Олексій Богданович: Театр – це кодло

Для акторів молодість – капітал, який конвертується у бажані ролі та популярність. Минає молодість – репертуар звужується. Цими роздумами ми починаємо розмову з актором театру і кіно Олексієм Богдановичем, 23 березня улюбленець публіки відзначить свій 62-й день народження.

Богданович 40 років – на одній сцені. Як і легендарна Нонна Копержинська, актор має у трудовій єдиний запис – театр імені Івана Франка. «Долею було визначено, щоб я працював саме в цьому театрі». Так каже про свій прихід у театр Франка у 1984 році народний артист України Олексій Богданович.

З тих пір було багато вистав і багато ролей… Про театр і як він змінюється – у великій і відвертій розмові з «Главкомом».

«Хотілось би продовжити свій акторський вік, але на пластику не піду – боюся»

Вітаємо вас із минулим ювілеєм – 40 років на сцені Франка. Такі цифри для вас щось означають?

Не буду кокетувати і казати, що цифри для мене нічого не значать. Проблема в тому, що твій біологічний вік не співпадає з реальним.

Наскільки не збігається?

Скажімо так: відчуваю себе людиною середнього віку.

А якщо назвати конкретну цифру?

Сорок.

У кіно і на сцені ви отримували ролі романтичних героїв, героїв-коханців. Погодьтеся, на такі ролі ставлять вродливих акторів…

Такі питання не ставлять чоловікам (сміється).

Але ви мені нагадали, що в дипломі у мене записано: «герой-коханець з переходом у соціальні герої». (сміється).

Фото Олексія Богдановича 80-90-x

колаж: glavcom.ua

Переходите у «соціальні герої»?

Перейшов (сміється).

Як ви сприймаєте своє дорослішання? Чи є це професійним викликом у випадку акторів?

Поки що без паніки. Звичайно, хотілось би, звісно, продовжити цей, як я сказав, термін середнього віку, але природа бере своє. Хочеш ти, не хочеш, а розумієш, що від цього не втечеш. Здається, Любов Орлова казала, коли їй виповнилося 37, сказала: «Мені тепер буде 37, і ані днем більше». Але це – жінка, а у жінок інша психологія. Моя дружина мене спонукає, каже, що треба омолоджуватися, робити якісь масажі…

…пластику?

Так, вона радить зробити блефаропластику.

І як ви до цього ставитеся?

Боюсь, якщо чесно. Боюсь, що то вже буду не я. Хіба що потрапити до дуже хорошого лікаря. Але зараз тільки лінивий не займається пластичними операціями, а довірити своє обличчя будь-кому…

У акторів це вже давно сприймається як виробнича потреба.

Так. Особливо якщо ти граєш «молодші» ролі, за які потім критикує публіка.

Це, до речі, цікава тема. Мережею минулого місяця ширився один гострий відгук про виставу театру Франка «Весілля Фігаро».

Дуже жорстокий.

Дійсно, жорсткий. На сцені театру Франка ця вистава з успіхом йде вже майже 20 років, у вас там одна з головних ролей – граф Альмавіва. Глядач, який побачив виставу у 2025-му, виявився критичним і щодо акторів, і щодо акторок. Обурення полягало у тому, що вік акторів аж надто відрізнявся від віку персонажів. Вас ранять такі коментарі?

Вже ні. По молодості будь-яке уразливе слово або погляд на мою адресу болісно сприймалися. А потім я зрозумів одну просту істину: той, хто критикує, – людина свята? Вона не має вад? Ні? Чому я тоді маю переживати через те, що сказала ця людина?..

Тоді питання не про вік акторів, а про вік вистави, успішної вистави, яким він має бути? «Весілля Фігаро» режисера Юрія Одинокого йде майже 20 років на франківській сцені. Це забагато?

Це складне питання. У «Приборканні норовливої» я грав 23 роки. Багато це чи мало? Багато. Я кілька разів ходив до адміністрації та просив зняти цю виставу. Але оскільки це комедія, вистава користувалася попитом, і мені казали «ну пограй ще трошки…».

А там є момент, коли мій герой каже Катарині «для тебе молодий я ще…», а вона відповідає «та вже прив’ялий…». І от ніколи не було реакції на ці слова, але коли я грав востаннє, в залі почулося «хі-хі-хі». Пішов я до адміністратора і кажу: «Сміється публіка». А він: «Так це ж комедія!». Я: «Та не там сміються! З мого віку сміються…». Я сприйняв це як сміх не над Петруччо, а над Богдановичем. Бо мені тоді було вже добре за 50… Тож я сказав, що більше грати не буду. І не грав.

А «Весілля Фігаро» ще тримається. Звідти мені поки не дають піти.

Але є вистави, в яких ви могли б грати ще довго-довго. Приклад – «Маленькі подружні злочини». Ця постановка давно зникла з афіш, і це була маленька трагедія для столичних театралів. Таку стильну, драматичну роботу важко пригадати на нашій сцені. Лише два актори (Олексій Богданович і  Ірина Дорошенко), дві особистості, без зайвих спецефектів, матюків, оголення були здатні заволодіти увагою великої театральної зали. Ви шкодували, коли зняли цю виставу?

Чесно кажучи, шкодував. Склався фан-клуб цієї вистави – особливо, з жінок, які теж проходили непрості стосунки зі своїми чоловіками і які по декілька разів ходили на неї. Так, це було про психологію подружнього життя, і, можливо, ті жінки зчитували якусь для себе модель і це ставало певною віддушиною психологічною…

Знаєте, буває, йдеш на виставу з настроєм «ой знову треба грати…», а тут настрій був зовсім інший – оптимістичний, хоча сама по собі вистава зовсім не оптимістична. Так, я шкодую, що її зняли…

Тим паче, що ставив її Кшиштоф Зануссі, який театральним режисером не є, і саме як до театрального режисера до нього багато претензій. Зануссі – кіношник, і хотілося б, щоб він більше займався мізансценами, якимись психологічними ходами, але все це ми у підсумку робили самі…

Я казав йому: «Кшиштофе, драматичну сцену варто підсили музикою, це добре зіграє…». А він мені (говорить російською з польським акцентом): «Нєт, нєт и нєт. Музика – самостоятельний від іскусства, она не должна бить фоном». І музика була в виставі лише на початку і в кінці. А потім я дивлюся один його фільм, вже не пам’ятаю назви, а там музика звучить від початку і до кінця. Я питаю: «Кшиштофе, і де ж логіка?». Він не знайшов, що відповісти…

Ще про тривалість життя вистав за вашою участю. Чому театр зняв з репертуару виставу «Війна» режисера Давида Петросяна? Здавалося б: теми війни, повернення ветеранів з фронту, ПТСР – вкрай актуальна саме зараз. Тепер навіть більше, аніж у 2018 році, коли її поставили.

Її перший раз зняли, коли почалася велика війна. Люди просто не хотіли чути це слово. Ларс Нурен написав п’єсу, за якою поставлена «Війна», для свого «Театру жорстокості». І якби ми грали так, як вона написана… Це справді дуже жорсткий текст. Ми і так багато скоротили, але саме слово «війна»… Публіка просто не хотіла йти.

Я звернуся тоді до глядача і сказав, що враховуючи загальний психологічний стан, ми виставу поки знімаємо, а потім, закінчиться війна – дасть Бог – поновимо… Але потім пішли якісь дописи («навіщо зняли, чому?») і ми ще трохи її пограли, і на цьому – все. Хоча були й інші причини, чому її зняли остаточно. За виставу треба було платити авторські, і коли ще був ще живий Ларс Нурен, це була одна сума, а коли він помер від ковіду у 2021-му, його спадкоємці, наскільки я зрозумів, виставили інший рахунок… Хоча цією виставою ми могли презентувати Україну за кордоном, тим паче, що у ній ніхто не стріляє, бо спектакль – про наслідки, які залишає війна для родин після того, як вона закінчиться.

Мені при цьому спадає на думку в’єтнамська війна, після завершення якої загинуло більше людей, аніж під час, і в основному – через суїцид. Бо люди почуваються не в своїй тарілці і не знають, як адаптувати себе до мирного життя… І я боюсь, що й у нас таке може бути теж, коли наші бійці повернуться з фронту, бо для кожного ж психолога не знайдеш.

Насправді проблема психологічної адаптації воїнів, які повернулися з фронту, ПТСР вже давно вкрай акутальна, представники влади це підтверджують…

Я нещодавно їхав у купе з одним військовим… Спочатку мав їхати з жінкою, але провідниця мене попросила перейти в інше – там, мовляв, чоловік, то ви з ним: жінка з того купе – на ваше місце, а ви – на її… Я погодився, заходжу і бачу: сидить військовий, та й такий похнюплений, розгублений.

Питаю: «Що сталося?». А він: «Уявляєте, відкриваються двері, заходить жінка, побачила мене – і відразу до провідниці. Я з ним, мовляв, їхати не буду…». І так мені стало прикро. Ну бо як так можна поводитися з людиною, яке їде з пораненням після шпиталю… Це ж яку травму можна їй завдати?

Я почав його заспокоювати, говорити банальні речі: «У вас все буде добре, ви одужаєте і виживете». Потім вже розговорилися, напругу зняли, і він багато чого мені розповів.

Саме тому і дивно, що вистава «Війна» зникла. Бо вона про нас зараз, про нас завтра, про те, до яких проблем треба бути готовими.

Так, потреба є. Але тяжко.

«Брата свого я не побачу більше ніколи...»

Війна і по вашій родині пройшлася. Ваш старший братом живе в Росії. Спілкуєтеся?

Майже не спілкуємося. Але ми не вороги. Він – старший за мене, мудрий хлопець, але в Росії живе вже майже 50 років, і там у нього все… Після 2014 року ми домовилися, що говоримо тільки на нейтральні теми, які стосуються родини тощо… Бо він там – начальник, тобто під ковпаком ФСБ, і я не хочу та не маю права його підставляти.

Тож ми зізвонюємося тільки на день народження… І я розумію, що брата свого я не побачу більше ніколи. Хіба що після війни, і то – гіпотетично. Так, мені від цього боляче…

Ви вже згадали в розмові дружину, але загалом про неї ніколи не говорите – вибудовуєте довкола особистого життя стіну. І це незвично, бо тепер зірки полюбляють виставляти на публіку особисте, аби про них не забували. Як пояснити вашу закритість?

Ви знаєте, мене самого ніколи не цікавило, хто і як з ким живе. От мені цілковито байдуже, з ким люди сплять і що вони їдять. Чому? Можливо, тому, що в принципі родинне життя у всіх однакове, то чому я маю лізти в чуже? Мені цікаві думки людини, те, що нею рухає, її психологія…

Зараз прозвучить на вигадка, а чиста правда. Перед інтерв’ю ми звернулися до читачів «Главкома», які цікавляться театром. І вони доручили нам дізнатися «хоч щось про особисте життя Богдановича»…

Даю відповідь: у мене все те саме, що й у кожної людини. Я нічим оригінальним не відрізняюся. І у мене така сама родина, як у всіх.

Добре, скажу: дружина – косметолог. І дуже хороша людина. Ми так довго живемо разом, що моменти притирання, моменти непорозумінь – вже у минулому. Ми стали рідними людьми.  

Вас привів у театр Франка ваш наставник, легендарний Сергій Данченко. Кого з керівників театру Франка ви вважаєте найбільш успішним за останні 40 років?

Звичайно, Данченка. Він, по суті, хрещений батько мене як актора. 

Чи бували у вас періоди «недолюбленості»? «Главком» записував вашу колегу Галину Яблонську, і вона розповідала про те, як це відчувати свою незатребуваність… Про режисерів, які не давали ролей.

У мене зараз такий період. Ще 10 років тому я тягнув на собі половину репертуару: було багато вистав, головні ролі. Але час іде, приходять нові люди, нові режисери. І я теж стаю менш затребуваним. Можна злитися, нервувати з цього приводу, але я сприймаю це як даність. Звичайно, хотілося би більшого, бо зараз залишилися чотири вистави, але вік…

…Я вже сорок років в цьому театрі, треба давати дорогу іншим, а не чіплятися за своє его. Той Богданович, який сидить всередині мене, каже, що це несправедливо, але той, котрий перед вами, усвідомлює, що все так, як має бути.

«Хотів піти з театру, бо брали тільки у масовку, але Данченко сказав: «Потерпи…»

Та чи є у вас образа на когось із худруків, які вас недооцінювали?

У мене ще був період недолюбленості, коли я щойно прийшов у театр. Воно й зрозуміло: ти ж приходиш вже «зіркою»… А потім бачиш, що в театрі ти – ніхто, і звати тебе ніяк. Бо з масовки ти не виходиш. З однієї вистави в іншу – тільки масовка, масовка, масовка… І я навіть почав думати: треба все це припинити. Бо був гонор, і я не міг уявити, що так триватиме усе моє життя. Вирішив ще один рік помучитися та й іти собі.

Але тут мені на допомогу прийшло кіно. Я почав активно зніматися і зрозумів, що десь я таки потрібен.

Кіно допомогло і театру відчути потребу у вас?

У театрі на той період була взята пауза. Я зустрів Данченка, ми не були з ним друзями, але він мене любив, і він сказав: «Чого ти? Ти розумієш, що ти – молоде вино? Тобі треба «вистоятися», і все у тебе буде гаразд, і в театрі теж. Потерпи…». От сказав мені це своє «потерпи», і я вирішив: хай там що, а з театру я не піду.

Це було у період зростання, а якщо аналізувати часи зрілості? Наприклад, Анатолій Хостікоєв ніколи не приховував своєї образи на Богдана Ступку. Анатолій Георгієвич вважає, що йому тоді не давали ролей…

Я думаю, що це особисте. Буває ж так, що людина нічого тобі не зробила, а ти її терпіти не можеш… Тобто тут питання не у творчості. Хоча я не вникав у їхні стосунки, бо мені це нецікаво, але думаю, що зіграв роль саме особистий момент.

Скидається на те, що у театрі ви – людина позакланова. Це важко – бути поза акторськими «бандами»? Клани фактично створюють театр, а ви – на самоті…

Я боюсь зграї, бо за натурою – самітник. І коли зграя біжить в один бік, мені хочеться –в інший. Хай навіть неправильний бік, але мій. Той, котрий я сам обрав.

Саме тому ви минулого року не підписали лист, який ініціювала частина акторів театру і навіть Ада Роговцева, яка не грає у театрі Франка? Тоді «франківці» закликали Мінкульт призначити керівником театру Євгена Нищука.

Я не підписав, бо до мене навіть не зверталися. А не тому, що я проти Нищука. У нас прекрасні стосунки з Євгеном Миколайовичем, ми знайомі багато років… Театр ставив «Еріка XIV», і якраз пішов актор, який грав Еріка. Режисер запитав, що робити, і я порекомендував Євгена Миколайовича, який тоді був у вільному «польоті». Він прийшов і почав працювати в театрі. Тобто ніколи із ним не було жодних «контрів».

Чому взагалі виникла така ситуація?.. За кілька років перед тим у нас були збори, на яких стояло питання виборів керівника театру, а я якраз тоді подавався на цю посаду. Ще одним претендентом був Захаревич, який хотів бути переобраним (Михайло Захаревич очолював театр майже 30 років з перервою на роботу у Мінкульті – «Главком»).

Я місяць готувався, писав програму, але, можливо, повів себе некоректно, бо відверто розповів про всі проблеми, які накопичилися у театрі за керівництва Захаревича. У підсумку обрали його, а я програв.

Тож коли знову постало питання керівника театру, мене, мабуть, просто вирішили не чіпати. Думали, напевно, що й я досі ношу в собі «травму», бо мене не обрано, хоча ніякої травми не було. Тепер я вже навіть дякую Богові, що не увійшов в цю систему.

Захаревич вам не мстився?

Ну, ми ніколи не були друзями…

Зрозуміло. Але, з точки зору стороннього спостерігача, ситуація має такий вигляд: якщо ви не підписали лист за Нищука, то, виходить, ви були на боці Захаревича, який не хотів залишати посаду…

Та Боже збав! Він мені так насолив свого часу…

Як саме?

Ну, наприклад, була вистава «Живий труп». Я за неї отримав «Пектораль», вистава обцілована, хоча й не попсова – не «Конотопська відьма», на яку квитки неможливо купити. Вистава складна, але дуже стильна і нетрадиційно поставлена. Аж раптом декорації цієї вистави виставляють на вулицю – під дощ, під сніг, через які вони, звісно, пропали. Все, декорацій нема, виставу знімають. А у мене питання тим часом: а чому вони опинилися на вулиці?

Може, Захаревич ні про що таке й не думав, але я це сприйняв надто особисто. Так, це моя проблема, що я це так сприйняв. А вся ця історія могла й не мати жодного стосунку до реальності і бути тільки моїми фанаберіями (дивацтвом – «Главком)… Але ж це не рядова вистава, вона стала найкращою виставою року («Живий труп» у театрі Франка поставили у 2014-му – «Главком»). Тоді і я як виконавець головної ролі, і режисер Роман Мархоліа (він залишився у Росії і зараз нев’їздний) отримали «Пектораль».

А як ви оцінюєте відхід Дмитра Богомазова з посади головного режисера? Тепер Євген Нищук – і генеральний директор, і художній керівник.

Бачите, режисер бере тих акторів, з якими йому комфортно працювати, які його сприймають, які його люблять… Богомазова можна зрозуміти. Навіщо ж йому працювати з тими, кого не любить він і хто не любить його? Він перетягнув сюди акторів, яких почав з вистави у виставу задіювати, а це багатьох почало дратувати. Бо наша трупа – і так велика, і своїх акторів не бракує. Колись казали, що трупа театру Франка – найкраща, а тут ми вже й почали сумніватися у цьому.

Зараз, коли художнім керівником театру став Нищук, ці гострі кути згладжено?

Вони ніколи не будуть остаточно згладжені, бо театр – це кодло. І порядок тут навести неможливо. Все одно будуть і улюбленці, і ображені, які стануть тебе проклинати. Тут забагато самолюбств, щоб ситуація колись стала лайтовою. Єдине, що є люди, які надто глибоко це переживають, а є ті, котрі такі моменти усередину себе не пропускають.

«Новий театр – більше театр форми, аніж суті»

Погодьтеся, нині є два театри Франка: театр корифеїв і театр молоді, молодих режисерів. Трупа за останні роки різко оновилася. Ви у силу досвіду точно перебуваєте у театрі корифеїв. Такий поділ – на користь театру чи шкодить?

Вважаю, що на користь. Бо цей новий театр – більше театр форми, аніж суті. Там все креативно, сучасно, але при цьому це – данина моді…

Ви б хотіли у цей новий театр залучатися більше?

Він мені цікавий, але мене готували як актора психологічного театру – як того, хто є провідником між режисером та публікою. Тобто ми, актори, транслювали бачення режисера, його думки та смаки глядачу, і в цьому відношенні були партнерами режисера. Зараз актор переходить в інший розряд – функції, виконавця, і мене це трохи бентежить… Бо не хотілось би бути функцією – у мене ж зрештою теж є якась позиція. Ні, тут не йдеться про те, щоб тягнути ковдру на себе, але я хочу бути співавтором, а не виконавцем.

В одному з інтерв’ю ви казали, що любите режисера Давида Петросяна…

Так, люблю. Він поставив «Візит», за який я теж отримав «Пектораль» – вже й не скажу, яку за ліком. Це дуже глибокий хлопець, і ось ця його глибина мене і манить.

Є думка, що надпопулярна «Конотопська відьма» добре «заходить» сучасному глядачу, бо є дуже короткою і чудово відповідає кліповому сприйняттю нинішньої публіки, яка не хоче відриватися від ТікТоку. Саме тому інші вистави того ж режисера Івана Уривського, такі як «Марія Стюарт», «Пер Гюнт», які є довшими, складнішими, вже не отримують такого захопленого відгуку… Можливо саме тому, Уривський у своїй новій постановці «Макбет» знову робить ставку на «коротко і яскраво».

Я тішу себе надією, що і це пройде. Треба у новому покопирсатися, а потім прийде відчуття: все, годі, наїлися і цим. Ну а поки є так, як є.

Ще трохи про кліпове мислення. Знаєте, я – на свій сором – тільки нещодавно подивився фільм «Рокко та його брати» Лукано Вісконті 1960 року. Фільм йде три години, і я вирішив для себе, що буду його промотувати. Але знаєте, я нічого не мотав. Бо зловив себе на думці, що дивлюсь фільм і все встигаю – подумати, оцінити, щось відкласти в пам'яті, провести якусь аналогію зі своїм життям тощо.

А зараз я приходжу в театр, а там на сцені щось блимає: раз, два, три… Я виходжу і думаю: а що це було? Я там нічого не встигаю. Йде калейдоскоп картинок, а почуттєво я залишаюсь холодним, мені нікого не жаль і я нікому не співчуваю. А я не хочу бути холодним, я хочу, щоб театр мою душу бентежив.  

Що з останніх українських прем’єр вам особливо запам’яталося – не лише з того, що поставлено на сцені театру Франка?

Ви знаєте, для мене вистави – вже не насолода. Скоріше – робота. Ти не можеш як пересічний глядач дивитися на сцену –  ти починаєш переживати, підмічати недоліки, сікатися до тих акторів, до режисера… Я мало дивлюся вистав – і то тоді лише, коли мене запрошують.

От мене Лариса Валентинівна Кадочникова запросила на виставу, і я пішов. Купив великий букет квітів, і був у захопленні – через те, що жінка у такому віці така красива. Красива без пластики, з отаким от вирізом на сукні, на таких от шпильках… Боже, думаю, їй – 87 років, а у мене грайливі думки… (сміється).  

У другій частині інтерв’ю з Олексієм Богдановичем читайте про театральні скандали: мовний – за участю Лариси Кадочнікової, сексуальний – режисера Андрія Білоуса.

Микола Підвезяний, Наталія Лебідь, «Главком»