Захід має відповісти Росії силою, а не потуранням

Президент Росії Владімір Путін висунув суворий ультиматум. У низці нещодавніх публічних виступів він звернувся з вимогою до США надати «надійні та довгострокові юридичні гарантії», що НАТО не буде розширюватися на схід. Інакше, натякнули його поплічники, Росія вторгнеться в Україну.

Вимога Путіна, озвучена на тлі нарощування Росією військової присутності вздовж державного кордону України та заведення нею у глухий кут мирних переговорів щодо завершення війни на Донбасі, може здатися привабливою пропозицією для Заходу: в обмін на всього лише закріплення статусу-кво Альянсу завершити смертоносну війну в Європі та запобігти ще більш руйнівному конфлікту.

Історія доводить, що запевнення у позаблоковості України чи будь-якої іншої країни регіону жодним чином не втамовують апетити Путіна: навпаки, вони їх ще більше розпалюють. Найкращий спосіб відповіді на подібні ультиматуми – взагалі їх ігнорувати.

Водночас не можна ігнорувати дедалі агресивніших намірів Путіна. Нині він не лише розглядає можливість нового повномасштабного вторгнення в Україну, але і прагне зрештою перебудувати всю безпекову архітектуру Європи на шкоду Заходу. Надто довго Захід не хотів сприймати серйозно путінські амбіції та відповідав на них повільно, нерішуче та слабко. Час діяти з позицій сили.

Путінська гра м'язами

Цілком зрозуміло, чому Росія вимагає від України поступитися її амбіціями набуття членства в ЄС і НАТО, але набагато складніше зрозуміти, для чого будь-кому на Заході підігравати цим нерозумним ідеям.

У 2013 році народ України зробив свій вибір, коли український президент Віктор Янукович, виконуючи накази Путіна, спробував всупереч громадській думці інтегрувати Україну з Росією замість ЄС. У листопаді того року українці вийшли на вулиці на знак протесту.

Годі було шукати більш переконливого свідчення: українці не хочуть бути під крилом Росії та ніколи не відмовляться від руху країни на Захід.

Але Путін, схоже, не засвоїв цей урок. Коли його клієнт Янукович втратив владу, а зміна курсу України зсередини нашої держави виявилася недосяжною, Президент Росії вдався до насильства.

На початку 2014 року Росія вторглася в Україну, окупувала Крим та розв’язала смертоносну війну на Донбасі.

Росія планувала бліцкриг, який мав розітнути Україну навпіл і створити у її восьми східних областях маріонеткову державу «Новоросію». Проте Путін сильно недооцінив опір українського народу.

Десятки тисяч українців з усіх куточків країни та всіх походжень помчали на передову, аби захистити свою країну зі зброєю в руках. Їх підтримали сотні тисяч волонтерів, звичайних громадян України, які забезпечили свою армію всім – від їжі до саморобних броньованих автівок.

Невдовзі всім стало очевидно, що Путін напав не на беззахисну державу, як розраховував.

Український народ, попри погане оснащення, був високо мотивованим. Невдовзі грандіозні плани Путіна зазнали фіаско, а ситуація зайшла у глухий кут багаторічного протистояння на відносно невеликому клаптику землі поблизу українського кордону. Ця війна уже забрала понад 14 тисяч життів.

Серйозні економічні санкції були введені лише після місяців війни та загибелі 298 безневинних пасажирів літака Малайзійських авіаліній рейсу MH17, який російська ракета збила у липні 2014 року. Захід поволі почав ізолювати Росію та коригувати свою політику.

Але нерішучість 2014 року заохотила Росію на подальші агресивні дії, зокрема кібератаки, втручання у вибори та політичні вбивства опонентів Путіна за кордоном.

Після початку російської агресії українці взялися із подвійною силою працювати над інтеграцією України в західний світ. У 2018 році стратегічна мета набуття членства в ЄС і НАТО була закріплена в Конституції України. Суспільна підтримка цього стратегічного курсу продовжує зростати з року в рік.

Помилка компромісу

Путін взяв до уваги ці зусилля та, цілком очікувано, нині наполягає, що позаблоковість України є ключем до розв’язання кризи. Але історичні факти спростовують реалістичність таких пропозицій. На початку 2014 року Україна була де-факто та де-юре позаблоковою країною. Чинний на той момент закон 2010 року закріплював позаблоковий статус України та відсутність будь-яких намірів вступу до будь-якого військового блоку.

Не було і широкого загальнонаціонального обговорення перспективи членства в НАТО; основним лейтмотивом Революції гідності, яка розпочалася в 2013 році, був не військовий союз, а економічна та політична інтеграція з ЄС.

Ще одна необдумана ідея, яку висувають деякі експерти, полягає у тому, щоб натиснути на Україну та примусити її до односторонніх поступок і компромісів, які нібито мали би зробити Путіна більш миролюбним.

Наприклад, Москва давно вимагає від Києва «прямого діалогу» з Донецьком і Луганськом, двома окупованими Росією регіонами на сході України. Україна завжди відкидала цю вимогу з очевидних причин: Росія – сторона конфлікту, і ми не дозволимо їй виставляти себе посередником.

До того ж історичний досвід свідчить, що виконання такої вимоги навряд задовольнило би Росію.

У 1992 році в Придністровському регіоні Молдови загострився збройний конфлікт. Попри те, що саме Росія підживлювала його, Москва вимагала прямого діалогу уряду Молдови з Тирасполем, за своєї участі в ролі посередника. Молдова погодилася та розпочала прямий діалог з маріонетками Росії в надії, що цей крок дозволить врегулювати конфлікт і відновити територіальну цілісність.

У 1994 році Молдова здійснила ще одну спробу сприяти врегулюванню, офіційно проголосивши позаблоковий курс та відмовившись від руху до членства в НАТО. Яким був результат обидвох цих поступок? Три десятиріччя «замороженого» конфлікту та жодного врегулювання. Російські військові та зброя і донині залишаються у Придністровському регіоні Молдови.

Чого хоче Путін

Вимоги Путіна надати йому гарантії щодо нерозширення НАТО – це дилема. Якщо Захід поступиться, Росія, безперечно, буде щасливою отримати новоспечене право вето щодо зовнішньої політики України та процесу ухвалення рішень в НАТО. Якщо ж Захід відкине ці вимоги, Путін також буде задоволеним, бо це допоможе йому створити свіже ідеологічне підґрунтя для нового вторгнення в Україну.

Згідно з цим наративом під час переговорів щодо об’єднання Німеччини у 1990 році держсекретар США Джеймс Бейкер пообіцяв Президенту СРСР Михайлу Горбачову, що НАТО ніколи не буде розширюватися на схід.

Насправді ця історія є безпідставною вигадкою, що пізніше підтвердив навіть сам Горбачов. Але ще гірше для Путіна те, що вона вже давно втратила свіжість, і тому йому потрібен новий сюжет. Нова відмова у наданні гарантій щодо НАТО дозволить Путіну розповсюджувати набагато більш актуальний історичний міф.

Вже те, що Путін шукає нове ідеологічне підгрунтя задля вторгнення в Україну, вказує, що він може стояти на межі ухвалення великих рішень: наприклад, спроби перекроїти безпековий порядок, який склався в Європі після завершення Холодної війни. Створивши кризу, він сподівається запросити Президента США Джо Байдена за стіл переговорів для її вирішення.

За цим столом, уявляє Путін, два лідери будуть креслити нові кордони на мапі Європи, розтинаючи її на нові сфери впливу. Москва фантазує на цю тему вже багато років.

Що потрібно Україні

Росія вміє майстерно продавати брехню, і її неправомірні вимоги «гарантій» та односторонніх поступок саме цим і є. Але ми не маємо купувати те, що нам продають, або й узагалі визнавати пропозицію.

Захід не повинен ані потурати Росії, погоджуючись на переговори щодо НАТО, ані робити Росії подарунки, відкидаючи їх. Найкраща стратегія для Заходу – просто ігнорувати їх. Продовжувати раунди переговорів, не піддаючись тиску Путіна щодо України та НАТО.

Паралельно США та європейські союзники мають посилити стримування Росії. На відміну від потурання, стримування неодноразово успішно працювало у минулому.

Взяти хоча б приклад весни 2021 року, коли Росія почала масштабно нарощувати військову пристуність вздовж кордону України та фонтанувати войовничою риторикою і погрозами знищити Україну. Тоді на заклик України партнери дали Путіну зрозуміти, публічно та за закритими дверима, що вони непорушно підтримують нашу державу в цій ситуації. Москва була змушена знизити напругу.

Його перший елемент складає низка чітких політичних сигналів у бік Москви: дати Кремлю тверезо усвідомити, що Україна є частиною Заходу та майбутнім членом ЄС і НАТО, а суверенітет і територіальна цілісність України не можуть бути предметом для переговорів.

Другий елемент передбачає наслідки: жорсткі санкції, які Захід введе у разі найгіршого сценарію російського вторгнення. Розробляючи їх вже зараз, ми позбавляємо себе потреби згодом їх реально вводити.

Третій елемент пакету стримування – це поглиблення військово-технічної співпраці з нашою державою.

Україна має сильне військо, і ми не покладаємося на прибуття іноземних військових. Водночас нам потрібно більше зброї для зміцнення оборони. Корисним є все, від боєприпасів та медичного обладнання до високотехнологічних комплексів, але найбільш гострі потреби у посиленні протиповітряної та протиракетної оборони.

Обираючи силу

Мета України проста: мир завдяки силі. На нинішньому етапі США та європейські союзники мають продовжувати говорити з Путіним, аби виграти час для посилення України до такого рівня, який зробить саму опцію нового військового вторгнення неможливою для Росії. Коли такий рівень буде досягнутий, з’явиться можливість справедливого політико-дипломатичного врегулювання на Донбасі, а також, нарешті, вступу України до ЄС і НАТО.

Обидві стратегічні цілі можуть видаватися віддаленими, але довгостроково народ України не погодиться на жоден інший сценарій розвитку подій.

Ми ніколи не звернемо з нашого шляху, хоч як на нас тиснутиме Росія – або США чи наші європейські партнери. І коли я чую, як деякі експерти на Заході починають казати, що близькість до НАТО є «чутливим» питанням для Путіна, у мене виникає до них лише одне питання: а життя та майбутнє 44 мільйонів українців для вас так само чутливі?

Автор: Дмитро Кулеба

Оригінал статті: Foreign Affairs