«Аби вижити, я втекла з Харкова в Освенцим»

Холодним пізнім харківським вечором наприкінці лютого Вікторія Науменко під’їхала до бару, де на неї чекали найближчі друзі, аби повідомити про свої заручини. Надворі вона закурила, щоб заспокоїти нерви, перш ніж зайти у галасливе кафе. Вона написала подрузі з Канади: «Мені здається, що це може бути останній раз, коли я побачу своїх друзів живими».

Вікторія з початку грудня говорила, що війна неминуча. Історик війни, яка впродовж 20 років брала інтерв’ю у тих, хто вижив у минулих європейських конфліктах, вона думала, що знає, до чого готується. Запасалася їжею, закликала друзів з дітьми виїхати з міста, а всі свої архіви відправила на зберігання керівникові у США – на випадок, якщо з нею щось трапиться.

Близькі Вікторії терпляче вислуховували її аргументи, але у повномасштабне російське вторгнення не вірили. Навіть замовляли квитки з Харкова, щоби вона заспокоїлася, а потім здавали. Керівник Вікторії теж вважав, що повномасштабний напад – це щось немислиме, але про всяк випадок виплатив їй зарплату за два місяці. Теж заради її спокою.

«Мені ніхто не повірив. Навіть мої батьки сміялися», – згадує вона.

24 лютого Вікторію розбудив дзвінок: «Віта, війна починається, що будемо робити?» – питав друг. На годиннику була пів на шосту ранку.

Харків, який знаходиться менш ніж за 50 км від російського кордону, був одним із перших українських міст на лінії вогню. За три тижні будинок Науменко перетворився на руїни. Через кілька днів після святкування заручин її друг В'ячеслав загинув.

Друзі Вікторії В'ячеслав та Анастасія заручилися на початку війни. Невдовзі В’ячеслав загинув (фото: reuters)

В’ячеслав волонтерив у територіальній обороні Харкова, а потім зник. Більше тижня його шукали близькі, телефонували у лікарні та публікували оголошення у соцмережах. Врешті Славу знайшли під завалами.

Вікторія Науменко показує на своєму телефоні фото з підвалу, де ховалася під час обстрілів (фото: reuters)

Вікторії Науменко, яка два десятиліття присвятила вивченню європейських конфліктів, війна все одно завжди здавалася чимось далеким. Тим, що трапляється з іншими людьми. Вона інтерв’ювала сотні осіб, які пережили Другу світову і радянську окупацію. Але слухаючи, як вони описували пережите, не могла повністю зрозуміти, що таке, наприклад, повітряна атака. Каже: знала, що це страшно, але не усвідомлювала, що настільки гучно і всеосяжно – здаватиметься, ніби ти знову і знову вмираєш в епіцентрі вибуху.

«Я думала, що смерть внаслідок бойових дій миттєва і все закінчується за секунду. Але тепер я розумію: одна секунда може здаватися годиною», – згадує вона.

На початку березня Вікторії знадобилося 28 годин щоби дістатися Львова. Там, у стародавніх інтер’єрах залізничної станції, на якій юрмилися сотні згорьованих матерів з дітьми їй здалося, що вона опинилася у далекому минулому, у періоді Другої світової війни. І тепер вона теж є частиною тієї історії.

Українські переселенці на львівському вокзалі (фото: reuters)

«Я бачу проблеми, що є у моїй країні, але ніколи не хотіла емігрувати»

Опинившись невдовзі у морі біженців на польсько-українському кордоні, Вікторія поняття не мала, куди далі йти. Вона зустрілася з родиною сестри, яка втекла із Запоріжжя після того, як росіяни атакували атомну станцію.

Зрештою волонтери відвезли Науменко та її родичів до молодіжного центру (до слова, присвяченого збереженню пам’яті про Голокост), розташованого за два кілометри від Аушвіц-Біркенау.

«Я втекла з Харкова і намагаюся вижити в Освенцимі, — каже Вікторія, курить, дивиться на птахів. — Ніколи не хотіла емігрувати. Я бачу проблеми, що є у моїй країні, але я не бачу причин не жити в країні, яку я люблю».

Вікторія народилася у Запоріжжі, ще за часів союзу. Батько був директором школи і прихильником української незалежності. Він навчив її віршика: «Було приблизно так: я маленька дівчинка, я до школи не ходжу, я Леніна не бачила й ніколи не хочу», – сміється Вікторія.

У 17 років вона поїхала з дому, щоб вивчати історію у Харківському національному університеті імені Каразіна, де згодом захистила докторську на тему економічної політики в окупованій нацистами Україні, а також провела більше року у Фрайбурзі та Берліні, де вивчала архівні матеріали.

У той же час Харків, колишня столиця України, відома своєю імпозантною конструктивістською радянською архітектурою, переживала своє відродження. Місто стало магнітом для молодих підприємців і центром наукових та мистецьких кіл. Замість того, щоб виїхати після закінчення університету, молоді українці та іноземці залишалися у Харкові, щоб відкривати невеликі підприємства, коктейль-бари та кафе – по всьому місту, що колись славилося важкою промисловістю.

Харківський багатоквартирний будинок, розбитий російською ракетою (фото: reuters)

24 лютого, через кілька годин після того, як президент Росії Володимир Путін оголосив про «спеціальну військову операцію» проти України, Науменко стояла на балконі своєї квартири на дев’ятому поверсі, а вдалині спалахували пожежі. Вили сирени повітряної тривоги.

2 березня низько над її будівлею пролетів російський літак, який розбив житловий будинок за 200 метрів від неї. Коли снаряд поцілив по сусідству, її дім завібрував.

Після того Вікторія два дні провела в сирому підвалі сусіднього будинку. Обстріли тривали кожен день до пізньої ночі. Вона мерзла. Мала великий запас їжі, про який потурбувалася ще до початку війни, проте їсти не могла.

Вже усвідомлювала, що треба їхати, але відчувала себе зрадницею. Хоч і розуміла, що нічим не допоможе своїй країні, перебуваючи у підвалі.

«Щоранку, коли я прокидаюсь, є хвилинка, коли я ще нічого не усвідомлюю і не пам’ятаю. А потім навалюється реальність», – розповідає вона вже у галасливій їдальні молодіжного центру в Освенцимі.

«Через те і війна, що ти досі не розумієш, що ми не однакові»

До російського вторгнення Науменко була координатором щорічної наукової конференції, яка проводилася в різних містах Європи і в якій брали участь вчені з Білорусі, Росії, Німеччини та України.

Після 24 лютого деякі колеги з Росії написали їй, що відчувають глибоку особисту провину через конфлікт. Один з них дивувався, «як можуть воювати країни, що мають спільну історію та культуру». Для Науменко ж уявлення про те, що Росія та Україна невідворотно пов’язані між собою було хибним, і вона намагалася донести це до колеги.

«Путін сказав, що сучасна Україна була «повністю створена Росією», а Україна не має традицій справжньої державності. Через це і війна, – сказала вона російському колезі. – Тому що ти досі не розумієш, що ми не однакові. Ми дві різні нації з двома різними ідентичностями».

Вікторія постійно дивиться новини і спостерігає, як поширюється дезінформація про Україну, як Росія заперечує провину у загибелі мирного населення.

«Я б ніколи не подумала, що за наявності інтернету, нових комунікацій, на людей може мати такий вплив пропаганда», – дивується вона.

Черги за хлібом у Харкові під час Голодомору 1932-33 року

Вікторія та її керівник, професор історії Рутгерського університету Йохен Хеллбек працювали над книгою, заснованою на свідченнях радянських людей, які пережили нацистську окупацію. Тепер вона задається питанням: чи допоможуть такі розповіді з перших вуст, коли навіть відеозаписи ракетних обстрілів у прямому ефірі та фото загиблих мирних жителів не змінюють поглядів прихильників російської агресії?

«Ми мали зробити це до війни. Можливо, деякі люди, прочитавши таку книгу, змінили б свою думку», – каже вона про книгу, яка запланована до друку наступного року.

Тепер Вікторія хвилюється, що їй не достукатися до тих, хто настільки піддається пропаганді: «Як історик, я відчуваю, що програла».

1933 рік, підліток на вулиці просить їсти

«Моя мрія – повернутися»

Проживши трохи більше тижня у своєму тимчасовому житлі в Освенцимі, Вікторія вирішила рухатися далі. Її колега у Німеччині допомогла з пошуками квартири, де могла зупинитися Науменко та сім’я її сестри. Вікторія взяла своїх котів, два маленьких наплічника і сіла в автобус до Берліна.

Вікторія Науменко переїхала до Берліна, але всі її думки – про Харків (фото: reuters)

Два дні у неї пішло на те, щоби зареєструватися для отримання тимчасового захисту у центрі для біженців, створеному у колишньому аеропорту у Тегелі, де доброзичлива волонтерка довго і наполегливо пояснювала, що «не має сенсу» їй коли-небудь повертатися додому.

«Вона казала: «Добре, а що ти там робитимеш? Бо щонайменше років 20, 30 в Україні нічого не буде». Важко чути такі речі», – розповідає Вікторія.

Відповідно до директиви Європейського Союзу, українці, які тікають від війни, мають право на статус тимчасового захисту, який надає їм дозвіл на проживання, а також доступ до державних послуг, зокрема – соціального забезпечення.

Після кількох днів, наповнених постійним рухом і галасом, тиша великої квартири нервувала. Вікторія кинула палити і стала часто прогулюватися своїм новим районом поблизу Берсарінплац – площі, названої на честь радянського генерала, війська якого першими вступили у Берлін.

Але думками вона постійно повертається в Харків, хоч, переглядаючи свіжі світлини, його вже не впізнає. Колись жвавий центр перетворився на руїни. Багатоквартирні висотки, що колись нагадували лялькові будиночки, стоять з розбитими фасадами, за якими видно кімнати, де зупинилося життя. Захаращені кухонні столи, перекинутий дитячий стілець, порвані штори, що тріпочуть від вітру.

Майже половина з 1,5 млн жителів Харкова виїхали, у тому числі наречена її друга В’ячеслава Саєнка Анастасія Грязнова, яка зараз живе у Польщі. Близько 100 тисяч людей ховаються у підвалах і харківському метро. Росія ж і далі заперечує факти нападу на мирних жителів.

Розбитий війною Харків (фото: reuters)

Науменко, яка все життя вивчала минуле, не впевнена, чи знадобляться Україні після війни історики. Це, вважає вона, тепер значно менш важливо, ніж більш практичні професії, необхідні для відбудови країни.

«Мені не шкода зруйнованих будівель, тому що я розумію, що ми все відбудуємо. Я мрію, щоби мій народ вижив», – зазначає вона.

Сидячи серед чужих меблів у чужій країні, Науменко зі сльозами каже: «Я залишила все. І не важливо, чи з’явиться щось у мене коли-небудь знову. Найголовніше – мати можливість повернутися, і я дуже-дуже хочу повернутися. Це моя мрія – повернутися».

Джерело: Reuters

Переклад: Наталія Сокирчук, «Главком»