Паралельна реальність. Як «Динамо» зі «Спартаком» відразу після вибуху на ЧАЕС у Києві в футбол грали
Лідери совєцького футболу вийшли на поле в присутності 82-х тисяч глядачів через лічені години після трагедії
34 роки тому в 130-ти кілометрах від української столиці трапилася одна з найбільших трагедій 20-го сторіччя – вибух на Чорнобильській атомній електростанції. Аварія відібрала 300 людських життів відразу, а її наслідки наклали свій відбиток на десятиліття. На думку спеціалістів, різке погіршення стану екології в наслідок трагедії на ЧАЕС впродовж наступних років призвело до мільйонів смертей.
Фахівці досі сперечаються, чи мали право будувати ті, кому ця ідея спала на думку, настільки потужну атомну електростанцію поруч із найбільшим в Україні містом. Втім, злочин того кровожерного режиму полягає в іншому: понад тиждень інформація про трагедію категорично замовчувалася. Більше того, щоб створити ілюзію ладу й спокою і не загострювати поширену з чутками паніку, партійні бонзи не відмінили жодного з масових заходів, серед яких, окрім футболу, можна виділити першотравневу демонстрацію і велогонку миру, котра відбулася 6 травня.
Як поводиться у схожих ситуаціях цивілізований світ, мали змогу пересвідчитися у березні 2011-го. Тоді стався схожий за силою вибух на атомній електростанції в японській Фукусімі. Влада держави повідомила про трагедію відразу. Так само негайно почали евакуйовувати людей із зони в радіусі 20-ти кілометрів.
Натомість у Києві менш ніж через добу, 27 квітня 1986-го після вибуху на ЧАЕС грали в футбол. Дарма, що на трибунах Республіканського стадіону зібралося 82 тисячі людей, а суперниками були дві найсильніших команди СССР – місцеве «Динамо» і московський «Спартак». Заради всеохопної брехні допускалося навіть ризикувати здоров’ям найкращих футболістів. Більше того, дублери команд грали на стадіоні «Динамо» в день вибуху (кияни в тій грі перемогли 3:2, а один із м’ячів забив нинішній тренер команди Олексій Михайличенко).
«Динамо» (Київ) — «Спартак» (Москва) – 2:1
Голи: 1:0 – Павло Яковенко (17). 2:0 – Бєланов (22, з пенальті). 2:1 – Родіонов (86)
«Динамо»: Чанов, Безсонов, Балтача, О. Кузнєцов, Дем’яненко (к), В. Рац, П. Яковенко, Яремчук, Заваров, Євтушенко (О-др Щербаков, 68), Бєланов (Баль, 85). Тренер – Валерій Лобановський
«Спартак»: Дасаєв (к), Г. Морозов, Б. Кузнєцов, Хідіятуллін, Бубнов, Латиш (Шалімов, 85), Є. Кузнєцов, Волгін, Новіков (Суслопаров, 65), Черенков, Родіонов. Тренер – Костянтин Бєсков
Судді: В. Кузнєцов (Омськ) – В. Бєлоусов (Волзький), Н. Захаров (Володимир)
27 квітня 1986-го. 19:00. Київ. Республіканський стадіон. 82 000 глядачів
Матч той тривав за звичним для «Динамо» зразка 1986 року сценарієм. Шаленого темпу на старті поєдинку гості не витримали й Павло Яковенко влучно пробив метрів з 25-ти низом. До тями суперникам кияни прийти не дали. Буквально через п’ять хвилин Ніколай Латиш збив у власному карному майданчику Анатолія Дем’яненка, арбітр вказав на позначку, а Ігор Бєланов не промахнувся – 2:0.
Після перерви Рінат Дасаєв двічі рятував ворота після ударів Олександра Заварова і Бєланова, а Іван Яремчук зі зручних позицій двічі промахувався. Й лише незадовго до фінального свистка, коли господарі під впливом тотальної переваги на мить втратили концентрацію, Сєрґєй Родіонов пробив з близької відстані під поперечину – 2:1.
Зрештою, спортивна складова матчу в контексті нинішньої дати цікавить лише опосередковано. Спілкуючись з учасниками поєдинку, прохав їх відновити в пам’яті найперше деталі, пов’язані з Чорнобилем.
Анатолій Дем’яненко, капітан «Динамо»:
- Перед виходом на поле ми не відали про вибух взагалі. Точніше, чутки були, але нас заспокоювали, мовляв, маленька аварія, хвилюватися не варто. «Спартак» - принциповий суперник, тому налаштовувалися на серйозну боротьбу. І вийшло ж. Показали гарний футбол і перемогли. Пам’ятаю, що тоді стояла тепла весняна погода. Дихалося легко, тобто, зрозуміти, що трапилося якесь екологічне лихо, було нереально.
Тож перемігши, ми навіть сильно не раділи, бо через п’ять днів мали грати фінал Кубка кубків проти мадридського «Атлетіко» у Ліоні. Розуміння почало приходити лише тоді, коли прилетіли до Франції. Кожен телеканал демонстрував кадри з руїнами і підписував картинку Чорнобилем. Почали допитуватися в перекладача, що сталося. «Трагедія страшенна, - відповідає той. – Чорнобильська станція вибухнула. Наслідки можуть бути дуже поганими». Наскільки поганими – ніхто з нас не усвідомлював. Найбільше хвилювалися за рідних і друзів. Навіть не розуміли, як надалі варто поводитися. На щастя, наші сім’ї повивозили з Києва ще до повернення додому.
Вадим Євтушенко, нападник «Динамо»:
- Перед матчем нам ніхто нам нічого не розповідав. Виграли 2:1, додому нас не відпустили, а відразу на автобусі повезли на базу. Лише по дорозі краєм вуха почули, що Васильович розповідає комусь із тренерів, мовляв, щось трапилося в Чорнобилі. Наступного дня ми вилетіли до Москви і готувалися до матчу з «Атлетіко» на базі московського «Динамо». Нас вивезли з Києва і відгородили від інформації.
Прилетівши в Париж, побачили на моніторах в аеропорту, що показують Україну – вибухи і руїни. Не відео, а фотознімки. Журналісти почали засипати нас запитаннями, а ми відповідей не мали. Розпитати нічого не могли, адже мобільних телефонів тоді ще не було. Тож коли поверталися до Києва, ще не знали, що за нашої відсутності сім’ї як могли евакуювалися. Точніше, в Україну поверталася лише частина складу, адже більшість гравців на чолі з Лобановським залишилися в Москві, приєднавшись до збірної, котра готувалася до чемпіонату світу. Коли приїхали до Києва, зустрічало нас багато людей. Вони несли нас від поїзда до автобуса на руках. Але загальна картина нажахала: в місті залишилися одні чоловіки. Жінок і дітей не видно взагалі.
Втім, часу на роздуми не залишалося. Ті футболісти, які не потрапили до збірної, попрямували на тренувальний збір до Ужгорода. Серед них був і я. Проте щойно наш літак сів на закарпатській землі, як нас зустрів чоловік, котрий повідомив: «Євтушенко і Баль залишаються в аеропорту і вилітають до Москви, в розташування збірної».
Василь Рац, півоборонець «Динамо»:
- Київ жив звичним життям: 27 квітня – футбол, 1 травня – демонстрація. Правда вміло маскувалася. То в Парижі люди були нажахані. Валерій Васильович, дізнавшись, у чому річ, сказав, аби з журналістами на ці теми не говорили взагалі, а розмовляли лише про футбол. Але журналісти журналістами. Сидиш у готельному номері, клацаєш з каналу на канал, а там – лише Чорнобиль. Французької не розуміє ніхто, але то й без слів було очевидно, що сталося щось страшне. Мені було трохи простіше: тоді ще був холостяком, батьки мешкали на Закарпатті. Там безпечно. А ось хлопці намагалися зателефонувати додому. І не дуже ж виходило.
Під час матчу зі «Спартаком» зрозуміти щось було складно – звичайне сонце, звичайне повітря. То лише потім, коли повернулися з Франції, почали прислухатися до порад, що треба закривати вікна і пити для профілактики червоне вино. Так і робили. Але пили в міру.
У будь-якому разі думок, що треба залишати Київ і їхати від Чорнобиля подалі, у мене не було. Може, тому, що не було коли панікувати. Після Ліона 12 футболістів «Динамо» переїхали до Москви, щоб готуватися там до чемпіонату світу. Потім – Мексика. Пощастило, що впродовж першого місяця після вибуху ЧАЕС у Києві нас майже не було. Та й тоді, коли були, теж таланило. Кажуть, що після аварії вітер поніс радіацію не на Київ, а в напрямку Білорусі.
Іван Яремчук, півоборонець «Динамо»:
- Напередодні матчу краєм вуха чули, що щось там в Чорнобилі сталося. Але жили майбутнім фіналом Кубка кубків. Та й зустрічі зі «Спартаком» - то завжди принципово. Думали: аварія то й аварія, що там може трапитися? Усвідомлення настало згодом, коли дізналися, які масштаби цієї трагедії. Дивувалися, як взагалі можна було грати в футбол, коли в ста кілометрах трапилося таке лихо. То ж дикість.
Розумію тренерів: вони відгороджували нас від всілякої не пов’язаної з футболом інформації, щоб ми ліпше підготувалися до зустрічі з «Атлетіко». Проте були ж люди, які мали б подбати й про здоров’я людей, врахувати всі небезпеки. То добре, що нам пощастило й наслідків від участі в тому матчі не було. У Франції ж хвилювався вже навіть не за себе, а за маму з братом, які мешкали у Києві.
Іван Вербицький, «Главком»
Коментарі — 0