки що. 

    Одні насправді щиро вважають, що не час розхитувати човен. Аби вода з пробоїни у днищі не лилася на пекельний млин Путіна.

    Інші розуміють, що горезвісне розгойдування човна заважає чи не в першу чергу екіпажеві владної шлюпки, — при хитавиці бочки з «налом» норовлять вислизнути за борт. Але цей прошарок громадян не бачить альтернативи човнярам. Як не дивно, та е-декларування, посиливши народну ненависть до влади, почасти продовжило останній життя. Для чималої частини населення стало одкровенням, що більшість щасливих пасажирів нових соціальних ліфтів — такі ж захоплені колекціонери грошових знаків, квадратних метрів та понтових тачок. І це породило невіру в швидку зміну еліт, у відчутні якісні зміни після можливих дострокових виборів. 

    У цієї частини громадян пошук відповіді на запитання «навіщо?» починався з пошуку відповіді на запитання «хто?». Відсутність відповіді змусила поки що залишитися вдома і тих, хто вже зрозумів, що декларативна боротьба з корупцією відрізняється від реальної не більше, ніж поваплена труна від мармурового п'єдесталу. Багато тих, хто за дострокові вибори на словах, — на ділі не готові вбиватися за можливість їх проведення. Поки не знайдуть для себе відповідей на запитання «навіщо?» і «хто?». Їм що зозульки, що тупики, що голуби, що яструби, що грифи-стерв'ятники. У щирість боротьби бджіл проти меду, «скотиняк» проти «скотиняк» і некрофілів — «за життя» вірять усе менше. У якісне відновлення еліт після дострокових виборів — теж. Так, довірливих чимало. Їх достатньо для тусовки або бійки. Для тривалої, свідомої, самоорганізованої акції їх замало. 

    Треті, попри очевидне розмаїття приводів для протестів, не бачать глибокої причини для виникнення того, що ми називаємо Майданом. Справжній Майдан ніколи не був за ковбасу. Він ставав незворотним явищем після публічної образи людської гідності — чи то була очевидна фальсифікація волевиявлення, чи жорстоке побиття мирних протестувальників. Ось тоді на вулиці виходить активна частина громадян, люди з різними поглядами й різного соціального стану, але з однаково прямою спиною. Очевидно, для такої категорії людей точка нестерпності ще не пройдена. 

    А доти в будь-який момент хто завгодно може де завгодно поставити намети, прикрашені якою завгодно символікою, назвати це «Майдан 3.0», «Майдан 4/5», «Майдан 5.10», «Майдан 14/88» чи «Майдан 666», але доля його виявиться такою ж, як доля попередніх пост-псевдомайданів. Горе-майданчики приречені на маргінальність без значної кількості готових до самопожертви, самоорганізації і самоврядування. Для Майдану потрібен не так заклик, як нерв. Не так вождь, як віра в себе. Базіки, що експлуатують роздратування, можуть породити тільки ерзац-майдан. 

    Ми не знаємо напевно, чи був якийсь план «Пустун», і не можемо стверджувати, чи існував контрплан «Ласун». Ми тільки знаємо, що свого часу Петро Олексійович у вузькому колі громадян захоплювався Ердоганом, який нібито сам проти себе організував змову й отримав карт-бланш на зачищення території від базік, які заважали вождеві працювати. А ще ми знаємо, що Україна — не тільки не Росія, а й не Туреччина. І тут надмірне захоплення влади силою призводить до результатів, прямо протилежних задуманим. 

    І влада, і опозиція (у всьому розмаїтті штамів) придивляються (перші з тривогою, другі — з надією) до потенційної рушійної сили можливої революції (повстання, путчу, погрому, як кому завгодно) — ветеранів АТО. «Дембелі» часто були ударною силою в політичних заворушеннях, цементували загони іхетуанів під час «повстання боксерів» у Китаї, служили силовою підпіркою партії більшовиків у 1917-му; німецькі окопники Другої світової транзитом через фрайкорпс перекочували в штурмові загони нацистських СА, французькі ветерани В'єтнаму й Алжиру стали авангардом заколоту 1961-го… 

    Ті, хто вважає ветеранів війни на Сході однорідним середовищем, яке легко піддається впливу, помиляються. Ті, хто недооцінює їхньої можливої ролі в політичних процесах, помиляються ще більше. Більшість представників цієї неймовірно строкатої спільноти вирізняють три особливості: 

    — у них загострене сприйняття несправедливості; 

    — вони привчені до спрощеного поділу на своїх і чужих;

    — звук пострілів не викликає в них паніки; готовність вистрілити вища, ніж у того, хто не воював. 

    Наведу середньозважену версію висловлень, які часто чув від різних людей, що повернулися з фронту, — добровольців і мобілізованих; добробатівців і зесеушників; тих, хто знайшов себе в мирному житті, й відверто невлаштованих; менеджерів, високооплачуваних бійців приватних армій, роботяг, що перебиваються випадковими заробітками, і безробітних, які пропивають мамину пенсію на кухні; озлоблених і холоднокровних, випускників вишів і не сильно зіпсованих освітою, молодих і не дуже. «Стріляти — ні. Мабуть, ні. Але якщо буде зрозуміло, що далі нікуди, і якщо хтось достойний накаже — зберемося і приберемо цю владу без пострілу». 

    Обіцянка не означає здатність. Здатність не означає готовність. Готовність не завжди передбачає дію. Але такий настрій свідчить про можливість того, що обіцяють. Обіцянка не стріляти не означає відсутності можливої стрілянини. 

    Поширене формулювання «хтось достойний» вказує на відсутність такого персонажа. 

    Силовий, тим більше кривавий варіант розвитку сценарію нині не видається реалістичним. Але. Навіщо спокушати долю? 

    Чи «далі є куди». Чи людей із прямою спиною примусять ділити своїх на своїх і чужих. 

    Сергій Рахманін

    Джерело: Дзеркало тижня

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ