Юрій Гудименко: Ми завжди потребували президента-русофоба
«Люди будуть прагнути забути війну, і політики на це розраховують»
Юрій Гудименко – військовослужбовець Збройних сил України, блогер, громадський і політичний діяч, лідер руху «Демсокира».
Був неодноразово затриманий, зокрема під час маршів до дня народження Шухевича та маршу УПА у Запоріжжі у жовтні 2009 року. Гудименку як організатору маршу тоді виписали штраф.
У 2010 році облив фарбою пам'ятник Дзержинському у Запоріжжі. Просидів за це два місяці у СІЗО, після чого був засуджений до двох років позбавлення волі умовно. У СІЗО почав писати нариси, вийшовши на волю працював журналістом.
Був членом партії ВО «Свобода», очолював агітаційний відділ Запорізької обласної організації партії «Солідарність – Блок Петра Порошенка».
Навесні 2018 року, разом з кількома блогерами, створив партію «Демократична Сокира», займався публічними акціями, влаштовував мітинги на підтримку ринку землі, податку на виведений капітал, марш за право на самозахист тощо.
З початком повномасштабної війни вступив до лав ЗСУ, служив на посаді сапера 130 батальйону сил Територіальної оборони. 27 червня 2022 року отримав важке поранення під час артилерійського обстрілу під Харковом і наразі проходить реабілітацію.
В інтерв’ю «Главкому» Юрій Гудименко розповів, чи планує повернення у політику, що його найбільше тривожить у сучасній армії та пояснив, як треба чинити з представниками проросійських партій.
«Революція зазвичай дає нових політиків, а війна зазвичай їх забирає»
Як ви себе почуваєте? Ви проходите військово-лікарську комісію зараз, і з ваших дописів зрозуміло, що ця процедура таки трохи тягомотна…
Так, не без цього. Але, наскільки я розумію, за останній час все ж таки стало трішки краще. Але все ж таки це дуже-дуже далеко від того, як би ми хотіли це бачити.
Ви своїм коштом лікуєтеся чи допомагає держава?
Десь 50/50. Якщо йдеться про лікування за кордоном, то це власним коштом і волонтери допомагали. Коли в Україні, то я жодної копійки не витрачав, тут немає на що за жалітись, насправді. Єдине що – лікарні майже всі перевантажені. Просто всі.
Щодо рівня медичного забезпечення і якості роботи наших лікарів – щось змінилося від початку повномасштабної війни?
Авжеж, з'явився досвід у лікарів. І мій досвід від їхньої роботи – тільки позитивний. Але я чув історії від своїх товаришів про те, як лікарі робили фатальні помилки на рівному місці, калічили людей. Знайомому так прооперували коліно, що він фактично став інвалідом, хоча там ситуація була елементарною, в одному з обласних шпиталів.
Ну це потік, він дуже великий. З одного боку, лікарі, звичайно, мають більше досвіду і отримують такий, якого немає ні у яких лікарів у світі. А з іншого боку, цей постійний процес призводить до того, що у них просто виключається можливість приділяти нормальну увагу пораненому. Мені здається, що зараз ми маємо напружити всі можливості для того, аби ще більше людей вивозити за кордон на лікування. Тим більше, що цей процес є. І з мого батальйону багато людей на реабілітації або лікуються за кордоном. Просто треба ще, ще, ще... Тому що кількість ліжко-місць не все вирішує у житті. Хірург оперує по 10-12 годин на добу, але він же не машина, ми маємо це зрозуміти. З кожною робочою годиною збільшуватиметься кількість помилок. І ця помилка може коштувати комусь життя або здоров'я на всі подальші дні.
Що ви далі плануєте робити? Після реабілітації – на фронт?
Все дуже просто. Вперше у житті у мене є адекватна відповідь на це запитання. Армія вирішить, що мені далі робити. Тому що я чинний військовослужбовець, я молодший сержант Збройних сил України. За мене все вирішує армія. От як військово-лікарська комісія скаже, як командування вирішить, так і буде далі. Тому я можу дивитися людям в очі спокійно. Як лікарі скажуть, як скаже бригада, так і буде.
До речі, чому ви вирішили стати саме сапером?
А я не вирішував. У мене думки ніколи не було ставати сапером. Тобто це мабуть останнє, що я би вибрав до великої війни. Це збіг обставин, як часто буває на війні. Просто реально не було де ночувати на базі, друзі запросили до себе, у свою розполагу (місце, де живуть військовослужбовці, – «Главком»). Ми прийшли туди і з того часу нерозлучні. Тобто я разом з ними і навчався саперній справі, і розвивався, і воював. Це збіг обставин, їх в армії дофіга. Вони бувають хороші, бувають погані. Це, я вважаю, хороша, дуже хороша. Тому що пацани й дівчата дуже класні.
«Після війни повернуться проросійські партії»
Чи маєте політичні плани? Хотілося би зрозуміти вашу мотивацію, як ви стали лідером «Демократичної сокири». Це така жага справедливості чи особисті амбіції? Чи це ненависть до Росії?
Та все разом, насправді. Ненависть до росіян – у тому числі.
Політик, який каже, що не має політичних амбіцій – брехун. Звичайно ж амбіції були і нікуди не поділися.
Але головна причина така сама, як і у багатьох українців – у політичній системі України майже повністю відсутня ідеологія. І ти хочеш, щоби була партія, яка відстоює твою ідеологію. У моєму випадку це класичний лібералізм, правий лібералізм. І мені не було, за кого голосувати. Довелося створити, разом з друзями, партію. Хочеш, щоби щось було зроблено нормально – зроби сам.
Питання ідеологічних партій буде підійматися ще більше зараз. Тонкий момент, про нього зараз мало думають: у нас вперше за всю історію України мапа політичних вподобань громадян стала майже ідентичною по всій території. Йдеться про те, які відповіді громадяни дають на ключові питання – ті, які завжди нас роз’єднували: мови, ставлення до Росії, до НАТО, до вступу у Європейський союз, ставлення до США.
Окей, на сході України за НАТО лише 75-76%, тоді як на заході – більше ніж 90%. Але і там, і там – більшість.
Але це не означає, що політична мапа України стала монохромною. Після війни, по-перше, повернуться проросійські партії. Вони видаватимуть себе за проукраїнські і не будуть казати нічого хорошого про Росію. Але факту це не змінить, вони будуть говорити абсолютно ті ж самі проросійські тези, які говорять їхні колеги, наприклад, у Німеччині, або у Франції, або в Австрії. Тобто вони будуть говорити, що НАТО – це зло, вони нам погано і неправильно допомагали, не треба йти у НАТО, не треба йти у ЄС, там геї, трансгендери, там крадуть дітей, а треба йти своїм, Богом обраним, шляхом, от майже як Білорусь.
Тобто риторика буде абсолютно проросійська. Просто через те, що за відверту проросійську пропаганду в Україні можна в морду отримати, у кращому випадку, вони будуть маскуватись. Але вони будуть, і у них буде свій електорат, він нікуди не дінеться. І люди першими будуть пропонувати мирні угоди. Я дивлюся, куди Арестович зараз бігає і дуже схоже на те, що людина вирішила підім’яти під себе цей електорат.
Мені не було, за кого голосувати, і довелося зробити партію
Кількість етичних питань, на які нам треба відповісти, з початку великої війни зросла кратно. Ми тепер будуємо державоцентричну економіку чи все ж таки відкриту? А у нас посилюється роль президента? Тому, що вона за часи війни посилилася, це ж зрозуміло. Або ми повертаємося до максимальної демократії? Як ми ставимося до того, що відбувається тиск на мерів міст? Як ми відносимось до згортання децентралізації? Як ми відносимось до тих, хто поїхав за кордон? А як ми відносимось до тих, хто до 24 лютого казав, що Росія нам друг? Ми відносимося до них нормально і пробачаємо їм їхні помилки, чи не пробачаємо? Ну, я можу дуже довго перерахувати, насправді. І у тому числі за відповідями на такі питання будуть відбудовуватися нові підрозділи, які будуть відокремлювати політичні партії, політичні сили.
Там дуже просто. Скажіть будь ласка, от коли ми перемагаємо, ми повертаємось до думки про те, що це була не остання війна з Росією чи забуваємо як страшний сон цю війну? Відбудовуємо міста, говоримо про те, що ми побудували класні мости, класні дороги, класні будинки чи навпаки продовжимо ще більше розкачувати свою мілітарну складову?
Величезна кількість людей буде прагнути забути війну і політики будуть розраховувати на це. І вони будуть говорити не про війну, а про відбудову, про квіточки, про все хороше. А люди, які будуть казати, що ми не можемо збільшувати кількість витрат на відбудову, тому що нам треба зброя-зброя-зброя і ще раз зброя, тому що війна може повторитись, тому нам потрібні танки, гаубиці тощо, ці люди будуть відштовхувати частину електорату. Це факт. Тому що психологія людей така – коли погане закінчилося, мозок намагається про нього забути.
Будуть нові теми, на які українці будуть сваритися, срачі влаштовувати. І це не добре і не погано. Не можна сказати, що всі українці, які століттями були різними, у якийсь момент мають стати повністю однаковими. Не стануть. Ну не стануть! Різні люди, різні думки, різні авторитети і різні погляди, так було і так буде.
Чим зараз займається партія? Хто керує?
Більша частина політради, здається 9 з 15 членів – на фронті, в армії, в інших службах. Сама партія не працює. Ну, немає політичної «адженди». Ми домовились між собою про те, що під час великої війни ми волонтеримо, волонтеримо і тільки волонтеримо. Тому наша партія зараз – один із найбільших волонтерських фондів в Україні. Я нещодавно в офіс заходив, там все про волонтерку.
З іншого боку, я бачу, що тут у людей вже почалася політика, вони вже розкачують штаби. І я розумію, що ми будемо відставати дуже суттєво, коли політика повернеться у наше життя. Але з іншого боку, нам не буде соромно за те, що ми займалися політикою коли мали займатися війною. Все має свою ціну. Тому хай має таку.
З якою політичною силою ви підете у Верховну Раду? Ви ж підете у Верховну Раду?
Слухайте, я зараз військовослужбовець. Я буду займатися політикою, коли війна закінчився. Це 100%. Але куди саме я піду, поки що не можу і не хочу анонсувати. Якщо чесно, я про це не дуже думаю. Тим більше, що у вас же, як і у мене, як і у будь-якої людини зараз, немає навіть приблизного переліку партій, які кудись зберуться. Старі партії, авжеж, перед нами на столі, але ж абсолютно точно будуть з'являтися нові. І війна, на відміну від революції, дає набагато менше нових облич. Це факт. Революція зазвичай дає нових політиків, а війна зазвичай їх забирає. Але таки з'явилися люди, які, я думаю, підуть у політику і, можливо, будуть робити якісь свої проекти. Я тільки за, насправді. Мені подобається, що в Україні багато партій. Тому що саме з таких паростків виросте рано чи пізно стандартна ідеологічна п'ятірка. Партії, які будуть змагатися між собою не впливом власників на медійну площину, а все ж таки ідеологію.
Вам неодноразово закидали, що партія фінансується Петром Порошенком. Ви відкидали ці звинувачення.
Я і продовжую це робити.
Як вдається підтримувати діяльність партії? Чи це завжди були донати?
Це завжди були донати. Ми показуємо цифри. Жодна з так званих класичних серйозних українських партій за такі гроші просто фізично нічого би не зробила. Не те щоби там на вибори не пішли. Вони би навіть не змогли утримувати оренди офісів своїх.
На піку ми збирали близько $40 тис (у місяць). За мірками всеукраїнської організації, у якій є штаби у більшості областей, це не гроші. І все ж таки через те, що величезна кількість людей працювала безкоштовно, за ідею, нам вдавалося якось плисти. А зараз волонтерка: скільки зібрали, скільки витратили на армію, допомагаємо кому можемо, чим можемо. Допомагали своїм, на жаль, дуже багато «сокирян» поранені, або загинули, або зникли безвісти. Але це війна.
Чи підтримуються стосунки з колишнім головою правління НАК «Нафтогаз України» Андрієм Коболєвим? Партія ставала на його захист, коли йому призначили заставу.
Так, ми спілкуємось.
Він донатить партії?
Зараз він не зміг навіть зібрати гроші на свою заставу і йому довелося допомагати, тому що у нього заблоковані рахунки.
Коли він виступав у суді, було дуже цікаво, що частина суду була закритою, тому що він та його адвокат розказували, що він зараз робить, скажімо так, у сфері захисту України, і через секретність цієї інформації, через державну таємницю, не можна було, щоби камери і люди були у залі.
«Змінився Зеленський – змінилось ставлення»
Які зараз у вас і у партії стосунки з нинішньою владою? Чи часто ви її критикуєте? Чи хочеться критикувати і за що?
Дивіться. У нас є принцип, який ми започаткували 24 лютого: ми не критикуємо ні владу, ні опозицію. Для нас політика просто закінчилась. Але коли йдеться про людей на місцях, які безпосередньо щось чинять, то ми вважаємо, що ця критика не шкодить, наприклад, боєздатності України, а навпаки допомагає.
Я не захотів і не хочу, і не буду мовчати, наприклад, про те, що у Запоріжжі розкрадали гуманітарку, і були обшуки, і були звільнення гучні. Але щось я досі не бачу на лаві підсудних нікого, хоча історія дуже сильно вдарила по українській обороноздатності. Тому що сам факт того, що гуманітарна допомога розкрадалася, вартував нам значного відсотку гуманітарної допомоги. Тому що новини з України вже півтора року – це топові новини у світі. Вся увага світу прикута до нас. І коли у нас заступниця губернатора виходить вся у Сartier, у брюликах, тощо, хоча з її декларації випливає, що у неї не те що діамантів не має бути, її із такою декларацією, ймовірно, і у ювелірний магазин не пустять... Але вона вся як новорічна «йолка» виходить і розповідає, що гуманітарку не крали, це наклеп ворогів. Це має жахливий вигляд.
І знову ж таки, це моє рідне Запоріжжя. Я там все знаю, всіх знаю. Тобто інформації у мене більш ніж достатньо, щоби розуміти, що саме Запоріжжя чомусь – прокляте місце під час цієї війни і йому дуже-дуже не щастить з керівництвом.
Чи змінилося ваше ставлення до Зеленського? Ви до війни його критикували часто.
Змінився Зеленський – змінилось ставлення.
В Україні більшість людей люблять або не люблять якихось політиків просто по факту. І тільки незначна кількість українців здатна сказати, що оця ідея – правильна, оця – неправильна, за оцю ми можемо і будемо критикувати, а цю ми будемо підтримувати. На жаль, це рідкість. І це насправді шкодить, тому що політик – це, як би це дивно не звучало, все ж таки важлива професія для будь-якої держави. І коли людина стикається виключно з хейтом, вона почне, скоріш за все, шукати іншу роботу. Прийдуть люди, які просто будуть грабувати і їм той хейт просто до лампочки, тому що це не робота для них. Це бізнес.
Наша партія існує з 2018 року. У нас в ідеології закладена висока оборонна здатність України, розвиток збройного виробництва, вступ у НАТО, розуміння того, що Росія рано чи пізно нападе повним фронтом. І коли приходить президент, який починає говорити про мирні ініціативи, розведення військ, скорочує програми на обороноздатність, звичайно ми будемо проти. Але коли це змінюється – змінюється і наше відношення. Все максимально просто. Ми завжди потребували президента-націоналіста. Президента, ну якщо хочете, русофоба. Президента, який буде воювати з Росією до останнього, тому що тільки так можна перемогти Росію.
Перші роки президент цього не демонстрував. Були закриті оборонні проєкти, було розведення військ, вступу до НАТО не приділялося жодної уваги... Ми ж все це пам'ятаємо. Ми всі це знаємо. Змінить свої думки знову – і наша позиція знову зміниться. Тому що ідеологія є. Тобто вона є базисом. І якщо якийсь політик задовольняє цю ідеологію, якщо він приймає відповідні кроки, постулює якісь речі відповідно цій ідеології, він для нас ок. Якщо він робить якийсь інші речі – він для нас не ок. І особистість його у даному разі нам абсолютно не цікава. Тільки ідеї, тільки справи. Тільки погляд на світ, який нас оточує.
«Треба з росіянами миритися, вони братський народ. І хто ж це розповідав?»
Як ви зустріли повномасштабне вторгнення? Чи маєте ви питання до влади у частині підготовки до війни? І коли ці питання треба озвучувати, якщо вони є?
Відповідаючи на першу частину запитання: війну я зустрів у Маріуполі, на базі 503 батальйону морської піхоти. Це не означає, що я був у морській піхоті. Я як був у теробороні, так і залишаюсь. Це означає, що ми тоді привезли їм волонтерку, але вже були готові до того, що повномасштабна війна може розпочатися у будь-яку хвилину. І тому ми зброю з собою взяли, набої, броніки, форму. Ну, коротше, по повній програмі.
Військові нам казали, що Маріуполь – найбільш укріплене місто в Україні, його не візьмуть. Ми на той момент ще не знали, що росіяни пройшли через Чонгар і пішли у Херсонську, Запорізьку області.
Коли ставити ці питання? Я авжеж хотів би отримати відповіді цього вчора. Тобто для мене це боляче.
Точок зору дві. Перша – влада всіх здала, нічого не укріплювалося, нічого не робилося. Я цю точку зору сприйняти не можу. Тому що там армія стояла. Я знаю, що там стояла армія. Я знаю, яих втрат зазнали підрозділи, які стояли на Чонгарі. Я точно знаю, що там ніхто лапки вгору не підіймав. Їх просто розкатували і знищували. І там загинуло дуже багато людей, хороших людей.
Точка зору, що все було зроблено ідеально – також неправда, тому що закривалися оборонні проекти. Тому, що ми не приділяли уваги останні роки виробництву зброї і скорочували на це витрати. Скорочували витрати на Міністерство оборони. Скорочували витрати взагалі на оборонку. Ну а правда, вона ж десь буде посередині. Тобто правда буде посередині, правда буде у тому, що щось робилося правильно, а багато чого робилося неправильно. Я би хотів отримати відповіді і я їх отримаю. Рано чи пізно.
Трохи пройдемося по вашому Facebook. Питання щодо одного з останніх дописів. Як ви бачите вирішення проблеми колишніх «регіоналів» у владі? Що для цього треба робити? Мається на увазі пост про Андрія Гамова.
Андрія Гамова? Він в армії.
Так. Його зняли з посади. Як він опинився взагалі на посаді заступника начальника Запорізького військкомату і отримав звання?
Тому що ми живемо у реальному світі. У людей, які представляли партію Тігіпка у цілій області, були заступниками губернатора довгий час, залишаються зв'язки. Ці зв'язки вони можуть використовувати. Навряд чи умовний Гамов – такий великий спеціаліст з психології особового складу, закінчив спеціальний курси, проходив тренінги. Ні. Скоріш за все він просто має дружні зв'язки з кимось. Це Україна і телефонне право тут, на жаль, працює інколи занадто добре.
А щодо колишніх «регіоналів» – є закон про люстрацію. Я думаю, що його просто варто поповнювати, тому що регіонали регіоналами, а є вже і ОПЗЖ, і партія Шарія, й інші проросійські партії.
Гамов змінив своє ставлення до Росії?
Звичайно.
І працює.
Звичайно. Що працює? Він працює чи зміна вектора працює?
Ну, зміна вектора працює, звичайно. І він на посаді.
Те, що він на посаді, я завдяки фейсбуку, на жаль, знаю. У чому проблема? Я насправді можу навіть вірити у те, що він щиро змінився.
Проблема у тому, що дії, які зроблені були цими руками, призводили до деяких наслідків. Тобто ок: ти роками працював в інтересах Росії. Ти вмовляв мешканців України підтримувати Росію. Ти нав'язував їм свою думку. Ти казав, що Росія – наш друг, не ворог. Що Росія ніколи не нападе. Потім у якийсь момент, коли все те, у що ти вірив і про що ти казав назовні, стало очевидною неправдою, ти, можливо, змінився сам. Але Батьківщина зазнала деяких збитків.
Люди йому вірили. Люди йому довіряли. Авторитетна людина та поважний політик. Розмовляє непогано. І, відповідно, тут ми маємо розрізняти наслідки, понесені внаслідок діяльності якоїсь людини.
Я вважаю, що з самого початку української незалежності Росія почала скоювати такий великий-великий-великий злочин, метою якого було знищення української незалежності і державності. Ми не можемо говорити окремо про те, що Росія почала робити злочинні дії проти України лише 24 лютого 2022 року. Це неправда. Набагато цікавіше розглядати цей злочин у динаміці.
У 1991 році Росія вважала, що вона може політичним шляхом і погрозами Україну до себе забрати, забрати частину нашої незалежності і у деякі етапи їй це навіть вдавалося. За часів Януковича міністр оборони України був з російським паспортом. Потім Росія чинила злочини на Майдані, коли стало зрозуміло, що вона не все контролює. Потім Росія анексувала Крим. Потім ввела свою армію на українській Донбас. Це все частки одного злочину.
Є отам у мене сусід. Він хоче отримати мою квартиру у власність. От йому здається, що коли він там дві квартири поєднає коридором, то його життя стане просто ідеальним. От це мета його життя і він намагається якось це зробити, спочатку тихим шляхом. Намагається йти у суди і підробляти якісь документи, писати якісь листи. Це не спрацьовує. Тоді він переходить до більш жорстких методів. Він починає щось підпалювати під дверима, щоби я сам добровільно з квартири виїхав. Це також не спрацьовує. І коли всі його методи не спрацювали, він йде ва-банк і починає вибивати двері сокирою. І намагається увірватися всередину, вбити мене і забрати мою квартиру просто за правом сили. Це саме те, що ми спостерігали і спостерігаємо зараз.
Тобто Росія спочатку діяла більш тихими методами, політичними, ставили на Януковича, Медведчука. І коли всі ці умовно тихі методи просто не спрацювали, сусід почав вибивати нам двері. Ну і результат ми бачимо зараз. Відповідно всі ті люди, які на цьому довгому шляху співпрацювали з росіянами, допомагали росіянам, так чи інакше є співучасниками того фінального злочину, який ми спостерігаємо зараз. Це моя точка зору.
У тому числі і у політиці.
У першу чергу. Ми не можемо не звертати уваги на той факт, що за усіма розвідданими: нашими, американськими, європейськими, Путін був абсолютно впевнений у тому, що більша частина України буде зустрічати його війська з квітами. Звідки взялася ця думка? Вона взялася, у тому числі, тому, що була підтримка проросійських проєктів. Політичних проєктів, я маю на увазі. Тому що були проросійські телеканали. Тому що були проросійські політики. Вони були дуже популярні, згідно з соціологічними опитуваннями велика кількість українців були за мир-дружбу-жуйку до кінця життя. Вони були такої думки не в останню чергу тому, що їм розповідали, що так правильно. Треба з росіянами миритися, бо вони братський народ. І хто ж їм це розповідав?
«Місцева влада робить фігню і центральна робить фігню, але у більше масштабах»
Стосовно місцевого самоврядування, централізації. Центральна влада зараз намагається обмежити права місцевого самоврядування, влаштувати, так би мовити, бюджетну централізацію – згадаємо заяву глави партії «Слуга народу» Давида Арахамії, який натякнув на кардинальні рішення стосовно місцевих бюджетів, якщо місцева влада обиратиме неправильні пріоритети під час витрачання грошей. Як ви до цього ставитеся? Зрозуміло, що влада під час війни може закручувати гайки, щоби зробити державу більш керованою...
І це робиться, як показує історія.
Але де ті червоні лінії в умовах війни і чи вони перейдені? От звільнення мера Чернігова Владислава Атрошенка, наприклад. Це червона лінія чи ні?
Дивіться, все дуже просто. Якщо червоні лінії малюють політики, а не народ, то нічого хорошого з цього не виходить. Я сам це перевіряв. Це так не працює. Тобто червоні лінії у мільйонів людей у головах. І спроба намалювати їх типу силоміць ні до чого не призводять. Нагадаю, що до початку Євромайдану українські політики намалювали дуже багато червоних ліній. Але революція почалася з епізоду, який червоною лінією взагалі ніхто не називав, ніхто не ставився з політиків до цього серйозно.
Тому те, що влада намагається закрутити гайки, звичайно бісить. І ви абсолютно праві, це звичайний процес під час війни. Влада дуже схожа на наркотики. Ти розумієш, що це погано, але продовжуєш колотись, і тобі завжди мало. Так само тобі завжди мало влади. Людині, яка колись мала владу у житті, не хочеться це кидати. Вона хоче, аби це продовжувалося. І це продовжується, поки ми не виходимо на цю знамениту картинку з Аль Пачіно, з фільму «Обличчя зі шрамом», де він має просто гори кокаїну, які не може винюхати, але йому приємно, що він його має у такій кількості.
Так само і влада. Так само і люди, які при владі хочуть її мати все більше. Звичайно, це приведе до дуже фігових наслідків. Але я думаю, що ці наслідки будуть відстрочені, тому що люди всі – у війні. Тобто вони насправді не дуже звертають на це увагу, поки не відбувається щось дійсно гучне.
І насправді поки що відбувається дуже смішна історія, коли сама природа медійного поля примушує такі ініціативи просто закруглятися. Тому що вчора умовний Арахамія грозить мерам за те, що вони неправильно витрачають кошти, і що будуть якісь там рішення, на які він як народний депутат ніяких повноважень навіть близько не має. А вже ввечері з'являється інформація, що центральна влада витрачає 33 млн грн на серіал про Поворознюка. І це державні кошти, які витрачаються під час війни.
Ну але вони пояснюють це тим, що це потрібно для мотивації наших військових на фронті.
Без сумніву. Це без сумніву потрібно. Але потрібно що саме? Серіал про Поворознюка? Військовому потрібне розуміння, що у державі військові і війна – це пріоритет номер один. А також номер два, три, чотири, п'ять і так далі, десь до 38-го пункту. Ось що потрібно військовим. Якщо ми поза політичними гаслами і критикою почнемо шукати істину, вона виявиться такою, що неприглядно характеризує і одну, і іншу сторону. Тому що, з одного боку, перекладати бруківку зараз, або будувати нові стадіони – не на часі. І навіть якщо ці кошти цільові і їх не можна використати в інший спосіб, всі ж розуміють, що відчувають люди, які витрачають останні гроші на медикаменти для фронту і при цьому бачать, що будується стадіон.
З іншого боку, знову ж таки, місцева влада робить фігню, але центральна влада робить таку ж фігню ще у більше масштабах. І має бути проста соціальна угода: давайте не витрачати гроші на фігню. Все, що не допомагає нам приблизити перемогу, – нафіг не потрібно. Авжеж країні колись потрібні будуть стадіони. Чи допоможе зараз стадіон наблизити перемогу? Ні, не допоможе. Значить стадіон не цікавий. І те ж саме стосується всього іншого. Адже розуміння того, що ми зараз побудуємо стадіон, але на цьому стадіоні будуть грати росіяни, як би не дуже втішає людей: ані цивільних, ані військових.
«Наш військкомат – це філіал пекла з радянської армії»
Після арешту ексначальника Кримського главку СБУ Олега Кулініча, зради, втечі і арешту у Сербії ексначальника главку внутрішньої безпеки СБУ Андрія Наумова, ми побачили, що в силових структурах велика кількість ватної публіки. Наскільки серйозні ці загрози для ЗСУ?
У мене немає статистики щодо того, скільки ватних людей у яких структурах є. Давайте називати речі своїми іменами. У СБУ є суперська «Альфа», це дуже круті хлопці, які воюють і двіжують прямо на всіх напрямках. Водночас, більшість часу СБУ була комерційною структурою. Там майже не було ідеології, там не було захисту України. Там була комерція. Там була можливість когось з підприємців доїти на гроші. Там була можливість утискати опозицію і отримувати за це погони. І, у принципі, переважну частину часу це взагалі всіх влаштовувало.
Якщо ми поставимо собі питання, чи СБУ змінилася на 100%, то, ну, ні. Так само і Збройні сили. Я зустрічав різних людей. Серед добровольців вати дуже мало. А серед мобілізованих? Там може бути по-різному. Але це зріз суспільства. Збройні сили ж демонструють суспільство саме таким, яке є. Воно не хороше, не погане, не ідеальне, воно любить випити, лається, може вдарити по пиці ні за що... Але це зріс нашого суспільства. Коли ми дивимось на ЗСУ, ми дивимось у дзеркало і кожен може побачити там те, що він сам собі уявляє.
Ви зараз військовослужбовець. Що вас як цивільну людину вибішувало в армії і що зараз вибішує?
Так одне й те саме – УПА, українська паперова армія. Це величезна кількість паперів і журналів тощо. Тобто я ж волонтерку возив з 2014 року, я розумів, із чим я маю справу. І це просто втрата ефективності на рівному місці. Людина, яка заповнює «журнали обліку журналів», не робить у цей час нічого корисного для перемоги. Вона поглинута «журналом обліку журналів», який, до речі – не вигадка, він реально існує.
Так само бісять військкомати, зі страшною силою. Самі по собі. Там працюють, у тому числі, і хороші люди, але сама система жахлива і вона демотивує від самого початку.
У Нью-Йорку, у США, прямо посеред Таймс-сквер стоїть конструкція красива, на якій – всі знаки всіх родів військ збройних сил Сполучених Штатів. Це рекрутинговий центр. Ти туди приходиш і якщо ти є хоч кимось, за тебе починається конкуренція. Якщо ти здоровань, людина з морської піхоти намагатиметься запросити тебе до свого столика, дати брошурку, напоїти кавою, дати сигаретку. А якщо у тебе є ще й вища освіта, підходящий вік і ти без окулярів, то тебе будуть запрошувати ще в авіацію. І конкуренція завжди краща за монополію. У чому завгодно: в економіці, в армії, всюди конкуренція працює краще.
У нас же військкомат асоціюється з чимось, куди ти приходиш і зникаєш на рік. Наш військкомат – це філіал пекла з радянської армії. Люди туди добровільно не ходять. Ходять тільки під великим примусом. І працює це все фігово. І знову ж таки, від цього падає ефективність армії. Ну як це може не бісити? Звичайно, що бісить, зі страшною силою.
Мене дуже бісить, що у нас величезна кількість питань відкладається на «після перемоги»
Чи варто виносити армійські проблеми на широкий загал? Мова про резонансну історію з Валерієм Маркусом та його публічним рапортом.
Я її не можу коментувати, тому що є армійське прислів'я «не був – не балакай». Тобто я не був у 47-й бригаді Маркуса. Але мене абсолютно точно спантеличила сама логіка – викладати рапорт у публічний простір. У мене не з усіма у моїй бригаді прямо хороші відносини. Хтось мені не подобається, комусь я не подобаюсь. Це життя. Але я ніколи не публікував щось про свої армійські проблеми на широкий загал, тому що це неправильно – за рахунок своєї медійності вирішувати свої військові питання.
Ваше питання дуже правильне і у мене, на жаль, немає на нього відповіді. Тому що, можливо, єдиним мірилом успіху буде те, чи можна прямо зараз швидко змінити ситуацію. Тобто повертаємося, знову ж таки, до поста про Гамова. Я розумів, що там є можливість змінити ситуацію дуже швидко. Я спілкувався з великою кількістю людей з підрозділу. Тобто я абсолютно впевнений у тому, що я пишу. Я відповідаю репутацією. Відповідно, чи можна змінити швидко наявність людини Ікс на посаді Ікс? Так, можна. І проблема не ідеально, але вирішена була за дві доби.
Чи можна змінити систему військкоматів за дві доби? Ну, навряд чи. Але відповідаючи на пряме запитання, чи там все окей, я не брехатиму. Авжеж там не все окей.
Думаю, що про речі, які не можна змінити зараз, також можна говорити, але у форматі пропозиції, у форматі ідеї. Нам потрібен консенсус насправді, нові рішення, погляди. У мене є кілька думок, як змінити ці військкомати, але я не професійний військовий, не кадровий. Я не прослужив в армії 10 років, і я не знаю, чому ця машина сформувалася саме так. Може моя ідея – це повна фігня. Може, я просто у хмарах літаю. Але якщо я про неї розкажу і мені доведуть спокійно, аргументовано, що я неправий, я скажу «О, клас. Я неправий. Оце правильно».
Мене дуже бісить, що у нас величезна кількість питань відкладається на «після перемоги». Є речі, які зрозуміло чому відкладаються. А от чому суддівська реформа відкладається на «після перемоги», не розумію. Чому реформа військкоматів відкладається?
Нещодавно ви видали свою книжку «Історії та війни». Вона містить певний сюжет чи це дослідження почутого і побаченого?
Це все разом. Я розбив книжку по роках, там є багато важливих для мене текстів. Один з них я прямо у кінець книги запхав, незважаючи на те, що він там найбільш реальний. Це березень 2014 року, коли я написав пост у Facebook про те, що росіяни після анексії Криму і подій на Донбасі підуть далі. Що вони підуть у Запорізьку область, у Херсонську область, що вони будуть намагатися робити сухопутний коридор, атакуватимуть Київ. Я її туди помістив не тому, що я хочу амплуа пророка, воно вже зайнято Арестовичем. Але просто для того, щоби самому собі зробити нагадування: можливо, якби я гучніше кричав усі ці роки, якби я, не зважаючи ні на що, кожен день приділяв увагу цій своїй параної, щось би змінилося. І, можливо, чогось би не сталося, якихось жахливих речей. Тому що я знаю: одна людина може змінити багато чого. Дуже багато чого. А коли до людини прислухаються, то вона може змінити майже все. І я залишив собі таку згадку на майбутнє. Тому що мені би не хотілося ще за 10 років зрозуміти, що я щось побачив заздалегідь і чогось не зробив.
«Главком»
Усі фото: Facebook Юрія Гудименка
Коментарі — 0