Революції гвоздик – 50. Як зникла остання імперія Європи
Що було б, якби Росія була Португалією…
«Революції гвоздик», яка відбулася у Португалії 25 квітня 1974 року, виповнюється пів століття. Але не лише ювілей є приводом згадати про цю подію. Тамтешні військові відмовилися підтримувати авторитарний режим та сприяти колоніальній політиці владі. Режим упав, заморські володіння країни отримали свободу, і остання імперія Європи припинила існування.
Якби російські «мобіки», яких з 24 лютого 2022 року женуть на смерть в Україну, так само зважились на протест, історія могла піти за іншим сценарієм. Звісно, між Росією Путіна та Португалією диктатора Салазара є багато відмінностей, зокрема, й ментальних. За останні 50 років ніхто жодним словом не згадав про «революцію гвоздик» як про найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття. Саме тому ця держава стала розвиненою і демократичною, а Росія зі своїм сумом за СРСР застрягла у різновиді феодалізму – без унітазів, зате з ядерною зброєю.
«Главком» розповідає про шлях Португалії до короткої (фактично одноденної), але визначальної революції.
• 1 •
Найстарша імперія Європи
Серед європейських держав Португалія почала експансію «за море» першою, а втратила статус імперії останньою. Ще у 1415 році принц Енріке Мореплавець наказав відправляти морські експедиції уздовж західного узбережжя Африки. У 1500-му португальці відкрили Бразилію (одне з найбільших їхніх надбань) і відразу заявили на неї претензії. Для порівняння: свою першу заморську колонію Англія приєднала до корони у 1583 році, і це був острів Ньюфаундленд.
Повний перелік колоній Португалії включав 69 позицій. Країна володіла землями у Африці (Ангола, Гвінея-Бісау, Занзібар, Кабо-Верде, Мозамбік), Азії (Бомбей, Гоа, Мальдіви, Цейлон), Америці (Барбадос, Бразилія, Уругвай), у Перській затоці (Бахрейн, Оман) та в Атлантиці (Азорські та Канарські острови, Мадейра, Тристан-да-Кунья). Щось із цих надбань Португалія втратила ще у епоху Відродження, але деякими з колоній володіла аж до 1974 року.
• 2 •
Найвпертіша імперія Європи
У другій половині ХХ століття в Африці стартував процес деколонізації. Країни континенту почали боротьбу за незалежність, яку Португалія жорстоко придушувала. І тут знову напрошується паралель з Британією: якщо прем’єр Черчіль ще 14 серпня 1941 року підписав Атлантичну хартію, у якій взяв зобов’язання «розпустити» імперію, то Португалія боролася за колонії до кінця. У 1961 році почалось повстання в Анголі, у 1962-му – у Гвінеї-Бісау, у 1964-му – в Мозамбіку.
У всіх трьох країнах антипортугальські виступи вилилися у тривалі та криваві війни, у яких імперія діяла тими ж садистськими методами, що й Росія на окупованих нею територіях. На придушення партизанських рухів Португалія відправляла солдатів та молодших офіцерів, а ті були не схильні проявляти гуманізм. Знищували цілі села, страчуючи усе чоловіче населення – такий випадок, приміром, мав місце у Мозамбіку
• 3 •
«Країна-бензоколонка»: демоверсія
За свідченням істориків, Португалія другої половини ХХ ст. була однією з найбідніших країн Європи та мала найвідсталішу економіку. Вона жила за рахунок ресурсів, які викачувала з колоній. Країною з 1932 року керував Антоніу де Олівейра Салазар, котрий дотримувався доктрини лузотропікалізму. Вона полягала у проголошенні португальців «найкращими колонізаторами» в світі, гуманними та милосердними – такими їх, мовляв, зробив спекотний клімат регіону.
При цьому для «найкращих колонізаторів» армія була єдиним можливим соціальним ліфтом. Незаможні португальці йшли у військо за преференціями, але офіцерського складу Португалії бракувало. І тоді влада надала випускникам вишів пільги, і ті, поступивши на службу в армію, відразу отримували звання капітанів. Саме тому «революцію гвоздик» ще називають «революцією капітанів», адже повстання підняли військові, які носили саме це звання.
• 4 •
Диктатор у світі рожевих поні
Формально Португалією керував президент Америку Томаш, але він мав повноваження весільного генерала. Всі важелі впливу перебували в руках прем’єр-міністра Антоніу Салазара. У 1968-му 79-річного диктатора вразив інсульт, і Томаш оголосив про відсторонення Салазара від державних справ. Наступним прем’єром став Марселу Каетану, котрий в усьому продовжував політику Салазара.
А Салазар, перенісши інсульт, прожив іще два роки – до 1970-го. До кінця його днів соратники створювали ілюзію, що той продовжує залишатися при владі. Його навідували урядовці зі звітами, приносили надруковану в єдиному екземплярі газету з «правильними» новинами. Наприклад, коли у 1969-му американські астронавти висадились на Місяць, «газета Салазара» про це не повідомила.
• 5 •
Демократична хунта
У 1974 році на політичному небосхилі Португалії запалала нова зірка – генерал Антоніу Себастьяу Рібейру Спінола. Він виступав проти колоніальних війн, які вела його країна. І навіть написав про це книжку – «Португалія і майбутнє». Діяльність Спіноли почала дратувати прем’єра Каетану, і той вирішив відправити генерала у відставку. Але все вийшло навпаки: це Спінола відправив у відставку Каетану.
Військовий став одним з очільником «Руху збройних сил», до котрого на момент заснування входило 130 офіцерів (переважно у капітанському званні). Всі вони мали б бути відправленими до Африки – подавляти тамтешні бунти. Але «Рух збройних сил» вирішив натомість підняти бунт на батьківщині. Що й було зроблено. Вже через шість годин після початку революції Каетану поступився вимогам заколотників. Пізніше його та президента Томаша вислали до Бразилії. Державний переворот вийшов майже безкровним: лише чотирьох революціонерів було вбито.
• 6 •
Переворот під музику і з квітами
Коли в ніч з 24 на 25 квітня 1974 року в ефірі португальського радіо зазвучала пісня E Depois do Adeus (з нею країна виступала на тогорічному Євробаченні), це був сигнал для повстанців про старт перевороту. «Рух збройних сил» почав захоплення стратегічних пунктів влади в країні і закликав громадян не виходити на вулиці, проте тисячі лісабонців вийшли на вулиці, щоб підтримати повстанців.
Місцем масового скупчення людей став квітковий ринок столиці – хтось з учасників революції взяв гвоздику і вставив її у ствол гвинтівки. Пізніше цей жест був повторений неодноразово. Він мав символічне значення: цивільне населення, яке не прагнуло кровопролиття та помсти, а лише хотіло зміни влади, перетворило військовий заколот на народну революцію.
• 7 •
Помилка диктатора
Здається неймовірним, що вкрай незначне число учасників «Руху збройних сил» зуміло так швидко та легко змінити владу в країні. Адже о третій ночі революціонери захопили штаб гарнізону, радіостанції, телебачення, аеропорт, урядовий квартал. 26 квітня – після відставки прем’єра та президента – революція, по суті, була завершена. Але річ у тім, що влада Португалії спиралася спецслужбу PIDE, а вона виявилася безсилою проти військових. Бо одна справа – переслідувати опозицію, а інша – стикнутися із військовими на танках.
Ті четверо вбитих революціонерів, про яких йшлося вище, якраз і стали жертвами PIDE. Утім, більшої шкоди спецслужбісти завдати не встигли – їхню штаб-квартиру оточили, і ті, хто у ній відстрілювався з вікон, були вимушені здатися.
• 8 •
Комуністична змова і контрпереворот
Експерти твердять, що успіх «революції гвоздик» полягав у підтримці її більшістю населення. Португальці були налаштовані на зміни, але після революції не все йшло гладко. Період політичної турбулентності позначений розколом всередині «Руху збройних сил» – між консерваторами в особі Антоніу Спіноли та правими радикалами. Свою роль відіграли й ліві сили – восени 1975 року вони організували переворот, який потім назвали «комуністичною змовою».
За переворотом послідував контрпереворот, які здійснили центристські сили. У багатьох представників португальського істеблішменту були різні погляди на те, яким шляхом має йти розвиток Португалії. Зрештою, пристрасті вляглися після 1976 року – тоді відбулися вибори президента країни, які виграв Маріу Суаріш. Була ухвалена нова конституція, а Рада національного порятунку (тимчасовий орган, який діяв у перехідний період) припинила існування.
• 9 •
А тим часом у колоніях
Після «революції гвоздик» португальські воєнні адміністрації зникли з заморських колоній. Солдати повернулися додому, а за ними підтягнулися і африканці, які побажали жити та працювати у колишній метрополії. Не все, однак, було безхмарно. Наприклад, в Анголі десятиліттями тривала громадянська війна. У ній брав участь СРСР, а також Куба, США та ПАР. Ця війна забрала життя багатьох громадян, які померли в тому числі й через недоїдання та відсутність медичної допомоги.
Громадянська війна знекровлювала й Мозамбік та Гвінею-Бісау. Східний Тимор після проголошення незалежності у 1975-му був захоплений Індонезією і перебував в окупації до 2002 року. А невеличка держава Макао площею 18 кв. км після деколонізації була передана Китаю і зараз має статус особливого адміністративного району у складі КНР
• 10 •
Португалія та НАТО
Історія Португалії змушує подивитись на НАТО під іншим кутом зору. До Альянсу країна вступила у 1949-му, маючи в анамнезі диктатора та купу колоній, де протестні настрої пригнічували силою зброї. Батьків-засновників військового альянсу чомусь не хвилювала відсутність у Португалії демократії, а у її колоніях – миру. Хоча мир та безпека є наріжним каменем об’єднання, а захист прав людини – однією з умов вступу. У той час як перелік вимог для України, яка також прагне стати членом Альянсу, є доволі значним.
Нині ж Португалія – демократична розвинена країна з 10-мільйонним населенням, яка є членом ЄС з 1986 року і яка обстоює спільні для європейського світу цінності.
І насамкінець…
Після повномасштабного вторгнення Росії Португалія надала тимчасовий захист 60 тисячам мігрантів з України. Передавала нам бронемашини та гаубиці, а нещодавно приєдналась до «чеської ініціативи» та виділила 100 млн євро на закупівлю артилерійських боєприпасів для України.
3 квітня стало відомо, що Україна та Португалія розпочинають роботу над підготовкою двосторонньої безпекової угоди. Про це президент Володимир Зеленський домовився з новопризначеним прем’єр-міністром Португалії Луїшем Монтенегру.
Демократичну революцію у Португалії, яка пройшла за добу 50 років тому, без сумніву, можна визнати успішною.
Наталія Лебідь, для «Главкома»
Коментарі — 0