23 жовтня 1984 року сюжет BBC із Ефіопії вразив цілий світ…
«Проблема в тому, що Росію не покарано за Голодомор». Інтерв’ю з автором роману про останній великий голод ХХ століття
Цього року Україна вшанує 90-ті роковини Голодомору, а наступного – 2024-го – світ згадуватиме сорокаріччя штучного голоду в Ефіопії – у провінції Еритрея, яка тоді входила до складу Ефіопії.
Хоча, можливо, світ вже й не згадає про цю трагедію. Людству загалом властива коротка пам'ять. А пам’ятати треба – тим паче, що Голодомор в Україні та голод в Ефіопії створені за одним лекалом і, по суті, одним автором – СРСР. Тільки у другому випадку СРСР мав до африканської трагедії опосередковане відношення.
Щоб нагадати про ті події, «Главком» запросив до розмови Сергія Сингаївського, автора роману «Дорога на Асмару», який був перевиданий у 2023-му видавництвом «Комора».
Роман непростий, для нас незвичний своїм місцем подій, та й самі події – у далекій Африці, в уже далеких від нас 1980-х – майже невідомі широкому загалу. Проте багато що з того, що сталося останнім часом на театрі російсько-української війни, каже автор, якраз і наблизило до нас екзотичні Ефіопію з Еритреєю, і зробило актуальними для України перипетії «протиборства двох систем» у середині 80-х. Одним із нехарактерних епізодів цього протистояння стала паралельна допомога Заходу і «соціалістичного табору» країні-жертві «останнього великого голоду ХХ століття».
Роман має два часові пласти і двох героїв. Лінія молодого архітектора Микити – Київ 2012 року, незадовго до Майдану, а історія його батька Андрія – соціалістична Ефіопія (так вона тоді почала іменуватися офіційно) за рік-два до старту горбачовської перебудови. Що ж відбувалося тоді, в середині 1980-х, в далекій від нас Африці?
…23 жовтня 1984 року 10-хвилинний сюжет журналістів Берка та Аміна, показаний Бі-Бі-Сі, вразив і жахнув цілий світ. Ішлося про голод в ефіопській Еритреї. Бунтівну провінцію охопив «голод біблійних масштабів». Тисячі знесилених людей помирали просто в кадрі – до такого світ, ще не «десенсибілізований» картинами війн у реальному часі, був не готовий...
При цьому, припускає Сингаївський, Радянський Союз, швидше за все, залишився б осторонь ефіопської трагедії. Ефіопією керував прорадянський військовий режим на чолі з Менґісту Хайле Маріамом, якому СРСР надавав зброю та радників для придушення визвольного руху в країні. Але світ сколихнула небувала хвиля співчуття.
Ірландський панк-рокер Боб Ґелдоф разом з друзями записав пісню Do They Know It's Christmas? для збору грошей постраждалим. Дещо пізніше благодійний концерт Live Aid на стадіоні Вемблі у Лондоні збере понад мільярд телеглядачів – цей захід відкриватимуть принц Чарльз та принцеса Діана. І того ж дня відбудеться благодійний виступ у американській Філадельфії – у ньому братимуть участь Мадонна, Led Zeppelin, Duran Duran, Боб Ділан та інші зірки першої величини.
За цих обставин СРСР вирішить і собі допомогти в боротьбі з голодом – проте на позір благородна акція матиме й зовсім інші, приховані, цілі. Про них і розповідає автор. Біографія його «старшого» героя, Андрія, збігається з його власною в тій початковій точці, коли 27-річний Сингаївський, маючи фах військового перекладача, добровільно-примусово вирушає до Ефіопії…
Пане Сергію, сьогодні держава Еритрея викликає у нас, українців, одну-єдину стійку асоціацію: це одна з небагатьох країн, яка відкрито підтримує в ООН Росію. Ви застали Еритрею частиною Ефіопії, якою тоді кермував прорадянський диктатор. Ваші відчуття: це ще відтоді Еритрея підтримує Росію, вбачаючи в Москві незмінного донора та покровителя?
Еритрея у 1980-ті викликала співчуття і захват усього вільного світу, адже билася майже сам на сам з Ефіопією – імперією, вдесятеро більшою від себе, і перемогла. Сьогодні ж вона – країна-парія, яка встигла розбити глека з усіма сусідами, і яка не входить в жодні союзи і альянси. У цьому сенсі її приклад – цікаве застереження…
Багато років західні ЗМІ зневажливо називали Еритрею «Північною Кореєю» Африки. І справді – вона теж наче одна величезна тюрма, тільки з чудовою італійською архітектурою 1930-х років і без ядерної зброї. Еритреєю вже 30 років залізною рукою керує Ісаяс Афеверкі, колишній партизанський командир, який пройшов ідеологічний та військовий вишкіл ще в маоїстському Китаї.
1991 року партизанські армії Еритреї і Тиґраю увійшли в Аддис-Абебу і скинули режим Менгісту Хайле Маріама, якого цілих 15 років підтримував СРСР. А вже 2020 року, коли Тиґрай не підкорився центральному урядові в питанні виборів, і Аддис-Абеба надіслала на придушення провінції війська, Еритрея радо запропонувала президентові Абію – який за замирення з нею саме отримав Нобелівську премію миру – свою допомогу. За два роки в цій «обмеженій військовій операції» загинуло за різними оцінками від 160 тис. до 380 тис. людей.
Звірства були з обох боків, але еритрейці відзначилися особливою жорстокістю. Усе знімалося на смартфони… Масові зґвалтування, вбивства цивільних без розбору, у тому числі коли ті – єдиновірці! – ховалися в церквах, повальний грабіж і тактика випаленої землі. Особлива «пікантність» була в тому, що тиграйці та еритрейці не просто колишні побратими й товариші по зброї, а генетично один народ і розмовляють однією мовою, тиґриня.
І ось Еритрея стала єдиною африканською країною, що проголосувала проти резолюцій ООН із засудженням російської агресії в Україні. Незабаром до Асмари прибув Лавров, вів перемовини про використання портів і аеропортів, мабуть, і архіпелагу Дахлак, який до 1991 року був базою радянського ВМФ, зокрема підводних човнів. Хто контролює Дахлак – той контролює Суецький канал. Це завжди була одна з основних причин інтересу Москви до Ефіопії, а тепер Еритреї.
Є й ще одна, зловісніша перспектива. Колишньому партизанському ватажкові конче потрібно чимось зайняти 250 тисяч своїх солдатів, що повернулися після кривавих «подвигів» у Тиґраї. Удома їм робити немає чого, еритрейська промисловість ледь животіє. Після розмов про корейських та кубинських «добровольців» в Україні використання Росією еритрейських найманців не видається чимось фантастичним.
Від Еритреї недалеко пішла й Ефіопія – вона утримувалась під час голосування в Генасамблеї ООН, якщо йшлося про рішення, що стосувалися російсько-української війни. Сьогодні Ефіопія потерпає від зернової кризи, влаштованої Росією, а майже 40 років тому втратила від пів мільйона до мільйона населення під час штучного голоду, організованого її прорадянським вождем. Звідки в неї русофілія?
Як і багато інших держав так званого Глобального Півдня, Ефіопія вельми прагматична. Вона знає, що її не кинуть у біді. Це – психологія країни, яка за десятиліття добряче «підсіла» на західну допомогу (ще один приклад-застереження). І, можливо, якщо у вас населення зростає такими темпами – з 1984 року мало не втричі, то що вам той штучний голод 40-річної давнини?
І все ж таки: у чому феномен країни, яка ніколи не була ніким колонізована (у 1930-ті роки її тимчасово окупувала фашистська Італія, а вже 1941 року звільнили британці)? Чому вона так поводиться сьогодні? Чи можна сказати, що вона згубила свою славну історію?
Славну історію згубити не можна, але значну частину всякої історії складають міфи. Наприклад, що імператор Хайле Селассіє, якого 1974 року скинули молоді офіцери на чолі з Менгісту Хайле Маріамом, вів свій тритисячолітній родовід від царя Соломона і цариці Савської.
Ефіопія досі живе в цьому та інших міфах біблійних часів, вона не так давно розпрощалася зі статусом імперії і ще не відійшла від чаду 15 років комуністичного режиму, а комунізм у будь-якій ітерації накладає на суспільство, тим більше постімперське, потворний і страшний відбиток.
У середині 1980-х я бачив, скільки молодих людей, що пройшли вишкіл у радянських вишах – від московського Університету Дружби народів до нашого Київського держуніверситету – готові замінити на державних посадах старі кадри. Звісно, частково так і сталося – навіть після того, як упав прорадянський режим Менґісту. Йому на зміну прийшли колишні партизани, які, попри задекларовану демократично-західну орієнтацію, зберегли зв’язки з Москвою і симпатії до Росії. Ну, а Москва в 1990-ті і на початку 2000-х, коли вже не могла допомогти нічим, крім зброї, і далі продавала її Ефіопії на пільгових умовах, щоб тримати її в друзях, якщо не союзниках.
Сьогодні все це накладається на спільні антиамериканські настрої та інтереси, підживлюється безперервними стараннями російських спецслужб і МЗС, які завжди знали цінність Ефіопії для своїх глобальних цілей. Ну, і роль Китаю – вона останні 30 років величезна, причому не тільки в економіці. Коли з Африканського Рогу на час пішов СРСР, туди відразу зайшов Китай. Тому в прихильності до Росії немає нічого дивного.
Повертаючись у 1984-й та в СРСР. Як тодішня інтелігенція сприймала події в Ефіопії? Нижче подаю уривок з вашого інтерв’ю Бі-Бі-Сі. «Вороги режиму були для нас просто «сепаратами». Завданням військових радників було вчити своїх ефіопських підопічних опановувати радянську зброю та ефективно вбивати нею ворогів, нашим завданням – усе це перекладати. Платив за ці послуги уряд Менгісту Хайле Маріама дзвінкою монетою…»
Мій герой – лейтенант запасу, військовий перекладач – їде примусово-добровільно, бо йому світить Афган (так, принаймні, без жодних жартів пообіцяв мені військком, коли я вкотре привіз з роботи «бомагу» про свою незамінність для виробничого процесу). Водночас, вирішує він, якщо армії не минути, то краще поїхати в якусь Африку, де можна заробити на таку жадану власну квартиру для своєї сім’ї. І, як на мене, тим природніший і цінніший той шлях, який він проходить, потрапивши на чужу війну. Революції за світлі ідеали, як ми пам’ятаємо, теж починаються з економічних інтересів.
Більше того, цього шляху могло й не бути. Андрій міг залишитися одним із багатьох, для кого ідеалом було матеріальне збагачення. Радянська людина в середині 1980-х – в усьому зневірена, позбавлена елементарних прав, живучи від зарплати до зарплати – дбала насамперед про себе, і тому те, що робить Радянський Союз в Африці, було їй глибоко до лампади.
До попереднього питання: а чи проводилися якісь паралелі з Афганістаном? «За Афган соромно й страшно, але втрати на афганській війні зробили її своєю. А війни в Ефіопії ніби й нема, адже на ній гинуть інші» – це слова вашого героя. Себто Афганістан був однією історією, а радянська «військова допомога» в Африці – іншою?
Так, про війну в Афганістані не знали, по суті, нічого, а про Ефіопію, Анголу, Мозамбік – ще менше. Відколи «чорні тюльпани» з Афганістану почали надходити сотнями, з’явився особистий інтерес. Спочатку тільки в матерів та дружин. Якщо грубо, ставлення суспільства до виконання «інтернаціонального обов’язку» і того зла, яке чинив і поширював у цих країнах СРСР, визначала не мораль, а статистика – кількість смертей. Причому тільки своїх смертей.
Були втрати і в Африці, але незмірно менше, майже завжди не бойові, і тому на перебування там дивилися – хто про це взагалі знав – як на ризиковану, небезпечну, часто згубну для здоров’я, але добре оплачувану роботу. Показово, що виведення військ з Афганістану завершилося в лютому 1989-го, а радянська військова допомога Ефіопії припинилася аж у 1991-му – власне, з крахом режиму і за пів року до розвалу самого СРСР.
Ну, а після 2014-го, після Іловайська та інших показових страт і звірств, Україна сама перетворилася на Афган, і полуда багатьом спала з очей. Теж багатьом, але не всім. Далеко не всім…
Чи залишились у вас зв’язки з будь-ким в Ефіопії або Еритреї, аби бодай у кількох абзацах описати, чим живуть ці країни зараз? Це були б цікаві свідчення, адже нам невідомо про них нічого, окрім того, що це – найбідніші країни у світі.
Ні, не залишились. Але я досі читаю все, що трапляється про ці країни в західних ЗМІ, заглядаю і в ефіопсько-еритрейські англомовні видання. Більшість ефіопів – маю на увазі, звичайно, політично активне населення міст – традиційно підтримує Москву, її войовничо антизахідний курс, і в українсько-російській війні вбачає саме таке протистояння. Український хліб має на це мінімальний вплив, зокрема, через те, що про його походження там, боюся, мало хто знає. На всіх мішках з західним зерном, які колись возили ми на своїх ЗіЛах (без розпізнавальних знаків, які вказували би на країну походження), був або зірково-смугастий прапор, або червоний кленовий лист, відповідні написи – «Народу Ефіопії від народу Сполучених Штатів»…
До того ж, уряди, що сіли на голку допомоги, навчилися вміло маніпулювати донорами, і вдячності – ба навіть співчуття – від них можна чекати довго. Еритрея ж, хоча у війні з Ефіопією 1998-2000 років їй допомагали українські пілоти (неофіційно, але їх було чимало, і протистояли вони в небі російським пілотам, про це теж згадується в романі), після тієї війни швидко перетворилася на тоталітарний режим на чолі з тираном, і якісь зв’язки з нею навряд чи були б можливі навіть за активної африканської політики, а тепер і поготів.
«Ми так далеко від Африки…», – сказав кілька місяців тому президент Зеленський. І це правда. В Ефіопії, до слова, досі немає українського посла. Що треба нам зробити, щоб наблизитися до Африки?
Щоб наблизитися до Африки – як, до речі, і до Латинської Америки, та й Азії – нашим урядовцям слід навчитися мислити стратегічно. Те, що Україна могла би мати там значно більше друзів – немає сумніву. І вона їх завоює: дозволю собі думку, що героїзм народу, який бореться за своє життя і незалежність, ще ніколи не залишався без визнання. Просто сьогодні шлях правди до розуму й сердець теж часто буває ще довшим і більш тернистим, ніж будь-коли раніше, хоча, здавалося б, з усіма технічними досягненнями мало би бути навпаки.
А поки Україна повинна не згубити той образ, який здобули для неї її найкращі сини і доньки на фронті. Йти тільки вперед і пам’ятати свою мету. Знаємо з досвіду інших і свого власного, що це непросто, Але, як сказав один американський письменник, «Допоки людина зберігає вірність собі, на неї працює все – і уряд, і суспільство, і небо, і зірки». Те саме стосується і країн.
Гаразд, то що в першу чергу належить вивчити, дізнатися, дослідити в Африці?
Гадаю, усе завжди починається з торгівлі. Початок цьому покладено, але його мало. Адже сказано: «Не хлібом єдиним»… Нас повинні знати – не тільки як цятку на мапі, не лише ім’я, а й чого ми варті, хто ми є політично, культурно – по-всякому. Це раніше в нас було «Динамо», завдяки якому про Київ – і я тому свідок – знали навіть в ефіопській глушині... Дуже сподіваюся, що нас знатимуть як країну, що перемогла Росію – не надію людства і захисницю гноблених, а імперську, расистську, ксенофобську Росію. Але й до цього треба докласти зусиль, бо інакше російська пропаганда зробить так, що в Африці переможеною вважатимуть «американську годованку Україну».
Ви писали свій роман не один рік. Глибиною дослідження теми нагадуєте Джеймса Мейса, який зібрав тритомник свідчень про Голодомор. Власне, можна сказати, що ви і є Мейсом для Еритреї-Ефіопії, але з нюансом: Мейс писав нон-фікшн. Мета вашої книги була більше «африканська» (засвідчити події 1984-86 рр.) чи «українська»: показати атмосферу й настрої 2012-го, за рік до того, як почне викристалізовуватися Україна як нація?
Роман я писав вісім років, хоча перший задум народився у квітні 1986-го. Даруйте, але я ніяк не можу порівнювати себе з Джеймсом Мейсом, з глибиною і масштабом написаного цією прекрасною людиною і блискучим істориком, перед яким Україна в неоплатному боргу… По-друге, у мене роман, а не дослідження. Можу сказати лише, що я максимально дотримувався історичної правди, наскільки вона мені відома з численних джерел і з власного досвіду.
Мені були цікаві мої герої – так, звісно, у чомусь представники свого часу, але перш за все живі люди, що постали в моїй уяві – і зміни, які відбуваються з ними. Дві історії кохання… А авторові належить показати своїх героїв так – і на такому тлі – щоб їхні вчинки і розвиток були не просто логічними чи гідними читацького довір’я, а переконливими. Тільки так можуть бути переконливими ідеї книжки – якщо вони в ній, звичайно, є.
Крім того, в історичному плані я мав захистити одну надважливу думку, якої доходить Андрій і на яку досі не схильні пристати історики, що вимагають формальних ознак і підтверджень у вигляді друкованих і підписаних наказів: голод 1984-1986 років в Ефіопії був штучним майже від початку, режим Менґісту використав його на повну в цілях боротьби з «сепаратистами» і зміцнення своєї влади, і в цьому надихався сталінським прикладом.
Чому не Андрій є головним героєм твору, а його син Микита?
Я не можу сказати, що Андрій не є головним героєм книжки. Більше того, для мене Андрій і Микита – це майже один герой. Можливо, здається, що Андрій «на другому плані», бо Микита по крихті видобуває його зі щоденника, щоб дізнатися, яким був його справжній батько.
Одна з головних колізій «ефіопського» сюжету книжки – конфлікт у душі Андрія між вірністю присязі і нездатністю миритися зі злом, яке чинить його країна, тобто СРСР, країна, якій він присягав і за яку хотів би відчувати гордість, «щиро співати її гімн – по-справжньому, а не під теплим душем…».
Це також конфлікт між роллю, яку доводиться грати Андрієві, і його сутністю людини твердих гуманістичних переконань, вихованих у ньому батьками – скромними житомирськими інтелігентами – і доброю літературою. Людина цілком цивільна, він їде в Ефіопію як військовий, як офіцер, але йому сказано представлятися цивільним. Він бере участь у гуманітарній місії, тобто шляхетній справі, але згодом розуміє, що вона служить нешляхетним і геть не мирним цілям. Коли ж він усвідомлює, що ці цілі є, по суті, продуманим, холоднокровним вбивством сотень тисяч людей, Андрій опиняється на грані серйозної душевної кризи.
Ви, певно, цього уникнули?
Знаєте, в якомусь інтерв’ю я сказав, що мій герой розумніший і кращий за мене. Він з’єднав причини і наслідки в логічний ланцюжок і дійшов правильних висновків, а я цього тоді не зміг – мене стало лише на поодинокі спостереження і болісні сумніви. Він також був сміливішим, бо не побоявся зробити наступний крок і кинути виклик системі, а не лише тримати дулю в кишені, як 99% із нас у ті часи.
«Дорогу на Асмару» після видання 2016 року перевидали у 2023-му. Для вас це визнання вашого таланту чи актуалізація африканської теми?
Я хотів би думати, що це визнання художніх достоїнств роману. Коли людям потрібні новини та їх аналіз, вони йдуть до політологів та експертів, яких нині не бракує.
Чи маєте ви свого читача, чи отримуєте ви від нього фідбек?
Я ще молодий автор і не дуже знаю, що це означає – мати свого читача. Час від часу я отримую відгуки нових читачів або привітання – скажімо, з новим виданням – давніх читачів книжки. Бувають надзвичайно проникливі коментарі, іноді я отримую абсолютно нову для себе точку зору на своїх героїв і те, що з ними відбувається. Це для мене як автора найбільша нагорода.
Чи міняли ви щось у тексті 2016 року або мали намір внести якісь правки, розставити нові акценти – з огляду, скажімо, на «велику війну» 2022-го?
Ні, жодних. Це було б неправильно. Певні правки були, але вони ніяк не стосувалися політичних змін, тим більше таких як початок «великої війни». Я, до речі, вважаю, що ми повинні назвати її Великою Вітчизняною, і ніколи не називати так Другу світову або радянсько-германську, крім хіба що прямих цитат. Не заради політичного тролінгу – як на мене, він у політиці тільки шкодить.
Режим Менґісту свого часу організував голод в Ефіопії. Режим Путіна – розірвав зернову угоду. Чи згадають через 40 років про те, що через Росію Африка знову опинилася на порозі продовольчої кризи?
Навряд чи, бо ці речі швидко забуваються. Сьогодні мало хто пам’ятає навіть про безпрецедентну, справді глобальну допомогу Ефіопії в боротьбі з голодом, яка понад два роки – з 1984-го по 1986-й – не сходила з екранів і перших сторінок газет. Коротка пам’ять виявилася не так у донорів, як у реципієнтів (хоча, власне, що тут нового). Третій світ так дивно голосує в ООН з питань, скажімо, нашого хліба, бо досі вірить російській брехні. Одна з причин – те, що Росію не покарано за Голодомор так, як Німеччину було покарано за Голокост.
Кажуть, що диявол завжди ходить колами (тому підкова – розірване коло – і є оберегом від нечистої сили). Коли, на вашу думку, радянсько-російський диявол нарешті упреться рогами у себе самого, коли припинить сіяти зло?
Можливо, коли розсиплеться імперія. У романі є епізод, коли герой розповідає своїй коханій про знайомого ефіопського священника.
«…Раз я спитав, коли, на його думку, скінчиться війна. Він відповів: «Еритрейці кажуть, що дорога на Асмару лежить через Аддис-Абебу». На карті, звичайно, навпаки. Тобто Ефіопія ніколи не дасть їм спокою, навіть якщо вони виборють незалежність і відвоюють свою Асмару. Мовляв, війна скінчиться, тільки коли ефіопи скинуть свій режим. Тоді мені здалося, що він і сам злякався цих слів, бо далі сказав таке: «Але для мене це означає лиш одне: мало перемогти ворога, треба перемогти диявола».
– А можна перемогти диявола?
– Я спитав те саме. Він сказав: «Так – кожної окремої хвилини»».
Тож коли настане ця хвилина і існування Росії на цій планеті перестане бути проблемою для всіх?
Для цього потрібно майже неможливе: щоб вона перестала бути руйнівною силою і зайнялася, нарешті, як вона каже, «созидательным трудом». Кинула накачувати світ ненавистю. Відновила загиджене довкілля. Утилізувала застарілу зброю – зокрема ядерну, хай не всю. Збудувала своїм Ваням і Маням нормальні міста і села, а не нетрі навколо осяйної столиці. Чи здатна вона на це в принципі – хай не завтра, хай за п’ятдесят років? Не знаю. Але без покарання за скоєні злочини ні в неї, ні в нас на це немає навіть шансу.
Наталія Лебідь, для «Главкома»
Коментарі — 0