Сергій Головатий: Для мене російська мова – це мова агресора, російського Гітлера

Мовне питання – традиційно одне з найбільш резонансних в українському суспільстві. На фоні нинішніх подій з уст представників нинішньої влади роздаються пропозиції щодо можливого надання російській мові статусу офіційної задля досягнення міжнаціонального компромісу. Наприклад, прем’єр Яценюк під час свого звернення напередодні 9 травня пообіцяв надати статус регіональної російській мові в тих областях, де більшість людей розмовляють нею. Раніше в такому дусі висловлювався в.о. президента Олександр Турчинов, а вже сьогодні Верховна Рада прийняла «Меморандум миру та злагоди», в якому пообіцяла забезпечення гарантування статусу російської мови. Такі дії викликали обурення екс-міністра юстиції Сергія Головатого, який є автором «мовної» статті Конституції. Своє ставлення до таких ініціатив влади Головатий висловив «Главкому».

-- «Україна давно вже опинилась сам-на-сам перед смертельним характером московської агресії»

На тлі нинішніх неспокійних подій раз у раз виринає мовне питання. Уже й керівники держави заявляють про свою готовність зробити російську мову чи то другою державною, чи то офіційною у деяких регіонах. Ви, наскільки я зрозумів, дуже негативно до цього ставитесь?

Порушене вами питання має дещо епізодичний, себто фрагментарний характер. Насправді ж його предмет – це невід’ємна складова цілеспрямованої і системної операції Кремля на цілковитий демонтаж України як самостійної держави. На досягнення цього Путін пішов різними шляхами. Але системно і цілковито за класикою. Класика – стосується держави як явища. У класичному розумінні «держава» – це юридична форма політичної організації суспільства, якій притаманні традиційно незмінні три формальні елементи: «територія», «населення», «влада».

Не завжди формальна наявність цих трьох елементів свідчить про існування держави. Промовистим прикладом якраз і є Україна. Ще від часів занепаду Київської Русі територія, на якій жили наші пращури, була загалом тією ж самою – далеко довкола Києва та угору і вниз по Дніпру. На цій території віками постійно проживало «населення» – українці, що поступово формувалось як єдина етнічна спільнота – українська нація. Але наявність лише двох формальних елементів не породжувала українську державність, бо влада на цій «території» ніколи не належала саме цьому «населенню». Воно віками було присилуване до животіння у підневільному стані, будучи колонізованим Московщиною. Тому найвагомішим для державності виступає її субстанційний елемент – нація, яка реалізує своє природнє право на політичне самовизначення. Допоки «населення», не перетворившись на «націю», не здійснить політичного самовизначення, не існує держави. А перетворення «населення» на «націю» – це тривалий природній процес. Бо саме природа наділила людей не лише тими якостями, здатностями та властивостями, які є загальними для всіх людських істот – розумом, свідомістю, совістю, а й також тими, що вирізняють одних людей від інших. Це те, що становить духові властивості людини, і де серцевинною виступає материнська мова. Материнська – як від рідної землі-матері (тобто того краю, де народилася чи утворилася етнічна спільнота), так і від жінки-матері, що породила свою дитину – сина чи дочку, на цій землі (у цім краю). Тому то й звучить аксіоматично: «мова – душа нації». Відтоді як у душі «населення» поселяється закладений природою її духовий стержень – материнська мова, воно стає «нацією», якій – знову ж таки від природи – належить право на політичне самовизначення шляхом утворення власної держави. Цей шлях пройшли усі європейські нації, що утворили власні держави. Однією з найостанніших у Європі, утворених у цей природній і захищений на глобальному рівні міжнародним правом спосіб – новопостала у 1991 році Українська держава.

Проте, таке явище як «новопостала Українська держава» викликало у Путіна категоричне заперечення, або як кажуть «нєсварєніє». Він сприйняв її як «історічєскоє нєдоразумєніє». Суб’єкт (Путін) у запереченні об’єктивного явища (України як держави) – оскаженів до краю. Тому давно поставив собі за мету – цю державу знищити. От тому то мішенню його озвірілої поведінки цілком логічно виступають три класичні елементи державності: територія, нація, влада. І стосовно усіх їх трьох Кремлю та Путіну особисто поталанило здобути певний успіх у нищенні нашої держави.

Українською територію Кремль поволі, але системно заволодіває. За допомоги прямого чи прихованого сприяння з боку окремих вищих посадовців в Україні – Крим здано без збройного опору. За умов «відповідних» кадрових призначень, упродовж майже двох місяців виснажливого процесу знекровлення України територіально вислизає з-під київської влади Луганщина і Донеччина.

Ви стверджуєте, що нинішнє українське керівництво є спільником Путіна?

Якщо вести мову про такий складовий елемент державності, як «влада» – то тут Путін упродовж усього свого президентства в Росії взагалі мав раніше і нині має сталий позитивний здобуток. Виняток становить хіба що період президентства Ющенка в Україні. І то – цей виняток умовний. Сталий тандем проросійських сил у Верховній Раді (незмінно – комуністи, та всі ті, хто у різні часи мав різні назви, але за суттю незмінно грав на боці Росії: «соціалісти», «есдеки», «заєдисти», «литвинівці», «регіонали»). Наслідки саме такого сталого політичного наповнення неукраїнської в Україні «влади» такі: знищені Збройні Сили України, незахищений державний кордон, уявна національна безпека, порожня державна скарбниця. Усьому отому, що власне інституційно і матеріально покликане було забезпечити існування та функціонування новопосталої держави, якраз і було завдано нищівного удару…

Ми говорили про територію і про владу. Що іще з елементів державності залишилось?

Населення…

Так от, Путін завчасно і ретельно приклав руку до третього елемента державності. Якраз «населення» за 23 роки незалежності з року-в-рік поступово втрачало сутність як географічна категорія (чим власне і є поняття «населення»), усе впевненіше набуваючи стійких рис політичної категорії як консолідованої «нації». Тієї української багатоетнічної політичної нації, осердям якої виступає етнічне українство. І надалося це щонайперше завдяки тому, що ще у радянській Україні 1988 року було узаконено статус української мови як державної при збереженні на той момент статусу російської як мови міжнаціонального спілкування – що за часів СРСР і за його федеративного складу було об’єктивно виправданим. А вже у незалежній Україні, 1996 року – українська мова цілком природньо і обґрунтовано отримала статус єдиної державної в унітарній державі. Бачачи у цьому доволі дієвий механізм консолідації української нації та досить міцний механізм захисту української державності, Путін дає хід окремій операції, мішенню якої стає «мова». Інструментом знищення «мови» – відповідно до випробуваної Московською державою практики – виступає «язик». Позаяк етнічні носії «язика» в Україні (тобто етнічні росіяни) – не така вже й чисельна група (їх не більше, ніж 20% від усього населення України), то Кремль рве пупа, щоб географічну категорію «населення» переформатувати на політичну. Отак з’являється поняття «рускоязичноє насєлєніє», у який офіційна Москва вселяє політичний контекст, замислюючи відповідно і бажані юридичні наслідки.

А про які наслідки йдеться?

Такі зусилля Москви не були марними. Європа – де для жодної з націй (окрім хіба що Латвії чи Естонії, де етнічних росіян понад 25%) «язик» не виступає чинником загрози державності – байдуже це ковтає. ОБСЄ – так само. Вони на таке не звертають особливої уваги, бо це їх не зачіпає. Бо живуть вони на основі верховенства права, тобто – за правилами і відповідно до вимог природнього права. Їхні наймудріші документи у цій ділянці – Рамкова конвенція стосовно прав національних меншин та Європейська хартія стосовно регіональних чи міноритарних мов – є самодостатніми юридичними інструментами для досягнення мети кожної окремо і обох разом. Першої – для захисту прав національних меншин. В Україні – це відповідно стосується етнічної меншини росіян та інших етнічних меншин. Другої – для захисту мов, які опинились під загрозою зникнення, зазнавши утисків в історичному минулому, і тому потребують особливих заходів на відродження та розвиток. В Україні – це надзвичайно відносно стосується російської мови, і як не парадоксально, але у такому стані щонайперше перебувають українська, кримськотатарська, ромська та інші мови, але аж ніяк не російська. Європа та ОБСЄ ніколи не переймались тим, що сама Росія не ратифікувала і зовсім не має наміру ратифікувати Європейську мовну хартію (а в Україні за агресивно-бандитської поведінки проросійських політичних сил у парламенті цю Хартію було перетворено на інструмент тотальної русифікації), що в Росії українська національна меншина не має мінімального захисту, що в умовах панування агресивної російської етнічної більшості у Криму українці мали лише один заклад середньої освіти з українською мовою навчання і т.д. У підсумку Україна – як жодна інша країна у Європі! – давно вже опинилась сам-на-сам перед смертельним характером московської агресії під виглядом «защіти прав рускоязичного насєлєнія». Бо в Україні внаслідок її довготривалого колоніального стану «рускоязичним» став кожний громадянин.

-- «Державна мова» і «офіційна мова» – це юридично тотожні поняття»

Але керівники нашої держави вже не один раз заявили про свою готовність зробити російську мову чи то другою державною, чи то офіційною у деяких регіонах. І це подавалось як компроміс Києва із Півднем та Сходом, які є російськомовними.

Маєте рацію. Чого тільки варта уже заява Турчинова напередодні Великодня, коли він безапеляційно заявив, що в Україні «буде забезпечено право обласним, міським та районним радам приймати рішення щодо надання на території відповідного регіону одночасно із державною українською мовою офіційного статусу російській або іншим мовам, якими говорить більшість місцевого населення».

Пам’ятаймо, що цю заяву зробила не приватна особа, яка має власні уподобання. Турчинов на цей час – посадова особа з подвійним статусом. Натепер він – Голова Верховної Ради України (коли парламент – це єдиний національного, тобто всеукраїнського, рівня орган влади, що має стовідсоткову легітимність), на якого Конституцією покладено здійснення звуженого обсягу повноважень глави держави допоки на посаду не заступить новообраний повноцінно легітимний Президент України.

Є всі підстави вважати таку заяву Турчинова не інакше як спрямовану на втілення мети Путіна: усіма правдами і неправдами легалізувати такий статус російської мови в Україні, який би, щонайменше – дозволяв поступово витісняти українську мову із державного і суспільного життя, доводячи її до стану, приміром, такого як сучасний стан білоруської мови в Бєларусі, а щонайбільше – законсервувати розкол в українському суспільстві на «мовному грунті». Це – щось на кшталт гасла юних ленінців у радянську добу: «Что отцы не достроили – мы достроим! Что отцы не доделали – мы доделаем!». Так от, в Україні часів незалежності такими «батьками» виведення «язика» на рівень державної мови первісно і невідступно були «симоненківці», тобто КПУ. І саме на їхніх пальцях – мозолі від силового і тому нелегітимного протискування у Верховній Раді за головування їхнього Олександра Ткаченка недостовірного тексту Європейської мовної хартії. Згодом, уже по ухваленні Конституції України у 1996 році, цей «батьківський корпус» поповнився тими, хто став під руку «батька-Януковича». Адже це з партійної програми «регіоналів»: надати російській мові статус державної в Україні! І це ж власне від самого їхнього «батька-Януковича»: «добъемся, что каждый будет разговоривать на том языке, на каком хочет!». І як наслідок: по-бандитски легалізований «мовний-псевдо-законо-витвір-Колєсніченка-Ківалова», за що і той, хто під час такого гвалтування України у парламенті головував на його пленарному засіданні, і той, хто таке підписував як голова Верховної Ради України, і той, хто його промульгував – мають нести кримінальну відповідальність. Так само, як і комуніст Калєтнік – за головування стосовно «законів диктарури від 16 січня 2014 року», а регіонал Рибак – за їх підписання.

Тепер же когорта односортних «батьків» у мовному питанні поповнилась «тимошенківцями» на чолі з Турчиновим. Адже заявлене ним «забезпечення права обласних, міських та районних рад приймати рішення щодо надання на території відповідного регіону одночасно із державною українською мовою офіційного статусу російській або іншим мовам, якими говорить більшість місцевого населення» – це у перспективі «білорусизація» мовної ситуації в Україні, що у підсумку дозволить ліквідувати і саму українську державу.

Найпаскудніше і найзагрозливіше у намірах Турчинова – те, що він іде набагато далі й фундаметальніше, ніж «витвір» Колєсніченка-Ківалова. У заявленому Турчиновим – суміш вибухівки і брехні.

Вибухівка тут – надання права обласним, міським і районним радам ухвалювати рішення щодо статусу будь-якої мови, тоді як статус мов (української, російської та усіх інших мов національних меншин) ще з 1996 року чітко визначено на найвищому юридичному рівні – у статті 10 Конституції України. Турчинов же пропонує викинути ці конституційні положення на смітник, а натомість – накрити Україну тисячами рішень органів місцевого чи регіонального самоврядування, яким ніде у світі не притаманна така компетенція. Лише уявімо собі: унаслідок втілення «ідеї» Турчинова – у кожному районі України, у кожному місті, у кожній області – «своя» мова чи «свої» мови! І скільки ж їх таких може одночасно функціонувати у одному ж і тому юридичному статусі? Турчинову – ні до чого, що стаття 10 Конституції міститься у тому розділі Конституції України, який назагал має 20 статей, котрі визначають загальні засади конституційного ладу в Україні, і серед яких стаття 5 чітко застерігає пана Турчинова: право визначати конституційний лад не може бути узурповане ні органами державної влади, ні посадовими особами! Саме тому питання визначення юридичного статусу мов в Україні – це питання виключно цього розділу Конституції, і – жодного іншого! Саме тому – якщо панові Турчинову так дуже свербить від чинної статті 10 Конституції чи вона йому так дуже муляє, то все одно – для нього і для будь-кого ще, у кого така ж сама сверблячка чи муки, встановлено один-єдиний легітимний шлях: це – внесенння до Конституції змін відповідно до вимог її розділу ХІІІ. А це – ускладнена процедура внесення пропозицій, їх розгляду у парламенті та неодмінний національний референдум.

А ще жахливішою є підступність Турчинова, бо він «грає в дурника», вдаючи, що між поняттями «державна мова» і «офіційна мова» є якась різниця. Різноманітна національна конституційна практика європейських країн чітко свідчить про те, що «державна мова» і «офіційна мова» – це юридично тотожні поняття. Кожна держава, якщо вона бажає визначати юридичний статус мови того народу, який утворив цю національну державу як унітарну, чи – юридичний статус мови (мов) у федеративній державі, сама вибирає, яке із двох взаємозамінюваних юридичних понять – «державна» чи «офіційна» – застосовувати для цієї мети.

Так: у Конституції Австрії визначено, що «німецька мова є державною мовою Республіки» (стаття 8); у Конституції Албанії – «державною мовою в Республіці Албанія є албанська мова» (стаття 14); у Конституції Болгарії – «офіційна мова в Республіці – болгарська» (стаття 3); у Конституції Республіки Кіпр – «Офіційними мовами Республіки є грецька і турецька» (стаття 3); у Конституції Македонії – «В Республіці Македонія офіційною мовою є македонська мова з кириличною абеткою» (стаття 7); у Конституції Польщі – «В Республіці Польщі офіційною мовою є польська мова» (стаття 27); у Конституції Румунії – «В Румунії офіційною мовою є румунська мова» (стаття 12); у Конституції Словенії – «Офіційна мова Словенії – словенська», водночас на території громад, де проживає італійське чи угорське товариство, офіційною мовою є також відповідно італійська чи угорська мови» (стаття 11); у Конституції Туреччини – «Офіційна мова – турецька» (стаття 3); у Конституції Хорватії – «В Республіці Хорватія офіційною мовою є хорватська мова з латинським алфавітом» (стаття 12);

Національній конституційній практиці відомі також і певні особливості. Приміром – коли одній і тій же мові надається юридичний статус як «офіційної державної». Прикладом є стаття 3 Конституції Іспанії: «Кастильська мова є офіційною державною мовою. Усі іспанці зобов’язані володіти нею та мають право користуватися нею» (щоправда, тут також ідеться про те, що «інші мови Іспанії є також офіційними у відповідних автономних товариствах»; але, по-перше, це – власне «автономні» територіальні одиниці, яких в Україні не було і немає, окрім Криму) а не звичайні «міста, райони і області» – як це є у Турчинова; а, по-друге, у тій же іспанській Конституції, у статті 145, застережено: «Жодним чином не допускається утворення федерації автономних товариств»). У подібний спосіб Конституція Князівства Монако визначає: «Французька мова є офіційною державною мовою» (стаття 7).

Попри певні національні особливості конституційної практики у мовному питанні, загальним для неї є те, що це питання є предметом загальнодержавного конституційного регулювання, а не компетенцією органів місцевого самоврядування. Якщо ж поодиноко у конституціях і допускається юридичний статус офіційної мови, то це стосується виключно «автономних» одиниць (Іспанія) чи окремих «національних товариств» (італійського та угорського у Словенії), і це не створює жодної загрози для офіційної мови держави.

Але Турчинов каже, що кожне місто, кожний район та кожна область встановлюватиме «свою» мову як офіційну (і навіть не одну). Хіба це не те ж саме, що й «федералізація-а-ля-Путін»? Тільки тут вже не 25 суб’єктів, а потенційно – тисячі. Хіба це не те саме, що й обіцяв чи намагався здобути Янукович? Для мене є очевидним: у питанні «язика» за всі роки боротьби з українською мовою як державною досить явно вимальовувалась формула: Симоненко (його партія) + Янукович (його партія) + Турчинов (його партія) = стратегічна мета Путіна.

Тобто, ви вважаєте, підвищення статусу російської мови неприпустимим?

Я керуюся міжнародним досвідом і національною практикою інших країн, передовсім європейських. А вони доводять: немає «вищого» статусу чи «нижчого» статусу відносно мов. Є відповідний статус кожної з мов. Є мови із загальнонаціональним статусом як державні (офіційні). Є мови із тим статусом, який випливає із міжнародного права і стосується або прав національних меншин, або зумовлений потребою посиленого захисту відповідної мови, котрій загрожує зникнення. Але обов’язковим є те, що статус мов визначається на загальнодержавному рівні – конституційному, а порядок їхнього застосування – регламентується загальнодержавними законами. В умовах України це так само означає, що рішення має у кожному окремому випадку приймати виключно національний парламент шляхом ухвалення відповідного закону, і аж ніяк не органи місцевого чи регіонального самоврядування, як то – міськрада, райрада, облрада. Саме такий юридичний підхід міститься у статтях 10 і 92 Конституції України. Тому заявлену Арсенієм Яценюком можливість у майбутньому саме рішеннями місцевих рад надавати російській та іншим мовам «статус спеціальної» слід сприймати не інакше як інструмент боротьби зі статусом української мови як державної. У разі запровадження такої пропозиції результат буде однозначним – російська мова у кінцевому витіснить українську. А саме такого результату якраз і бажає Кремль.

Але ж треба якось заспокоювати народ, зшивати країну, як каже Яценюк – «йти на компроміс»…

Перепрошую: «зшивати країну» – шляхом її розколу? Це як? «Йти на компроміс» – шляхом створення умов для демонтажу держави? «Зшивати країну», торгуючи українською мовою – роздерти країну у шмаття. Складається враження, що наш прем’єр-міністр озвучує кимось написане, не вдумуючись у суть слів. Погляньмо: він ставить собі в заслугу те, що нинішня влада «зберігає у силі мовний закон Ківалова-Колєсніченка». Але ж навіть і бродячим котам та собакам відомо, що такий закон Верховна Рада ніколи не ухвалювала. І якщо визнавати, що тоді нормативний акт «був ухвалений» Верховною Радою, тоді які претензії до того ж самого способу «ухвалення» горезвісного пакету «законів диктатури» від 16 січня? Адже те, як чинив «комуністичний» Калєтнік, головуючи на засіданні ВР 16 січня, те ж саме чинив з «мовною провокацією» Ківалова-Колєсніченка головуючий комуніст Адам Мартинюк. Уже пройшло майже два роки відтоді, як я ні на йоту не помилився, оцінюючи ту диверсію Кремля, яку здійснили комуністи та «регіонали» за підтримки Литвина і «литвинівців». Венеційська комісія згодом вщент розтрощила той так званий «закон», побачивши у ньому передовсім політичний інструментарій закріплення за російською мовою можливостей функціонувати як державна, а не юридичний механізм захисту в тих мов національних меншин. В інтерв’ю, що я дав вашому виданню раніше, усе сказане мною ще тоді, лише отримало своє підтвердження. Та й сам Яценюк у своєму зверненні визнає, що «у тих областях, де більшість людей говорить російською», вона отримала такий юридичний статус, що «її права та можливості такі ж самі, як у державної української». І сталося це внаслідок отієї «мовної диверсії» Кремля. Скажіть, будь-ласка: таку диверсію – як проти української мови, так і проти української держави – можна подавати як позитив від української влади?

-- «Кремль ні за яких умов не зупиниться у досягненні своєї мети стосовно України»

Тобто ви пропонує залишити у мовному питанні усе, як зараз?

Дещо не так. Я стою на позиції, що юридичні приписи стосовно засад мовної політики, визначені положеннями статті 10 та пункту 4 першої частини статті 92 Конституції України, є правильними і цілком достатніми для того, щоб і надалі забезпечити: з одного боку – те, що вимагає державність України, а з іншого – що вимагається європейськими стандартами у ділянці суспільно-державного життя стосовно прав людини. Єдине, чого бракує, це ухваленого Верховною Радою нового закону про порядок застосування мов в Україні – як це і передбачено власне статтею 92 Конституції. Проект такого закону існує. Він був розроблений ще торік робочою групою під головуванням Леоніда Кравчука та схвалений в уряді Азарова (я був учасником його напрацювання та свідком його схвалення на засіданні, яке разом з Леонідом Кравчуком вела віце-прем’єр-міністр Раїса Богатирьова). Концептуально той законопроект побудовано на приписах статті 10 Конституції України і положеннях Європейської мовної хартії та Рамкової конвенції стосовно прав національних меншин.

Цілком погоджуючись з Яценюком у тому, що «єдність країни неможливо забезпечити, не навчившись слухати один одного та йти на компроміс», хочу просто привернути його увагу до того, що саме завдячуючи такому підходові ще у важку, але історично переломну, «конституційну ніч» нам усім причетним поталанило, слухаючи один одного, дійти компромісу у мовному (і не тільки) питанні, вийшовши завдяки цьому на 328 голосів стосовно редакції статті 10 Конституції. До речі, компроміс стосовно засад мовної політики тоді був зав’язаний на конституційних формулах стосовно статусу Криму. Тоді депутати від Криму (а це були переважно комуністи, а ті, що не комуністи – то обов’язково ті, хто стояв на проросійській позиції) відмовлялися взагалі голосувати за статтю 10 у будь-якій редакції, допоки колишня радянська Кримська область не стане в незалежній Україні «Автономною Республікою». Отже, у тодішній Раді, у складі якої взагалі більшість належала промосковським депутатам – комуністам та соціалістам (на чолі з Морозом), надзвичайно складно було мовне питання виписати так, щоб це влаштувало, якщо не всіх, то щоб принаймні можна було вийти на мінімально можливу конституційну більшість . Тодішній Голова Верховної Ради Олександр Мороз сформував дві окремі робочі групи, завданням яких було досягти компромісу в кожному з питань – «мова» і «Крим» – окремішньо, а також – компромісу між самими двома групами. Я, будучи тоді одночасно і міністром юстиції, і народним депутатом, що тоді дозволялось, брав участь у пошуку компромісу стосовно «мовного питання» в групі, утвореній з представників різних фракцій на основі етнічного представництва. До неї, окрім українців, увійшли депутати, що визначились як представники румунської, угорської, єврейської, російської, болгарської та інших меншин… Пропозиції були різними. Але найчисельнішою – записати російську мову як другу державну чи офіційну в Україні. Проте компромісною виявилась моя формула, яка й понині міститься у статі 10 Конституції. Позаяк для комуністів та соціалістів я був «ворогом» (бо ж – «рухівець»!), то ми домовились, що одностайно ухвалену в робочій групі компромісну формулу представлятиме той, хто належить до однієї з національних меншин. Вибір випав на румуна Івана Попеску. У результаті наша компромісна формула здобула 328 голосів. Після цього Попеску попросив слова у головуючого, щоб сказати: «Я обіцяв подякувати людині, яка додала останній штрих до цього варіанту – міністрові юстиції Головатому».

Тож, якщо в умовах комуністично-соціалістичної і проросійськи налаштованої Верховної Ради у 1996 році усе-таки поталанило досягти компромісу, то чи не варто його берегти як особливу українську конституційну цінність? А те, що цей компроміс є цінністю, хіба не доводить увесь історичний період після його ухвалення? Адже ця формула завжди доводила свою життєздатність, допоки не було реалізоване мовно-терористичне дійство у вигляді неконституційного «закону Ківалова-Колєсніченка».

А чому тоді компроміс став можливим?

Та тому, що приписи статті 10 нашої Конституції побудовані на природній правді і природній справедливості, вони відповідають міжнародному праву і міжнародній практиці.

У ній зафіксовано об’єктивно обумовлений статус української мови як державної – бо ще в ухваленій комуністичною Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет Україну було проголошено «суверенною національною державою», в основі якої лежить «здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення». Це випливає із Статуту ООН, про що власне й сказано в Акті проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, схваленому всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. Названі мною міжнародний акт (Статут ООН) та національні установчі (тобто – конституційні) актиукраїнської держави чітко вказують на те, установчою нацією новопосталої держави із назвою «Україна» є власне українська нація. Етнічні українці – це ті, хто власне й становить ту титульну націю, якій природою надане таке ж саме право на власну державу, що його має кожна інша титульна нація: у Росії – етнічні росіяни, у Польщі – етнічні поляки, і Франції – французи, в Румунії – румуни і т.д. «Титульна нація» – це категорія конституційного права. В умовах новопосталої української держави до цієї категорії належать усі етнічні українці – безвідносно того, якою мовою вони володіють, якою спілкуються вдома, у сім’ї, у побуті, на роботі. Власне в цьому полягає українська суспільна особливість та обумовлені нею політичні труднощі. Бо єдиною істотною відмінністю між етнічними українцями та іншими європейцями, хто належить до титульної нації, котра має право на власну державу, є те, що майже всі етнічні українці є російськомовними. Здійснювана офіційною Московщиною насильницька русифікація етнічних українців та її цілеспрямована політика лінгвоциду по відношенню до української мови – що тривало майже чотириста років – не могли не витворити отого явища, якому сама ж Росія і дала назву: «рускоязичноє насєлєніє». Але, як я вже казав, «насєлєніє» – це категорія географічна (чи економіки), та – аж ніяк не юридична. А ми ж знаємо, що коли йдеться про права (особи), то це не сфера географії чи економіки. Це сфера юридична. Тому – український етнос, з точки зору конституційного права, становлять всі, хто є етнічним українцем. І байдуже – україномовний, англомовний, франкомовний, «російськомовний» чи ще «якось-мовний». Саме цьому етносові належить право на свою державу, а відповідно офіційна мова такої держави – мова етносу, що державу утворив. В українській державі – це українська.

Тоді компроміс видався можливим і тому, що у статті 10 цілком справедливо виокремлено, з-посеред усіх інших, російську мову – бо російська етнічна меншина є найчисельнішою з усіх інших меншин, які сукупно з українським етносом як громадяни України становлять Український народ (як це зазначено у преамбулі Конституції України). Таке виокремлення російської мови в Конституції України (і власне тільки тому, що етнічні росіяни – це досить чисельна і найчисельніша етнічна меншина в Україні, а не через те, що практично кожний етнічний українець є «рускоязичним»), дозволяє вести мову про те, що до російської мови у рамках українського конституційного порядку виявлено особливе ставлення. Я сказав би – шанобливе й поважне. Може, навіть дещо і з прихованим ознаками дискримінації – якщо не закривати очі на те, що в Конституції не згадано мов інших національних меншин, котрі разом з етнічними українцями становлять єдину політичну і юридичну категорію – Український народ. Я не кажу вже про те, що кримськотатарська мова як мова одного з найчисельніших корінних народів, історична батьківщина яких знаходиться на території новопосталої української держави, так само мала б бути згадана. Я можу навіть зрозуміти небажання з боку етнічних росіян в Україні погодитись із тим, що в складі будь-якої іншої держави поза межами самої Росії вони все-таки, з юридичної точки зору, є національною меншиною. Але «етнічна меншина» чи «національна меншина» – це якраз і є тими юридичними категоріями, які дозволяють захищати і самі мови таких меншин, і права носіїв таких мов. Подобається комусь чи ні, але етнічні росіяни в Україні – це не установча нація, бо етнічні росіяни – установча нація держави із назвою «Росія». Але відмова визнати цю реальність чи її агресивне сприйняття цієї реальності з боку україноненависників не може бути підставою для війни, агресії, бандитизму, людиновбивства, сепаратизму, федералізму і всього іншого, що зазіхає на державний суверенітет України, руйнує її територіальну цілісність, підриває її національну безпеку, позбавляє людину здоров’я чи життя. Агресивній меншості (підбуреній і озброєній сусідньою державою) не має бути дозволено диктувати чи нав’язувати силою, та ще й зі зброєю в руках, свою волю тій більшості, якій на своїй, а не чужій, землі належать права від природи.

У статті 10 Конституції гарантовано вільний розвиток усіх мов національних меншин України. І запорукою реалізації цієї гарантії має бути її справедлива регламентація у законі про порядок застосування мов – відповідно до стандартів, визначеною Європейською мовною хартією та Рамковою конвенцією стосовно прав національних меншин. Але, як я вже казав, на жаль, такий закон і досі не ухвалено в Україні. Те, що є у кремлівській писанині в обгортці «закон Ківалова-Колєсніченка», жодним чином не відповідає ні європейським стандартам, ні меті функціонування української мови як державної, ні справедливому захистові мов чи прав усіх національних меншин.

Ну якщо це вже стало таким жупелом, то чому б все-таки не зробити для російської мови особливий статус, щоб усі заспокоїлись?

Це оманливе бачення. По-перше, Кремль ні за яких умов не зупиниться у досягненні своєї мети стосовно України. Навіть за рахунок того, що ви називаєте «особливим статусом російської мови». А, по-друге, кожна мова, функціонуючи, має свій власний «особливий статус». Державна – має особливий статус державної мови. Мова нацменшини – має особливий статус як міноритарна мова. Мова, яка опинилась під загрозою зникнення, або яка зазнала репресій у минулому – повинна мати особливий статус, який полягає у особливих методах її захисту. Не думаю, що російська мова в Україні належить саме до цієї категорії. Але переконаний – парадокс полягає в тім, що в Україні на особливий режим захисту претендує щонайперше українська мова. А також – кримськотатарська та мови інших корінних народів України. Саме для цієї мети й було напрацьовано та ухвалено відповідні європейські інструменти, про які я вже не раз згадував.

Ви ж не будете заперечувати, що одним з приводів для нинішньої ескалації ситуації стала спроба нової влади скасувати той самий закон Ківалова – Колесніченка?

Я так само вважаю, що то була провокація. Її здійснив Турчинов – чи на власний розсуд, чи з чиєїсь свідомої подачі. Але це було зроблено без усвідомлення того, що такий крок може детонувати ситуацію. Адже реально скасування цього закону нічого не змінювало. Отже, Кремлю була потрібна якась формальна зачіпка для підбурювання своїх агентів у Криму, на Сході та Півдні України під приводом захисту прав «рускоязичного насєлєнія».

-- «Для мене російська мова – це мова агресора»

Деякі політики відкрито називають російську мову мовою колишнього, а зараз реального, окупанта. Ви теж так вважаєте?

Відтоді, як Путін здійснив акт військової агресії у вигляді «зелених чоловічків» і анексії Криму, для мене російська мова – це мова агресора, мова Путіна як російського Гітлера, а не мова Пушкіна чи Достоєвського.

Але ви зараз пересмикуєте, як і Путін зі своїм захистом російськомовних. За великим рахунком російська мова не має відношення ані до Путіна, який її не патентував, ані навіть до сучасної Росії. Це просто мова.

Російська мова в Україні віками була не просто мова, а інструмент денаціоналізації українців та їх манкуртизації, що виявилося надто успішним знаряддям для досягнення цілей Росії. А якщо брати натепер, то не йдеться про боротьбу з російською мовою в Україні. Йдеться про відновлення історичної справедливості стосовно української мови в Україні, виведення її на належний рівень функціонування як державної. Без досягнення цієї мети важко буде забезпечувати існування незалежної держави. Український етнос упродовж довгих століть розвивався у колоніальному стані або в стані гноблення та фізичного винищення знищення. Українська нація – одна з тих, що найпізніше від інших домоглася своєї державності. І для українців проблема державності пов’язана з мовою так само, як між собою нероздільні сіамські близнюки. Мова – це те, що від природи тримає націю як живий організм. Як це кожній людині Богом дано людські права, так само і кожному етносові Богом дано його власну мову, а так само – право на свободу та самостійне існування. Лише – щоб бути вільним та мати самостійне буття, необхідна власна держава. Бо головне призначення такої держави – зберегти і захистити, як кожного представника цього етносу, так і сам етнос загалом.

Ну так на Сході зараз за єдину Україну виступають і російськомовні патріоти.

Патріот – це той, хто має почуття відданості своїй землі, своєму народові. Це – той, хто святкує свою материнську мову, культуру народу, який живе віками на своїй материнській землі, історію цього народу. Той, хто сприймає розумом, душею і серцем усі несправедливості та кривди, що їх віками зазнавав народ, живучи на своїй материнській землі у стані поневолення і заборони застосовувати своєю материнською мовою. Хто співає рідних пісень своїх етнічних пращурів і їхній національний гімн, вважаючи своїм. Хто не топче державного прапора, не зриває його з державних будівель, не спалює його і не вбиває своїх співгромадян за те, що вони говорять материнською мовою чи тримають в руках державний стяг. Хто, навіть будучи російськомовним, але громадянином цієї держави, виявляє лояльність до неї, визнаючи своїм громадянським обов’язком володіння офіційною мовою держави, у громадянстві якої перебуває. Адже державність мови вимагається існуванням самої держави як політичного інституту, наявністю органів державної влади і потребами офіційного спілкування. Не може ж громадянин держави лише щось вимагати від неї, зневажливо ставлячись до самої держави, плюндруючи її символи та інститути. Державна мова – це інститут державності. Такий же як і герб та гімн. Я не уявляю, у якій ще іншій державі, окрім України, громадянинові могло би бути дозволено зневажливо ставитись до державної мови, не володіти нею чи відмовлятись від знання її, не застосовувати її у спілкуванні, навіть приватному – на прохання іншого співгромадянина. Чому для Росії, Франції, Німеччини таке є не тільки неприйнятним, а й караним, а в Україні ні?!

От ви про лояльність державі кажете. А чому Донбас так і не став лояльним до України?

А як же йому було стати лояльним до української держави, якщо упродовж усіх років незалежності комуністи та «регіонали» не приховували своєї ненависті до України і всього українського? Лиш чого варте демонстративно вороже до української мови ставлення Симоненка, Єфремова чи Тігіпка та усім іншим їм подібним, які, добре володіючи державною мовою, день-у-день грають вар’ятів у Верховній Раді, показово виступають лише російською! Хіба це не приклад тим, хто на Донбасі – як треба ставитись до держави, її мови, культури, історії, до її святинь? Але те, що на Донбасі кримінальні елементи з російською зброєю в руках нищать Україну, вбивають українських патріотів, не означає, що це – увесь Донбас.

-- «Між такими категоріями як «етнічні росіяни» та «рускоязичноє насєлєніє» існує істотна відмінність»

Ви є автором закону про мови, під яким підписались деякі депутати. Зараз працює парламентська група зі створення нового мовного законодавства. Чи ви берете участь в її роботі?

Ні. За весь час парламенту останнього скликання жоден з парламентських комітетів чи жодна з депутатських фракцій до мене не звертались з приводу порад чи консультативних послуг.

А як же ваші поради стосовно Конституційного акта про повернення до Конституції зразка 2004 року?

То була приватна ініціатива лише одного з депутатів.

Які сфери зараз залишаються неврегульованими в мовному питанні?

Натепер – практично нічого не врегульовано відповідно до статті 10 Конституції. Тому власне й потрібен закон про порядок застосування мов. Але слід пам’ятати, що за Конституцією України ні в кого в Україні не має обов’язку володіти російською мовою, проте обов’язком кожного громадянина є володіти українською мовою як державною. А обов’язком держави – як того вимагають європейські стандарти – є навчити кожного громадянина державної мови. Я – так само, як і ви – не маю обов’язку володіти російською мовою. Тому, коли зі мною не хочуть спілкуватися українською, цим самим зневажають не тільки мене як людину, а й зневажають інститут української державності, а отже – і саму державу. На такій зневазі неможливо мати єдину державу. У приватному спілкуванні я ніколи не буду спілкуватися російською, якщо сам того не захочу. В усіх унітарних країнах і країнах, створених за національною ознакою (а в Європі такими практично є поодинокі винятки), саме державна мова відіграє роль інтегратора і є мовою спілкування між різними меншинами.

Прихильники надання російській мові особливого статусу приводять приклади інших успішних країн, де існує багато державних мов, – ту ж Швейцарію.

Так ідеться про «державну мову» чи про «особливий статус» якоїсь із мов на шкоду державній? Швейцарія – це федерація, яка є союзом кантонів (самоврядних громад), історія об’єднання яких у союзну державу сягає ще 1291 року. Після падіння Наполеона швейцарські кантони у 1815 році уклали Союзний договір. По тому в кантонах були ухвалені їх власні конституції. Процес федералізації Швейцарії шляхом об’єднання різних кантонів у союзну державу завершився у 1848 році, коли представники кантонів напрацювали та ухвалили федеральну Конституцію, до якої час від часу вносили зміни і найностанніші з них набули чинності 1 січня 2000 року. Але у цій Конституції федеративної держави ви не знайдете поняття «особливий статус» якоїсь із мов, чи навіть поняття «державна мова». Там, у статті 4, яка називається «Мови країни», зазначено, що чотири мови – німецька, французька, італійська і ретороманська є «мовами країни». Тому, якщо безсоромно і відверто маніпулятивно припасовувати швейцарський досвід до сучасної України, то тоді слід вважати «суверенними», тобто незалежними – «Донецьку народну республіку», «Луганську народну республіку», а на додаток, може, ще й окрему «Макеєвську» чи «Маріупольську», із своїми власними «конституціями», а в тих конституціях – власні «державні мови», а потім, щоб ці «держави» уклали «союзний договір» та ухвалили на його основі «федеральну конституцію України», то тільки тоді можна було б (і то – досить умовно) проводити якісь паралелі між Швейцарією та Україною. Тож: хіба така маніпуляція – не вар’ятство?

Так що ж тоді врешті-решт робити українській владі у мовному питанні?

Гарне запитання… Щонайперше – українській владі слід бути власне УКРАЇНСЬКОЮ владою, а не тим, кого Великий Тарас назвав «гряззю Москви». УКРАЇНСЬКИЙ державний діяч – це той, хто ніколи в світі не дозволить собі сказати вголос перед усім народом таке: «Які ще свята відзначати, кого ще вважати героями…, якими мовами говорити – це те, чого ніколи не нав’яжеш людям згори. Це те, в чому важливо враховувати місцеву специфіку». Саме такого підходу невідступно домагається Росія. Це – те ж саме, що робив Янукович, запевняючи: «каждий будєт разгаварівать на том язике, на каком захочєт!». У цьому – один із найдієвіших інструментів демонтажу України як держави. Бо стаття 92 Конституції чітко вказує: виключно законами України визначається порядок застосування мов та встановляюються державні свята. Це – не «нав’язування людям згори». Це те, що зобов’язана робити держава, якщо вона направду є державою і має намір бути такою назавжди. Тут не може бути місця примхам та забаганкам озброєного Росією «мирного населення», «місцева специфіка» якого стосовно мови зрозуміла – це російська мова замість української. А «місцева специфіка» стосовно «героїв» – це ще незаймані пам’ятники Лєніну, це – новоустановлені пам’ятники Сталіну, Катерині Другій, членам сім’ї останнього Російського імператора тощо. Стосовно формули Януковича про «разговаривать на любом языке», чи Яценюкової – «якими мовами говорити», то тут цілковито маніпулятивна тотожність. Бо закон держави жодним чином не має стосуватись тієї сфери, де люди «разговаривают» чи «говорять». Люди «разговаривают», «говорять» у спілкуванні між собою як приватні особи. Це – виключно приватна сфера, де людям самим вирішувати мову свого спілкування. І на це не треба закону. Але люди як приватні жодним чином самі не можуть вирішувати, яку мову застосовувати у публічній сфері, тобто у суспільному та державному житті. Це – сфера регулювання виключно законом держави. «Разговаривать» і «застосовувати» – це істотно відмінні речі. Трагічні наслідки спроб «разговаривать» українською мовою в Криму чи на Донбасі – нам відомі. Але наважтеся попросити, щоб, обслуговуючи вас у публічній сфері, застосовували державну, українською мову, у центрі Києва, приміром, у магазині «Велика кишеня» на Печерську. Там ви неодмінно натрапите на шквал образ, глузування, приниження й знущань. І у вас виникне бажання викликати міліцію для захисту. Але вас ніхто не захистить від агресивності тих, хто, плюючи вам в обличчя, кине: «У нас свободная страна! Ми разгаваріваєм на том язике, на каком хочем!» Саме так: «хОчем», а не «хотИм»!.

Тому українським політикам вищого владного щабля, «хронічно хворим» на юридичне невігластво і нехтування науково обгрунтованим підходом до вирішення політичних проблем, врешті-решт слід усвідомити низку фундаментальних речей стосовно цього.

Передовсім: те – що українська мова є визначальним чинником і головною ознакою ідентичності української нації, яка історично упродовж багатьох століть проживає на своїй материнській землі, яка становить абсолютну більшість населення України, яка дала офіційну назву державі та яка є базовим системотвірним складником української державності. Те – що джерелом статусу української мови як державної (тобто – офіційної) є державне самовизначення української нації. Те – що українська мова є невід’ємним елементом конституційного ладу України як унітарної держави. Те – що спроби запровадження офіційної багатомовності всупереч Конституції України є діями, спрямованими на розпалювання міжетнічної ворожнечі, на мовний розкол країни, на порушення конституційного ладу і територіальної цілісності України. А тому мають бути кримінально караними. Те – що публічне приниження чи зневажання української мови є неприпустимими нарівні з наругою над державними символами України. Те – що юридичною категорією є такі поняття, як «український народ», «українська нація», «титульна нація», «корінний народ», «етнічна (національна) меншина», а поняття «населення» такою категорією не є. Відтак – між такими категоріями як «етнічні росіяни» та «рускоязичноє насєлєніє» існує істотна відмінність, і принциповим у такій відмінності є те, що права будь-кого, хто належить до етнічної (національної) меншини – росіян, угорців, румун, греків, німців, поляків та інших – мають бути предметом дієвого юридичного захисту відповідно до міжнародних стандартів, а тим, хто вважає себе «насєлєнієм» – слід усвідомити, що якщо вони є громадянами держави із назвою «Україна», то у них є обов’язок – володіти державною мовою.

Сказане – перевірене й утверджене національною практикою багатьох європейських народів, які вже століттями мають свої власні держави, і багато з яких утворюють Європейський Союз. Лише за усвідомлення вітчизняними політиками цих фундаментальних речей та дієвого їх впровадження у юридичну і політичну площину життєдіяльності суспільства – Україна матиме перспективу цивілізованого існування і розвитку. Бо в основу європейського досвіду закладено природню справедливість. І саме на такому досвіді постала й розвивається сучасна Європа.

І насамкінець про надто важливе: ще під час роботи над мовним законопроектом у групі, яку очолював Леонід Кравчук, мені поталанило 2 липня 2012 року роздрукувати з офіційного сайту Верховної Ради України текст Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов (із грифом – «офіційний переклад»). Цей документ (у статусі «офіційного перекладу») був затверджений керівником Договірно-правового департаменту МЗС України 29 серпня 2006 року. Не пошкодуйте часу і зазирніть на сайт Верховної Ради нині. Ви цього тексту вже там не знайдете. Там є інший – той, що відповідає інтересам Росії, але не відповідає офіційним мовам Ради Європи (англійській і французькій), якими було Хартію укладено. Тому думаю: а чи знайдеться бодай один із тих депутатів, котрий б’є себе в груди чи рве на собі сорочку, проголосивши себе «борцем за мову», який наважиться приперти до стіни нинішнього Голову Верховної Ради – Турчинова, щоб все-таки той текст знову з’явився на офіційному сайті парламенту? Бо в часи, коли спікером був «регіонал» Рибак, хтось учинив злочин – чи за вказівкою Рибака, чи на власний розсуд замінив той текст на інший, на той, від якого тхне Кремлем. Може, цим фактом зацікавиться хтось із «керівництва держави»? Чи то – прем’єр-міністр Яценюк? Чи міністр юстиції Петренко? Чи міністр закордонних справ Дещиця? А, може, й Генеральному прокуророві такий факт буде не просто цікавим, а й підставою для відкриття кримінального провадження? А, може, і цей злочин «регіонали» чи держслужбовці Секретаріату парламенту вчинили заради тієї «єдності країни», яку, за словами нашого прем’єр-міністра, «неможливо забезпечити, не навчившись йти на копроміс»? Може, це я – той, хто щось не розуміє, коли закликає «керівництво держави» не торгувати українською мовою?..