Легалізація «ДНР/ЛНР». Які мотиви і цілі путінського указу?

Саме 18 лютого 2017 р., у день Мюнхенської конференції з безпеки, в рамках якої відбулася зустріч міністрів «Нормандської четвірки», президент Росії підписав указ №74 про визнання «документів», які видаються місцевою владою в ОРДЛО («ДНР/ЛНР») – від паспортів до реєстраційних знаків транспортних засобів. Тепер для Москви паспорт «ДНР/ЛНР» – цілком законний документ, який легалізує громадянство цих «республік» і дає право в'їзду до РФ та виїзду з неї. Цей президентський указ є актом визнання Росією правомочності органів «ДНР/ЛНР» і жодні «гуманітарні» пояснення і «тимчасовий» характер документа («діє до політичного врегулювання ситуації в ОРДЛО») не повинні вводити в оману. Суверенітет і територіальна цілісність України для російського керівництва – радше фікція, такий собі «історичний казус».

І зовсім не випадкові захоплення Захарченка й Плотницького з приводу путінського указу: це, мовляв, «доленосне рішення», «крок до світового визнання нашого суверенітету» і т.д.

Іншими словами, незаконні збройні формування (два армійських корпуси, що воюють проти української армії) на українській території, по суті, легалізуються Росією. Визнаються фейкові «органи влади», створені в ОРДЛО окупаційним режимом, а також легалізуються бойовики, які збили український транспортний літак (49 загиблих) і малайзійський боїнг МН17 (298 загиблих), які розстріляли мікрорайон Східний Маріуполя (вбито 31, поранено 117 мирних жителів), які влаштували трагедію в Авдіївці і т.д. і т.п.

Які мотиви і цілі путінського указу? З одного боку, це сприймається як реакція на американську позицію стосовно Криму і Донбасу, що формується нині і явно не виправдала надій Кремля. Це сигнал-попередження і Вашингтону, і партнерам по «нормандському формату», мовляв, Москва не потерпить тиску і можливий лише один базовий варіант врегулювання ситуації на Донбасі – російський. Нехай з якимись компромісами. І саме по собі визнання документів «ДНР/ЛНР» є різким підвищенням ставок у переговорах щодо Донбасу.

З іншого боку, незважаючи на всі спростування Кремля, це якийсь опосередкований крок до визнання в перспективі «ДНР/ЛНР» за модифікованим абхазько-осетинським сценарієм вересня 2008 року, тобто визнання незалежності «республік» і підписання договорів про дружбу, співпрацю і взаємодопомогу. Однак це означало б узяти на російське утримання ще один депресивний, зруйнований регіон. Зрозуміло, що цей варіант Кремлю вкрай невигідний і нині не розглядається. (Втім, не можна виключати, що таке рішення буде прийнято напередодні чергових виборів Володимира Путіна. Так само як не можна виключати і воєнну ескалацію конфлікту на Донбасі.) Але сьогодні головним завданням є «впихання» в Україну «ДНР/ЛНР» саме в нинішньому, легітимізованому Росією вигляді і захищених «особливим статусом».

Проте визнання Росією документів псевдореспублік – це досить вагомий мотив і міжнародно виправдана причина для відповідних дій. Тим більше що Захід виступив із засудженням путінського указу.

Цей «паспортний демарш» Росії є переконливим приводом для апеляцій до міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, ПАРЄ, ЄС) і країн-партнерів із приводу формального визнання того, що Москва є безпосереднім учасником конфлікту, а не миротворцем, не посередником і не третейським суддею. Це і привід для закликів та ініціатив щодо розширення санкцій проти Росії.

Найбільш логічним і виправданим кроком української сторони було б законодавче визнання ОРДЛО окупованими територіями з усіма політико-правовими наслідками, що звідти випливають.

21 лютого 2017 року генпрокурор Юрій Луценко виступив із закликом до міжнародного співтовариства: «Ми вимагаємо якнайшвидшого політичного рішення про початок міжнародного кримінального переслідування членів терористичної організації «ЛНР/ДНР»... Наполягаємо на тому, щоб міжнародне співтовариство усвідомило: ми маємо справу з терористами і повинні реагувати на них як на терористів».

Правильні слова. Тільки для початку це треба «юридично усвідомити» українській стороні – повернутися до забутого законопроекту (2015 р.) про механізм визнання організацій терористичними і прийняти відповідне рішення.

Михайло Пашков, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова