Як живеться пораненим на війні. Дві історії: позитивна і не дуже

24 серпня 2024 року воєнний телеоператор Іван Любиш-Кірдей потрапив під російський обстріл у Краматорську. Там отримав тяжкі поранення, втратив око… Рівно через рік ми з Іваном сидимо у київському парку Шевченка. Якийсь чолов’яга у віці за 50 відходить впритул і починає витріщатися. Іван не звертає уваги. Він якраз говорить про те, що ніколи не стикався з безпардонним ставленням до себе. А я відчуваю, як в мені закипає гнів, і готуюсь нагнати нахабу. Але той, пробурмотівши собі під ніс «а-а, ну, тепер зрозуміло», ретирується сам. 

Інший герой цього матеріалу живе у Миргороді. Ветеран Андрій Сидоренко носить протез замість ноги та має скалічену руку. Він став об’єктом хамських випадів випадкових перехожих: не подобалося, як виглядає його тіло... 

Тих, хто начисто позбавлений емпатії, даремно закликати до співчуття. Але ті, у кого залишилася бодай крихта людяності, замислиться. Цей матеріал про те, що будь-яке серйозне поранення – це назавжди змінене життя. Змінене, але не зламане. Особливо, якщо навколишні підтримують цю незламність – без кривих поглядів чи недоречної цікавості. Ампутована душа гірша за відсутність тієї чи іншої частини тіла. Наші співрозмовники добре знають про це, тож далі – слово їм.

Наші герої

Андрій Сидоренко, 50 років. Пішов на фронт добровольцем. Служив командиром мінометного взводу у 148-му батальйоні 116-ї окремої бригади територіальної оборони.

«З 2017-го року я мав власний бізнес у Німеччині. Здебільшого там і жив. 24 лютого 2022 року повернувся. А вже 25 лютого прийняв свій перший бій. Згодом  пройшов Соледар, Бахмут, Мар'їнку, Авдіївку, Урожайне і Покровськ. Якраз на Покровському напрямку мене і поранило», – розповідає Андрій «Главкому».

Андрій Сидоренко

Іван Любиш-Кірдей, 41 рік. Відомий телеоператор і фотограф, лауреат премії імені Ґонґадзе. Співпрацював з рядом провідних медіа. Будучи зовсім юним, фіксував на плівку події Помаранчевої революції. Війну знімає від першого її дня. У 2014 році потрапив до Іловайського котла, після чого створив документальний фільм «Втеча з Іловайська». Стрічка була номінована на фестивалі в Монте-Карло. Від 2022 року працює оператором і воєнним кореспондентом Reuters. 24 серпня 2024-го потрапив у Краматорську під удар ракети «Іскандер-М».

Іван Любиш-Кірдей

Що було після поранення?

Андрій: «Я пам'ятаю евак (евакуаційний транспорт – «Главком»), де боровся за смерть. Просив усипити або пристрелити мене, допоки не втратив свідомість. Через два дні, прийшовши до тями в Мечникова (обласна лікарня у Дніпрі – «Главком»), я почав боротися за життя. І ця боротьба продовжується щомиті і сьогодні».

Іван: втратив пам’ять. Її частково відновлення відбувається вже. Багато обставин свого життя Іван пригадує досить чітко. Але дещо – поки ні. «Не пам’ятаю, як народилася моя донька, хоча у нас з дружиною були партнерські пологи. Але пам’ятаю, як малу поклали мені на груди», – каже він. «Не розумію, як ця штука працює, – каже він і стукає пальцем по скроні. – Якась терра інкогніта, а не голова». 

Андрій: «Я прокинувся в реанімації в Дніпрі. Три трубки в роті, сказати нічого не можу, накритий простирадлом. Начебто відчуваю дві ноги. Але насторожує, що на лівій не можу поворушити пальцями. Через годину узнав, що ліва ампутована майже по фаберже. Кажуть, є п’ять стадій прийняття змін. Я пропустив чотири і перейшов відразу до п’ятої: прийняття. Бо заперечувати ампутацію безглуздо, гніватися нема на що, торгуватися теж не варіант. А депресія в моєму варіанті – це нераціонально».

Іван: понад місяць перебував у комі. «Коли я прокинувся, – згадує він, – дружина спитала лікарів, чи я її чую. Медики сказали, що не знають, чую я чи ні. Тоді дружина записала голос доньки і піднесла мені диктофон. І осцилограма показала, як відразу закатало серце. Донька врятувала мене. Завдяки їй я прийшов до тями». 

Від «Главкома»: лікування Івана після мінно-вибухової політравми ще триває, і попереду у нього – нові операції. Перелік діагнозів Івана займає добрі пів сторінки. Він має забій головного мозку важкого ступеня, геморагічні вогнища (тобто крововиливи) в обох скроневих частках. А також – струс спинного мозку та множинні перелами ребер праворуч.

Хто взяв на себе видатки на лікування?

Андрій: «Мені допомагали волонтери, бо не все покриває держава. Були операції, які доводилося оплачувати самому. І ліки, які доводилося оплачувати самому або за рахунок волонтерів. Але якщо брати у відсотковому співвідношенню, то 90% всіх моїх потреб закрила держава».

Протез Андрію Сидоренку зробили у Нідерландах. За нього він не платив. У Нідерландах ставлення до пораненого українця було надзвичайно приязним. «У Нідерландах живуть, мабуть, найбільш емпатичні люди з усіх європейців. Оскільки я жив в Німеччині, то об'їздив всю Західну Європу і знаю, про що говорю», – розповідає він.

Андрій Сидоренко та Олександр Карасевич, посол України в Нідерландах у 2023-2024 роках

Але справа не тільки в емпатії. Закордонні лікарі зуміли врятувати його руку. «Я отримав поранення 1 липня 2024 року, – розповідає Сидоренко. – Півтора місяця провів в Україні в різних шпиталях – у Дніпрі, Києві, Львові, Тернополі… У Києві мені сказали, що руку не врятувати – тільки ампутація. Я відповів «ні» і почав шукати клініки, які могли б взятися за спасіння руки. І так потрапив у Нідерланди. Мені робили операцію за операцією. Деякі йшли паралельно з протезуванням. Потім мене перевели в реабілітаційний центр для нідерландських військових. А в червні 2025 року я повернувся в Україну».

«Я дуже вдячний нідерландським лікарям, які врятували мені руку. Так, вона працює лише відсотків на тридцять, але це в тисячу разів краще, ніж протез. Це добре знає моя нога, яка весь час заздрить руці. Також я вдячний за протезування та реабілітацію», – додає Андрій.

Іван: не пам’ятає усіх обставин свого лікування. Знає, що після поранення у Краматорську його теж, як і Андрія Сидоренка, перевезли у Дніпро, у лікарню імені Мечникова. Евакуації до Дніпра посприяла колега Івана – журналістка, спеціальна кореспондентка ТСН Наталія Нагорна. Їй Іван у розмові з «Главкомом» не перестає дякувати. І за тодішній порятунок, і за те, що не відходила від лікарняного ліжка Івана вже у Києві.

У столиці Любиш-Кірдея поклали до однієї з приватних лікарень. Там його й витягали з коми. А витрати «взяла на себе міжнародна страхова компанія, бо я – оператор Reuters, – каже Іван. – Плюс помагали небайдужі друзі. І ті, що в Україні, і ті, що за кордоном. Вони збирали для мене гроші».

Що було найтяжчим у житті, яке почалося за лікарняними стінами?

Андрій: усвідомлювати, що суспільство розділене на фронт і тил, а між ними – величезна прірва. «У половини людей родичі воюють або ж вони самі воюють. А інша половина взагалі ніяк не дотична. Ви ж у Києві живете, так? Ну то не мені вам розказувати. Вийдіть ввечері на вулицю, ресторани – битком забиті… Я заїжджав до Києва, ми з хлопцями шукали, де б посидіти. Шукали, шукали місце, та де там... Місць вільних немає, бо й війни в тилу немає. Сидять по ресторанах здорові хлопці, 30-35 років, а ми два з половиною роки були без ротації. А от якби була ротація, то в мене були б і дві ноги, і дві руки», – каже він.

Андрій говорить з великим болем. Найбільше його ранять ухилянти, до яких він зараховує і молодих завсідників тилових барів. «Хтось гине щодня, а хтось по ресторанах ходить, – знову повторює він. – Для нас це дуже боляче, для тих, хто воював, розумієте? Ми іноді не розуміємо, за що ми воювали».

Андрій з сином 

Сидоренко також нагадує про фактичну відсутність інклюзії, про це сказано і написано безліч разів. Обурює ветерана і ставлення держави, яка на даному етапі умила руки. Сидоренку і по цей час потрібні ліки та медичні обстеження. А грошей у нього наразі немає, бо ще не оформлена пенсія. Він вже безробітний, бо звільнений з війська, але ще не пенсіонер. Пенсія ж буде оформлена після проходження ВЛК. Про цю процедуру наш співрозмовник думає як про сім кіл пекла. Та й у результаті він не розраховує отримати ту суму виплат, яка покриватиме його потреби. 

«Яка буде пенсія? – відповідає він на запитання «Главкому». – Не знаю. Пенсія буде нарахована з моменту отримання групи інвалідності. І тут проблема потрапити на комісію, бо там стільки бюрократичних зволікань… А пенсія залежатиме від групи. Якщо перша, то це – 100% грошового забезпечення, яке я отримував. Тобто 23-24 тис. грн. Прожити на таку пенсію інваліду, звісно, буде складно. Мені, приміром, потрібно на МРТ. У державній клініці на нього чекати кілька тижнів, тож йду в приватну. А там все дуже дорого…». 

Іван: «Найважчим було те, що ти прийшов до тями, але людей не пам’ятаєш. Поламана нога, поламані ребра. Око мені ніхто не поверне… Як каже реабілітолог, кістки ми тобі підлатаємо, а от пам'ять… Пам'ять мені ніхто не гарантує», – говорить Любиш-Кірдей.

Другим своїм оком чоловік погано бачить зблизька. Але на репліку про те, що тепер, напевно, з професією покінчено, реагує з обуренням. «Так, стопе! – вигукує Іван, вживаючи саме це сленгове слівце «стопе». «Я, слава Богу, багато що відновив по пам'яті… Згадав, як монтується відео на Adobe Premiere. І тепер мені друзі мені кажуть: «Та ти ж симулянт! Ми не знаємо, як монтувати відео, а ти знаєш». А я от згадав – згадав! – як воно працює. Я не пам'ятаю багато речей. Але пам'ятаю, за що яка кнопка на камері відповідає».

Те, що у головних речах його пам'ять не підводить, веселить Івана. Він починає жартувати. І згадує, як отримував другу нагороду з рук президента України. Перша була ще за зйомки Іловайську. «Я кажу: так що ж це таке, чуваче, я вже вдруге не в формі! Перший раз прийшов у комірці (Іван має на увазі лікувальний комірець для стабілізації шийного відділу хребта – «Главком»). А тепер ось – з ціпком». Посміявшись, Іван уточнює: «Ні, звісно, я такого не казав. Я сказав: «Володимире Олександровичу, а давайте я за наступною нагородою прийду без ціпка, а вона хай буде за кадри спаленої Москви? І Зеленський відповів: «Домовилися!». 

…І Іван, і Андрій взагалі багато жартують – попри все. 

Андрій каже, що після ампутації ноги має економію на педикюрі та шкарпетках. А ще – колекцію жартів, «чорніших за чорну каву». Наприклад, такий: «між Альцгеймера і Паркінсона я обираю Паркінсона. Краще розлити пів стакана віскі на себе, ніж забути, де стоїть ціла пляшка». 

Але наступне питання повертає розмову у серйозне русло.

Чи доводилося стикатися з упередженим ставленням до себе?

Андрій: «Як би вам на це питання відповісти?.. Знаєте, я колись навчався у харківському Політесі. Жив в общазі, де були й в'єтнамці. По вихідних вони смажили оселедець – уявляєте цей сморід? У людей, які заставали їхнє куховарство, на обличчях один вираз був – відраза. І ось такий погляд на собі я ловлю дуже часто».

На своєму Facebook Сидоренко описав взагалі вкрай обурливий випадок: «Йду собі, підходить жіночка й видає: «Невже тобі самому не огидно? У тебе рука страшна, а ти ще й протез виставляєш. Штани не можеш одягнути? Ні, треба ж у шортах ходити, щоб усі бачили! От і все. Шах і мат. Якби це сказав мужик – було б простіше: відповів би коротко, ясно й зрозуміло. Але тут жінка… Тому напишу, мабуть, в мільйонний раз на тему: чому ветерани в шортах? Уявіть +30 на дворі, а ви у скафандрі. А тепер уявіть мою куксу в куксоприймачі. Так, дякую, тепер ви теж відчуваєте цей «ефект сауни». Друге: волога. Багато вологи. Протез треба час від часу зняти, протерти, вдягнути назад. Якщо я в штанях, доведеться знімати їх посеред вулиці. Шорти вирішують проблему культурно й без шоу та травмування слабкої психіки».

«Поруч зі мною мій брат-близнюк. З першого дня війни ми пішли добровольцями на фронт і віддали найцінніше... своє здоров'я. І якщо я ще тримаюсь, то братусі взагалі дуже кепсько», – підписав цей знімок Андрій Сидоренко

На своїй сторінці Андрій Сидоренко розповів про цей інцидент майже з гумором. І додав, що не тримає на «ту жіночку» зла. Але по телефону його голос тремтить. «Коли я дивлюсь на свою руку, вона у мене самого відразу викликає, але це моя рука», – каже він. І зазначає, що соціум надто швидко пройшов шлях від замилування «нашими котиками», тобто військовими, до можливості кинути комусь в обличчя: «На тебе огидно дивитися!».  

Комунікація між соціумом та ветеранами, а особливо ветеранами із пораненнями, має будуватися зовсім по-іншому, вважає Андрій. Але як саме – на це у нього рецептів немає. Те, що для одного прийнятно або терпимо, для іншого може бути перетином усіх можливих червоних ліній, попереджає він. Людина з ампутацією може негативно сприйняти непрохані обійми навіть на знак подяки. «Мене не напружує, коли хтось підходить, обіймає і каже: «Дякую, слава Україні!». А когось це може напружувати реально», – попереджує він. 

Іван: «Чи стикався я з упередженим до себе ставленням? На щастя, ні. Скажу навіть більше: всі думають, що я військовий, що я солдат. І вони такі: «Ой, ми вам дякуємо, ви нас захищаєте». А я – воєнний оператор, я не носив снаряди, я знімав. Люди питають, чим можуть мені допомогти. Вони бачать моє око, і розуміють, що оскільки в країні йде війна, то навряд чи його втратив випадково. Так що до мене ставляться з повагою». 

Водночас Любиш-Кірдей додає, що соціум треба навчати правильному поводженню з ветеранами. «На війні несолодко. Навіть якщо ти уникнув найгіршого і не потрапив у полон, все одно несолодко. От ти сидиш в окопі, а над тобою літають 120-ті снаряди. Якось воно не дуже приємно, і ясно, що давить на психіку. І все це треба тримати в голові, коли підходиш до військового», – зазначає він.

Що тримає вас?

Андрій: кохана жінка, родина, батьки. «Кажуть, кохання починається з погляду. У нас воно почалося з мого коментаря під її дописом. Я написав пару слів, вона відповіла, і – пішло-поїхало. Звичайний інтернет-діалог перетворився на історію, в яку не повірили б навіть сценаристи Netflix. Моя Оленка – громадянка Білорусі, яка вже не один рік живе на іншій частині земної кулі. І щоб зустрітись зі мною, їй доводилося перетинати пів світу, боротися з бюрократичними перепонами. Уявіть собі: під час війни вона прилітала до Європи тільки для того, щоб побачити мене кілька днів під час моєї відпустки. А потім – поранення, ампутація… І момент істини. Дехто в такі хвилини тікає, але не вона. Вона залишилася. Бо кохання – це не тільки в хороші часи. Це – разом, навіть коли важко», – ділиться він.

«На початку війни мама дала мені із собою звичайний хрестик. А кохана зняла з ланцюжка срібне серце і вклала в мою руку. І хрестик, і серце завжди були зі мною. Були вони і в момент того фатального прильоту. І, хто знає, можливо, саме ці два маленьких шматочки металу вберегли мене тоді від смерті. Дивно, що все довкола миттєво стало випаленою пустелею, заваленою уламками, а хрестик і серце вціліли – потемніли, але вціліли», – каже Андрій.

Іван: дружина, друзі, донька. «Моя дружина Марія – вона просто золото. Найкраще і наймудріше, що я зробив у своєму житті, так це одружився. Ні, реально, вона – о-фі-ген-на! Мабуть, я не буду про неї багато говорити, щоб не зурочити… І моя мама, і сестра, і тітка, і хрещена – всі вони були зі мною, але дружина… Вона, по-перше, зараз є моєю головою, бо допомагає згадувати. А по-друге, вона зі мною не панькається. Нема такого: «Ой ти мій біднесенький, лежи відпочивай». Ні! Ми одне одному стараємось допомагати. Я сильний в цьому, а вона сильна в тому… Я, наприклад, люблю готувати. Один з показників, що я вже потихеньку відновлююся, це те, що я суп зварив. Так-так, сам суп зварив. Картоплю, напевно, погано почистив, але то таке… І пиріг спік. Правда! А що вдієш, коли дружина каже: «Вставай і роби!».

Зараз Любиш-Кірдей проходить реабілітацію в центрі Tytanovi. Але титановим його роблять не тільки тамтешні фахівці, а й друзі. Їхня підтримка важливіша в рази, коли людина втрачає пам'ять і почувається у рідному місті як гість. «Мої друзі самі не знають, яку силу мають. Наталя Нагорна, Вова Рунець, друзі зі «Свободи», з Reuters… Мені достатньо від них повідомлення: «Ну що, як ти там?» або «Як воно, чувак? Давай з нами на пиво!». І все, більше нічого не треба», – говорить Іван.

Але повне одужання настає, коли маленька донька Івана Олександра, Санька обіймає його зі словами «Таточку, я тебе люблю!». «Коли вона це каже, а не те, що пів шляху до реабілітації пройшов, я вже повністю здоровий! Бо для неї готовий на все! От просто на все», – говорить Любиш-Кірдей.

Так і збулася мрія Олександри заспівати зі сцени разом з її улюбленим поетом та виконавцем Сергієм Жаданом. Іван розповідає: «Дитина моя робила іграшки, і ми за допомогою друзів продавали їх на аукціоні. Одну іграшку особливо дорого продали – за 43 тисячі. Доня каже: «Я хочу ці гроші передати військовому в руки». А я їй: «Доця, ти можеш передати їх своєму улюбленому співаку і поету». Отак вони і зустрілися – дитина щаслива, а я в мільйон разів щасливіший. Вона із Сергієм заспівала свою улюблену пісню «Мальви». Концерт був у Києві, у Палаці спорту», – каже Іван.

А потім здійснилося і заповітне бажання самого Івана, котрий любить співати і грає на гітарі та баяні.

«Я мав мрію із Павлом Зібровим заспівати. Дружина про це знала. І коли мене поранили, розповіла Нагорній, а Наталя зв'язалася з сім'єю Зіброва. Той записав для мене відео: «Одужуй, будемо співати». А потім приїхав до мене в лікарню, і ми разом заспівали «Я і друзів розумів…». Ми на його честь наклеїли собі вуса – зробили таку ось «вусату вечірку», – згадує Іван.

Що далі? Які плани на життя?

Андрій: далі – невідомість. «Я не жаліюся, повірте, та коли я пішов на війну, я все пох*рив, я на все поклав. І на сьогоднішній день, що я маю? У мене нема бізнесу, у мене нема ноги, у мене нема руки. А жити на 500 доларів, ну це смішно для інваліда. Я навіть ліки собі не можу купити…», – констатує Сидоренко.

Відновити той бізнес, який у нього колись був у Німеччині, Сидоренко вже не може. Утім, до цієї країни він і не збирається: «У Німеччину я точно не повернуся. Але не знаю, чи залишуся в Україні, бо поки не розумію, як тут жити. Великих перспектив для себе, як для інваліда, я поки не бачу».

Та якби повернути час назад, Андрій все одно пішов би на фронт. Навіть знаючи, якою трагедією обернеться для нього таке рішення. «Тут мої батьки, тут моя країна. Розумієте, для мене патріотизм – це не вишиванки на День Незалежності… Десь за два тижні до мого поранення ми сиділи в Урожайному в бліндажі і не могли вийти з позиції, бо арта та дрони не пускали. А саме в цей час проходив чемпіонат Європи з футболу, де виступала збірна України. Я дивився відео і пам'ятаю цей стадіон в Дюссельдорфі, де 30 тисяч людей в вишиванках співали Гімн та прикладали руку до серця. І це було прекрасно, от тільки вони – там, а хлопці наші – тут. Я ще тоді подумав про те, як спотворено у нас поняття патріотизму».

Іван: буде перемога, і всі матимуть, чим зайнятись. Свої плани Любиш-Кірдей формулює чітко: «Після того, як ми виграємо, у нас буде отако роботи! А коли у нас буде отако роботи, я просто не матиму права лежати. Якщо Бог залишив тобі життя – будь добрий, вставай та п*здяч».

Післямови до цього матеріалу не буде…

…Або вона буде короткою.

Колись антропологиня Маргарет Мід запитала студентів про те, що вони вважають першою ознакою цивілізації. Студенти згадували наскельні малюнки, винайдення колеса, знаряддя для полювання тощо. А правильною відповіддю виявилась знайдена археологами людська стегнова кістка, яка була зламана, а потім зрослася. Бо йшлося про зміну ставлення до людини, яку не кинули з бідою сам-на-сам. Не залишили на поталу хижакам і не дали померти з голоду – про неї дбали та захищали. Бо без цього постраждалий просто загинув би. Але громада згуртувалася довкола нього, і це був перший прояв цивілізованості, перший маркер людяності.

Чи маємо його ми, сучасні українці? Більшість з нас точно має. А решті треба повчитися у первісних людей, як оточувати один одного турботою та не «їсти» ближнього свого. Якщо мисливці на мамонтів зуміли розвинути в собі емпатію, то є надія, що й ми впораємося?

Наталія Лебідь, для «Главкома»