Василь Шкляр: Вважайте, що зараз ви розмовляєте з терористом

«Батько українського бестселера» так назвали його літературні оглядачі. Василь Шкляр – чи не найвідоміший з сучасних українських письменників. Наклади його книг встановлюють рекорди вітчизняного книговидавництва. Його твори перекладено десятками мов. Сьогоднішні герої його романів – це живі люди, які, як і в часи Холодного Яру, Революції Гідності, захищають наше право на волю на східних кордонах України. Як і сотню років тому – в протистоянні з московським агресором.

Василь Шкляр неодноразово бував на фронті і продовжує підтримувати зв'язок з нашими військовими. Крім того, він є почесним «азовцем» з правом носіння шеврону. Тому й знає про настрої і справжню ситуацію на передовій не з чужих слів.

Цей творчий рік подарував Василю Шкляру неймовірну наснагу, вінцем якої має стати фільм, знятий за однойменним романом «Чорний ворон», який вже за місяць з’явиться на широких екранах.

Можна припустити, що 2019-й є досить вдалим для вас. По-перше, читачі побачили вашу нову книгу «Характерник», по-друге, в грудні має вийти в прокат довгоочікуваний фільм «Чорний Ворон». Чи вважаєте нинішній період свого творчого життя найбільш вдалим?

Ще додам, що цього року перед «Характерником» вийшла моя книжка «Треба спитати у Бога». До неї увійшов прозовий цикл «Оповідання із давньої скрині», низка спогадів-есеїв про письменників, яких я близько знав, любив і яких уже нема серед нас: Григір Тютюнник, Тарас Мельничук, Ігор Римарук, Ярослав Павуляк… Знайдете в цьому збірнику і дуже просторе, сторінок на сто з гаком, інтерв’ю, що його провів зі мною віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко. Це фактично моя автобіографічна повість, висловлена в розмовному жанрі. Крім того, ще в травні побачило світ чергове перевидання «Чорного Ворона», ілюстроване кадрами з фільму. Що ще? Ага, дістав нове видання і детективний трилер «Кров кажана». Роман «Тінь сови» перекладено німецькою… Ну, так, ваша правда: цього року фортуна мені усміхалася. 

Останнім часом наша книговидавнича справа розвивається чималими темпами. Адже ще кілька років тому важко було собі уявити, щоб українська художня книжка сягнула накладу більш, ніж 300 тисяч (мова про «Чорного Ворона»). Отже, внутрішній суспільний прогрес є – повертається пам’ять і свідомість, любов, а відповідно й бажання берегти і захищати своє. Які фактори вплинули на це? Чи є це вже безповоротнім процесом?

Якщо виходити з того, що донедавна тритисячний наклад української книжки вважався успішним, то триста тисяч нині видається заледве не фантастикою. Хоча для сорокамільйонної нації і це не оптимальний показник. Тішить те, що українська книжка виборола собі власний простір на цьому ринку. Виборола його самотужки без будь-якого протекціонізму з боку держави. Читач потягся до свого, а цьому посприяла з’ява серйозних видавництв від Чернівців до Харкова. Ну, а цікавих авторів нам ніколи не бракувало.

Ще відродженню книговидання посприяла реанімація національної пам’яті, самосвідомості, вільне чи інстинктивне прагнення до самоідентифікації, повернення певної частини людей до свого коріння. Що не кажіть, а національний гонор нам теж притаманний. Цей процес, як ви кажете, незворотній, хоча повільніший, ніж нам того хотілося б.  

З нетерпінням чекаємо на фільм «Чорний Ворон». Ви не приховували задоволення від відзнятого матеріалу, режисера, акторів, усього творчого колективу. Що б хотілося, аби під час перегляду відчули глядачі?

Насамперед хотів би застерегти своїх читачів, аби вони не ототожнювали кінофільм із книжкою. Це різні твори. Неможливо багатоплановий історичний роман вмістити у двогодинне екранне зображення. Фільм вимагає лінійного сюжету, послідовного відтворення подій, а отже, відсікання багатьох живих гілок роману. Доводиться жертвувати цілими сюжетними розгалуженнями, колоритними сценами, окремими персонажами, ретроспективним матеріалом тощо. Тому сам я навіть не брався за написання сценарію, аби не наступати на горлянку власній пісні. Але врешті-решт створено добрий фільм про повстанців Холодного Яру. Знаю, що дехто його дивитиметься дуже прискіпливо. Висмикуватиме деталі. Уже навіть після показу трейлера хтось зауважив, що на червоноармійцях занадто новенька форма. Відповім: була й така. Навіть холодноярці захоплювали з ворожих ешелонів новеньку форму червоних і перевдягнуті в неї успішно виконували бойові операції. Колись Володимир Висоцький грав на сцені Керенського взутий у в’єтнамські кеди, і це нікому не заважало. Тож давайте подивимося це кіно з відкритим серцем. Переймімося духом холодноярської боротьби з її гаслом «Воля України або смерть». Відчуймо, що ця боротьба, ця війна триває і нині. Запитаймо себе, чому за сторіччя нічого не змінилося у наших стосунках з Москвою? Чи це не ті самі хлопці і сьогодні підіймають на Сході чорний бойовий прапор з тим самим гаслом і називають цілі підрозділи іменем Холодного Яру?

Ви інтригували тим, що увесь процес організації зйомок фільму «Чорний Ворон» супроводжували «деякі містичні речі». Можете про них розповісти?

Про цю екранізацію, про шлях до неї можна написати окрему книжку. За цей проект бралося чимало впливових, відомих, багатих людей, але зрештою їх вистачало тільки на добрі обіцянки. Я вже багато про це розповідав, не хочу повторюватися. Найцікавіший містичний збіг вийшов з іменами. Одного разу у Львові до мене підійшов молодий чоловік на ім’я Тарас. Я його пам’ятав зовсім юним, ми разом працювали на початку дев’яностих в Українській республіканській партії, коли її очолювали Левко Лук’яненко, Михайло Горинь. І ось Тарас каже мені: «Я вам обіцяю, що розіб’юся, а зроблю все для того, аби «Чорний Ворон» був екранізований». Я тільки знизав плечима. Мовляв, чув уже про таке не раз. Але саме Тарас зумів дати фінансовий поштовх екранізації.

Чому я наголошую на імені Тарас? Слухайте далі. Далі писався сценарій, але нічого путнього не виходило. І нарешті його написав молодий талановитий письменник і сценарист Тарас Антипович. Так само вийшло і з режисером. Після різних митарств вибір упав на Тараса Ткаченка. Це вже скільки у нас Тарасів? Три? Четвертим став другий режисер фільму Тарас Рибальченко. Потім відбувся кастинг на головну роль отамана Чорного Ворона. Переміг, звичайно, також Тарас – Цимбалюк. Так відбувся мимовільний збіг під іменем Тараса Шевченка, який далекого 1845 року висловив пророцтво «І повіє огонь новий з Холодного Яру». Шевченко став натхненником тієї визвольної боротьби. Ці його слова холодноярці написали на другому боці свого бойового прапора. А коли я приїхав на знімальний майданчик до засніженого лісу, мені на плече раптом сів чорний ворон. Щоправда, цього птаха звали Фрейд. Він теж професійний актор і свою роль зіграв у фільмі бездоганно. Я певен, що ворон-птах усім дуже сподобається.

Варто згадати, що ви задумали екранізацію роману ще років вісім тому. Спочатку планувалося, що режисером стрічки стане відомий польський кінорежисер Єжи Гофман. Але на певному етапі він відмовився, заявивши, що книга – націоналістична, антиросійська і навіть ксенофобська. Тоді на довгий час робота над фільмом призупинилася. Що саме примусило Гофмана зробити такий висновок? Чому те, що для нас є складовою частиною національної ідеї (боротьба за свободу) для інших є неприйнятним? Чи змінилася після того ваша думка про Гофмана, як про об’єктивного майстра історичного кіно?

О, то дуже заплутана детективна історія. Найцікавіше те, що Гофман прочитав «Чорного Ворона». Книжку йому передав польський поет Марек Вавжкевич. Маестро, як виявилося, не розмовляє українською, але читати розуміє. Згодом Марек передзвонив, що роман Гофману сподобався. Віктору Ющенкові сам Гофман теж начебто сказав, що історія для кіно годиться, але він зайнятий, бо знімає «Варшавську битву». Нехай, каже, знімає хтось із українців, а він навіть може бути щось таке, як художнім керівником.

Та приїхавши через кілька місяців до Києва на кінофестиваль «Молодість», Гофман ні сіло ні впало заявив журналістам, що не зніматиме «Чорного Ворона». Бо це, мовляв, антиросійський, ксенофобський роман. Я зрозумів, що з ним добре попрацювали мої недруги. Оті, що здійняли галас після того, як мені присудили Шевченківську премію. Навіть погрожували винести це питання на Європарламент. До кампанії вже долучили латвійського депутата і члена Європарламенту русофіла Мирського. З того, які газети і які журналісти затрубили про відмову Гофмана, я зрозумів, що почалася чергова істерія проти «Чорного Ворона». Та в усій цій історії мене найбільше вразила позиція самого режисера. Єжи Гофман завжди видавав себе за переконаного антибільшовика, антирадянщика, а тут раптом похитнувся і сам вдався до тієї ж таки більшовицько-московської риторики. Навіть не поцурався навішувати ярлики. Ну, ви можете собі уявити, щоб котрийсь відомий український митець приїхав до Польщі і почав ганити польського письменника за його націоналістичні чи ще якісь погляди? Отож Гофман з цього погляду мене, звичайно, розчарував. Хоча режисер він, безперечно, видатний. 

Ви не сумніваєтесь, що прийде час і, крім «Чорного Ворона», колись знімуть і «Чорне Сонце», і «Марусю», інші ваші твори… Вітчизняне кіно розвивається не меншими темпами, ніж книговидавництво. Чи подобаються вам сучасні українські фільми? Передусім – історичні і ті, які знімаються за творами сучасних літераторів. Які враження від останніх фільмів про Стуса, Петлюру, героїв Крут?

Так, у мене вже придбали права на екранізацію роману «Самотній вовк» («Елементал»), ведуться перемовини щодо інших творів. Практично до кожного мого роману кіношники виявляли зацікавлення, починаючи з «Ключа». Але все впиралося в проблему фінансування.

Що можна сказати про сучасне українське кіно? Щоб на широкий екран виходили шедеври, треба зняти бодай сотні фільмів на достатніх бюджетах, а не десятки на символічних. Зі свого досвіду знаю, як через брак коштів урізаються важливі сцени, як прораховується кожна епізодична роль, кожна локація. Колись наші повстанські отамани хвалилися, що їхні бойові коні були настільки витривалими, що творили дива на мізерному фуражі. Тобто теж були голодні й холодні, як їхні вершники, а в бою переймалися запалом боротьби і невідь-звідки черпали дивовижну енергію. Так і українські кіномитці. За сміховинні гроші знімають повнометражні картини.  Сказати криве слово про наше кіно у мене не повернеться язик. Я намагаюся не пропустити жодного українського фільму і ніколи не пристаю до фейсбучного психозу, що, мовляв, гроші на вітер. Кожна робота стає нашим спільним досвідом. Тобто лягає у підмурівок майбутньої української кіноіндустрії, яка, сподіваюся, колись розквітне. Незалежно від державної підтримки. Бо ця підтримка, як тепер бачимо, дуже мінлива, у кожної влади своє бачення і розуміння, що є добре, а що погано.

Василь Шкляр (фото: opinionua.com)

«Алєксієвич фактично за одні й ті самі твори отримала і Нобелівську премію, і премію Ленінського комсомолу»

Серед Нобелівських лауреатів з літератури останніх років є автори, які мають певне відношення до України. У 2015 році таку премію отримала білоруска Світлана Алєксієвич, яка народилася в Івано-Франківську, а нещодавно лауреаткою стала Ольга Токарчук – польська письменниця з українським корінням. Зрозуміло, що Нобелівські премії далеко не завжди є мірилом величі літератора. Але які теми, яка тематика творів сьогодні затребувана у світі? Якщо спрощено, то про що повинен писати автор, щоб його роботою зацікавився Нобелівський комітет? Чи мають в цьому плані перспективу твори про національно-визвольні змагання? Боротьбу народів за право на незалежність і свободу? Чи нинішнє, не завжди адекватне, розуміння толерантності, яке властиве сучасним демократіям, автоматично відкидає ці чесноти? Зокрема, й з міркувань власної безпеки…

Цікаве запитання. Нещодавно одна інтелектуалка запитувала у мене, чому вона, читаючи нобелівських лауреатів останніх років, не отримує очікуваного задоволення? Ну, відповідаю їй, там же також є своя політика. І є певні несподіванки. Скажімо, згадана вами Алєксієвич отримала фактично за одні й ті самі твори Нобелівську премію і премію Ленінського комсомолу. Так що критерії оцінки часом збігаються у, здавалося б, протилежних світоглядах. Відомо, що Нобелівський комітет останніми роками насамперед вдаряє на так звані загальнолюдські цінності, на пропаганду расової та міжнаціональної толерантності і інші високогуманні ідеали. У певному сенсі цей комітет став схожий на грантодавчу інституцію, яка спонукає письменників до певних канонів.

У цьому зв’язку пригадується відмова Жана-Поля Сартра від Нобелівської премії. Свій крок французький письменник пояснив якраз небажанням мати якісь зобов’язання перед будь-якою соціальною установою. Хоча на той час ця «соціальна установа» мала трохи інші критерії в оцінці літературних досягнень. Та загалом ця премія справді не є абсолютним виміром творчої значущості. Попросіть навіть вибагливого читача назвати імена нобелівських лауреатів з літератури за останні десять років. Він відповість, що це його мало цікавить.

Тепер щодо національних проблем. Перед сучасним письменником стоїть своєрідний вибір. Чи він вкорінюється у власний ґрунт і працює насамперед для вітчизняного читача, чи йде у фарватері загальноєвропейських віянь, тримаючи носа за вітром. Мене дивує комплексування деяких українців, котрі журяться з того, що ми досі не маємо свого «нобеля». Комплекс отієї проклятущої меншовартості засвідчують дрібні радощі, що предки того чи того лауреата походять з України. А коли ми нарешті матимемо свого нобеліанта? Тоді, коли Українська держава стане повноправним гравцем світової політики, а не іграшкою в руках політиканів.        

У нас часто вживається вислів: якщо ти не займаєшся політикою, політика займається тобою. Сьогодні ви відчуваєте себе більше людиною, яка впливає на політику, чи тим, ким вона займається?

У нас паритет. Обопільна любов і неприязнь. Цей взаємовплив я відчув після виходу «Чорного ворона», коли років вісім тому Євгеній Кисельов виніс обговорення цього роману на програму «Велика політика» на «Інтері». Тоді одіозні регіонали прийшли на передачу з моєю книжкою, розкладеною на цитати. Цинізму не було меж. Одна відома пані, яка розпинала роман «про бандитів», під час рекламної паузи підійшла до мене і попросила автограф.  Таким чином роман вийшов за межі літературного явища і став об’єктом політики. А це означає, що, окрім прихильників, він нажив собі запеклих і впливових опонентів. Саме цим пояснюється тернистий шлях «Чорного Ворона» до екранізації. Звідси ж ростуть ноги історії з Гофманом, про яку я вже розповів. Сучасний світ дуже тісний, а антиукраїнська пропаганда має довгі руки. Я це відчув і пізнав під час перекладів «Чорного Ворона» за кордоном. Наші вороги там впливовіші за наших симпатиків. І повірте, там теж гуляють великі брудні гроші.

«Майдан в Україні треба узаконити»

Як би ви оцінили сьогоднішні стосунки між владою і народом? Народ має достатньо важелів впливати на рішення влади, примушувати її діяти відповідно до державних, а не власних інтересів?

А які стосунки? У нашого народу є два важелі. Вибори і майдан. Спершу більшість робить вибір, а потім меншість виходить на вулицю. Майдан у генах українців ще від давньоруського віча та козацького кола. Сказати б, демократія прямої дії. Тому я вже колись казав, що майдан в Україні треба узаконити як інституцію народного волевиявлення, щоб уникнути силових протистоянь. Влада навчилася маніпулювати настроями більшості, але їй ніколи не вдасться упокорити пасіонарну меншість.

Один з героїв вашого роману «Троща», який не любив пафосу, казав, що хотів би бачити Україну не стільки квітучою і заможною, скільки чесною. Чи бачите ви сьогодні ознаки того, що чесних людей стало більше? Не лише у суспільстві, а у нинішній владі, уособленням якої є Володимир Зеленський?

Цього не бачить ніхто. Навіть ті, хто голосував за Голобородька. Чим же ми можемо виміряти чесність, якщо нічого не змінилося. Кіно і політика – це різні жанри. Чи вийшли з тюрем патріоти-добровольці? Ні. Чи сіли на їхнє місце топ-корупціонери? Ні. Чи бачимо ми бодай паростки солідарного розподілу суспільних надбань між людьми? Ні. А якщо державний газо-чиновник отримує зарплатню у п’ятсот чи тисячу разів більшу за вчителя, то що це означає? Це означає, що вчитель у соціальному вимірі не вартий його нігтя. А разом з ним і наші діти. І коли персонаж із роману «Троща» говорить про чесну Україну, то якраз і має на увазі справедливі суспільні взаємини. Взаємини, що стануть запорукою заможності й розквіту. Наші люди, на жаль, терплячі. Вони готові терпіти злигодні, а під час війни ладні поділитися останнім. Але їх ворохобить кричуща несправедливість. Здоровий глузд волає про те, що в годину тяжких випробувань чинодрали виймають з наших кишень суми, яких нормальна людина не знайшла б, на що витратити. Я навіть не кажу про кримінальне злодійство, про бізнес на крові, зиск на війні. Я кажу про узаконене, легальне жирування наших державних чиновників.

Боротися з несправедливістю – в крові українців. На велике розчарування, досі ніхто не покараний за корупцію, насилля і вбивства на Майдані. З огляду на «небезпечність непокараного зла», яке пояснення ви цьому знаходите? І чи вірите в здатність нинішньої влади продемонструвати, що покарання, необхідна умова чесності, відбудеться?

Що більше ми віддаляємося від подій Майдану, то важче буде докопатися до істини. Час багато чого стирає. Найбільше можливостей для розслідування злочинів мали, звичайно, люди, котрих той майдан виніс на вершину влади. Але вони цього не зробили. Більше того, вони на наших очах свідомо дозволяли втікати убивцям. Це залишає тяжкий осад підозри, недовіри, сумнівів.

Складність цієї справи полягає ще й у тому, що представники владної верхівки з обох таборів пов’язані між собою значно тісніше, ніж нам здається. Пов’язані бізнес-інтересами, кумівством у широкому розумінні цього слова, подекуди прямими родинними зв’язками і, що найгірше, криміногенними нитями. Тобто на багатьох із них, якщо не на кожного, є критичний запас компромату, який тримає їх на гачку. Тримає язик за зубами. Тому в кращому разі будуть названі так чи інак причетні до злодіянь на Майдані, але це будуть персони вже недосяжні для правосуддя. Хіба якісь дрібні офірні цапи.

А ось і після майдану на очах у всього світу відбувалися тяжкі злочини проти людяності на Донбасі. Людей убивали за українську мову, відрубували руки і живцем здирали шкіру за витатуювану нашу символіку. Тут і там ми бачили вияви фізіологічної ненависті до всього українського. Ви вірите, що будуть покарані організатори і виконавці цього геноцидного шабашу? Я – ні. Якщо європейський суд примусив нас заплатити сепаратистці за те, що вона трохи посиділа за ґратами, то на що покладати надії? Хіба що на неминуче замітання слідів Кремлем та внутрішнє самоїдство кримінального світу Лугандону. Внаслідок цього чимало його ватажків уже покинули цей світ з ганьбою.

Суспільство збурене ініціативами нинішньої влади щодо, як вони кажуть, досягнення миру на Сході країни – «формула Штайнмайєра», «розведення військ». Як моральний авторитет, як патріот, врешті, як людина, яка добре знає настрої наших військових, які небезпеки ви бачите в цих процесах? Відведення військ – це зрада чи наївне бачення миру?

Вважаю, що найбільше моральне право вирішувати це питання належить тим, хто скропив цю землю власною кров’ю. Військовики вважають відведення наших сил банальним відступом. Тобто добровільною здачею території. І не тому, що вони не розуміють якихось там дипломатичних ходів, а через те, що ці хлопці вже добре знають підступне нутро і московської дипломатії, і ціну кремлівським обіцянкам, і пастку зелених коридорів. Проукраїнські люди, які живуть на лінії розмежування, також благають наших військових не полишати їх напризволяще. Адже вони потраплять під загрозу фізичної розправи. Треба дивитися правді в очі. Західний світ не має рішучості, а може, й сил чи волі зупинити російську агресію. Від його санкцій Росії ні холодно, ні жарко. Будапештський меморандум засвідчив, що московські зобов’язання не варті того паперу, на якому вони написані. Найвпливовіші країни світу легко проковтнули ганьбу, що її завдала їм Росія відвертим ігноруванням їхніх спільних гарантій. Країни-джентльмени розписалися у своїй слабкості і неспроможності тримати слово. Тим часом Зеленський дав передвиборчу обіцянку досягти миру. Чи є його кроки, тобто відведення військ, зрадою? Тут я не був би таким категоричним. Зрада – це усвідомлена дія на користь ворога. Думаю, що дії Зеленського відповідають його розумінню вирішення цієї проблеми. Іншого шляху він просто не бачить. Тим більше, що саме до такого кроку його штовхають західні партнери. Завдання активної частини суспільства – переконати його у згубності таких дій.

Неймовірний резонанс в суспільстві спричинило спілкування Зеленського з військовими у Золотому. Які висновки для себе ви зробили, переглянувши це відео?

Від самого початку було зрозуміло, що відео зняли не випадковою камерою. Це мусили нам показати. І мене не вразило те, що президент звертається до свого співрозмовника на «ти». Таке панібратське звернення, знову ж таки у розумінні Зеленського чи його режисерів, мало підкреслити природність, розкутість та відвертість розмови «між своїми хлопцями». Наші попередні президенти ще не так тикали. Навіть давали волю рукам. Але далі з того відео стало зрозуміло, що президент шукає собі перестороги, аби в разі невдачі з цим незрозумілим розведенням було на кого зіпхнути вину. Найгірше те, що це кіно продукувалося не лише для українського глядача.

Василь Шкляр

«Парадокс у тому, що прагнення більшості українців тут збігається з волею Москви»

Ви неодноразово казали, що якщо ми не інтегруємо Крим і Донбас в українське національне лоно, то краще їх позбутися. В іншому випадку матимемо гарячі проблеми і загрозу нашій незалежності. Як гадаєте – як суспільство поставиться до ініціативи відрізати Донбас і Крим? 

У своїй більшості суспільство, певна річ, негативно сприймає розлучення з Донбасом і Кримом. Адже Крим – це Україна, повторюємо ми день у день, наче розганяємо якийсь сумнів. Але ви, мабуть, помітили, що навіть високі політики уже якось механічно повторюють цю мантру. Вони вже одностайно кажуть, що Крим має бути кримсько-татарською автономією у складі України. А скажіть мені, будь ласка, чи гордий кримсько-татарський народ не захоче колись мати власну державу? Захоче. Чи має він на це право? Має. А чи є цінністю незалежність України для тих, хто не визнає жодного героя, котрий віддав своє життя за цю незалежність? Таких запитань безліч. І відповіді на них однозначні.

Тому тут вибір такий. Або ми погоджуємося на дво-, тримовну країну, або будуємо справді унітарну Українську Самостійну Соборну Державу. Парадокс у тому, що прагнення більшості українців тут збігається з волею Москви. Кремль навіть у страшному сні не бачить Донбас у складі Росії. Йому потрібен цей плацдарм на нашій території задля впливу на Україну. Тому я казав про згубність територій, підкреслюю, НЕІНТРЕГОВАНИХ в лоно України. І далі говорив про побудову успішної держави, до якої в час геополітичних розламів, неминучих у ХХІ сторіччі, приєднаються всі питомо українські землі. Але приєднаються вже на наших умовах. Якщо це буде нам вигідно.

Зрозумійте мене правильно. Завдання письменника – ставити дражливі питання перед суспільством, а не ухвалювати якісь рішення. У мене друзів і прихильників на Донбасі більше, ніж у моїх критиків. Я звідти постійно отримую sms, телефонні дзвінки. З окупованих Донецька, Горлівки, Луганська… Я не менше за когось розумію фразу «там наші люди». Цих людей я знаю. Різних.

Перебуваючи на передовій, чи розмовляли на цю тему з нашими воїнами? Чи зважились би вони відмовитись від окупованих територій, рясно политих кров’ю побратимів?

Розмовляв, аякже! Військові, знов-таки у переважній більшості, й чути не хочуть про здачу територій. Причому вони не дослуховують жодних аргументів, це питання у них не підлягає дискусії. Пам’ятаю розмову з одним вояком у Карлівці. Він із самого Донецька, у нього й позивний Донеччанин. До речі, україномовний хлопчина. Так собі любенько начебто побалакали, а потім він на фейсбук скинув мені своє «фе». Я його розумію. Що ж, давайте боротися до кінця. Ми звикли боротися століттями, то що нам ще якихось 50-100 років?

Але мусимо з розумінням ставитися до історичних реалій. Олесь Гончар ще 1993 року написав, що Донбас – це ракова пухлина, киньмо його в пельку імперії, нехай подавиться. Більшість цього не хоче й чути. Та хіба письменник сказав це у відчаї з якихось лихих намірів? Він відчував загрози, як відчуває звір наближення небезпеки. Бо далі каже, що хай нас буде менше на кілька мільйонів, зате це буде нація. Ми здатні будемо відродитися, увійти в європейську цивілізовану сім’ю. А далі Гончар висловлює пророцтво, яке через два десятиліття справджується на наших очах. Інакше, каже він, буде розбій і вічний шантаж. Влучив у самісіньке «яблучко». Та чи мусимо ми брати ці слова за остаточне рішення? Ні, звичайно.

Ось і вчора мені дзвонив наш воїн з Мар’їнки. Причому не доброволець, а кадровий офіцер. Не називатиму навіть його позивного, бо кадровикам не велено висловлювати свою позицію, відмінну від офіційної. Він каже, що місцеві мешканці там ніколи не йшли на контакт з нашими воїнами. А це віднедавна покрадьки, щоб ніхто не бачив, почали підходити й просити не залишати їх. Бо якщо почнеться широке відведення військ, Мар’їнка опиниться в сірій зоні. А це знову розбій. Ці люди тягнуться до України. І як ти від них відмовишся? Клубок до горла. 

Перед написанням роману «Чорне Сонце» ви відвідували бійців полку «Азов». Певно, саме тому в творі ми бачимо правдиві образи «азовців». Як ви сприйняли ініціативу деяких американських конгресменів внести полк «Азов» до списку терористичних організацій в США?

Та як? Як дике непорозуміння, інспіроване якимись проросійськими лобістами. Якщо Павлопіль-Широкинську операцію, одну з найуспішніших у цій війні, вважати терористичною, тоді й азовців можна назвати терористами. Якщо вісімнадцятирічний Герой України Андрій Снітко (Хома), котрий поліг в Іловайську, є терористом, тоді звичайно…

Декого, мабуть, дратує символіка полку «Азов», шеврони, сварги, сакральний знак Чорного Сонця, їхня молитва націоналіста, від якої мороз по шкірі. Але ж усе це символи наших пращурів, і не вина азовців, що хтось іще може ними скористатися. Мені якийсь тип теж прислав обкладинку моєї книжки, на якій зображено емблему Чорного Сонця, і звинуватив у причетності до теракту, що стався десь в азійських краях. Я також є почесним азовцем з правом носіння шеврону, тож вважайте, що ви зараз розмовляєте з терористом.

Не так давно наше суспільство розбурхали роздуми міністра економіки Тимофія Милованова щодо того, що читати книжки шкідливо: «Займатись освітою через читання книжок – це самообман. Ніхто сьогодні так не вчиться. Книжки – це развлєкуха, а не освіта». Знання якого гатунку людина може сьогодні отримати від читання художньої літератури? Чи можете поставити під сумнів значимість літератури для людської освіти?

Та тут у мене навіть слів немає, одне замилування цим Миловановим. Я навіть не хочу коментувати цю маячню. Скажу тільки, що вміння розкошувати художнім текстом – це теж своєрідний талант. Для цього треба мати щонайменше розвинену уяву, критичний розум, мистецький смак, здатність співпереживати. А якщо цього бракує, тоді справді читання зайве, марна трата часу.

Про Францію ми дізналися з творів Бальзака значно більше, ніж з усіх підручників разом узятих. Так само як про Англію з Діккенса чи Америку з Драйзера. Ну, і так далі. Навіть туристичні подорожі до зарубіжних країн не дають того уявлення про тамтешнє життя, яке дає художня книжка. Можливо, інші джерела, скажімо Інтернет чи довідкова література, містять якусь точнішу інформацію, але вони ніколи не створять тієї живої картини, яку нам дає художнє слово.

З іншого боку, варто погодитись, що далеко не всі книжки доносять істину. Наприклад, великий інтелектуал і письменник Умберто Еко в своїх творах («Маятник Фуко», «Бавдоліно») показує нам, як за допомогою книг фальсифікувалася історія та наукові знання. Як же читачеві навчитися відділяти книги, корисні для розуму і душі, від тих, які можуть принести реальну шкоду?

Ну, так, відомо ж, як та ж таки Московія свавільно фальсифікувала свою історію на основі минувшини України-Руси. Як, скажімо, великий фантазер Генрік Сенкевич, до речі, теж нобелівський лауреат, перебріхував історію взаємин польської шляхти з українським козацтвом. Але ж кажуть, що Сенкевич своїми історичними романами великою мірою сформував польську націю. Тобто письменник, на відміну від наукової історіографії, має право на міф, на легенду.

Я вже казав про критичний розум читача, він і мусить страхувати його від облуди. Саме критичний розум, а не професійний критик, чиї твердження часто-густо є хворобливими рефлексіями на те, що йому не вдалося самому. Здається саме так казав мій дорогий Єжи Гофман на адресу кінокритиків. Авжеж, тих критиків, котрі крутили носом від його фільмів.

«За фальшивими добропорядними стосунками на показ часто ховається ще та проституція»

У літературі ви дебютували 40 років тому книжкою «Перший сніг». Я читав, що вашу першу повість тоді дуже відредагували, бо вона як для тих часів була занадто еротичною. З вашого дозволу наважимось об’єднати в одному питанні і еротизм, і мораль, і політику. Нещодавня переписка в сесійній залі з повіями глави парламентського комітету з закордонних справ Богдана Яременка спричинила неабияку суперечку. Одні кажуть: це – ганьба, інші наголошують на приватності особистого життя. Які діагнози для суспільства, виходячи з цієї історії? Чи було б інше суспільне ставлення до особистого життя політиків, якби подібні сексуальні захоплення були легалізовані?

Мене не цікавлять такі історії. Надмірне і скрупульозне смакування ними свідчить про певні комплекси і журналістів, і політиків. Якби ми зазирнули в голови всім нашим парламентарям, та й не тільки їм, то вжахнулися б від темної безодні людської душі. Хтось із великих сказав, що 90% його думок були перейняті такими дурницями, що йому самому хочеться згоріти від сорому. Ми знаємо видатних письменників світової літератури, котрі не цуралися подібних розваг. Навіть хвалилися ними з парубоцьким гонором. Той-таки Гемінгвей чи, ще цікавіше, Оскар Вайлд, якого навіть судили за гомосексуалізм. Та таких прикладів доста.

Герой мого роману «Самотній вовк», вояк іноземного легіону, зізнається, хай, може, й іронічно: «Я люблю повій. І якби був жінкою, то теж став би повією». Це своєрідний протест проти фальшивих добропорядних стосунків на показ, за якими часто ховається ще та проституція.

Я не знаю, що нам дасть, а що відбере легалізація сексуального бізнесу. Може, щось докине до бюджету. Тому діагнозів ставити не буду. Скажу тільки, що обговорюваний казус з депутатом набагато дрібніший за той, що стався у Білому домі з Білом Клінтоном. До Америки нам і тут ще далеко. А оприлюднювати чуже листування без дозволу – це справді підло і протиправно. 

Руслан Поліщук, «Главком»