Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Cуворе дитинство, гроші і «спорт поза політикою». Відверте інтерв’ю української зірки європейського волейболу

    інтерв'ю
    • Іван Вербицький
    • Розсилка
    <img src="/ftp_upload/images/plotnyckyy_oleg.jpg" alt="Олег Плотницький любить бути в центрі уваги" width="" height="" itemprop="image" /> - Cуворе дитинство, гроші і «спорт поза політикою». Відверте інтерв’ю української зірки європейського волейболу
    Олег Плотницький любить бути в центрі уваги
    Volleyball.ua

    Гравець італійської «Перуджі» і збірної України Олег Плотницький

    Йому тільки 22, а він вже капітан національної збірної України з волейболу і гравець команди-чемпіона найсильнішої ліги Європи – італійської Серії А. Олег Плотницький – черговий дивовижний самородок, якими багатий наш спорт, діамант світового масштабу, який сформувався у складних українських реаліях.

    Гучно заявити про себе Олегові вдалося три роки тому, коли він майже самотужки переграв збірну Італії в півфінальному матчі юніорського чемпіонату Європи. На тому турнірі наша збірна вперше в історії виграла континентальне срібло. А на недавньому європейському чемпіонаті серед дорослих вперше в історії вийшла у чвертьфінал. Плотницький на тому турнірі був однією з найяскравіших у складі нашої команди постатей.

    В інтерв’ю «Главкому» один із найобдарованіших волейболістів Європи розповів про секрети успіху, специфіку гри й життя в Італії, а також про плани одружитися.

    Проте початок розмови вийшов несподіваним: Плотницький поділився тим, як суворо його виховували у дитинстві.

    Синці від ремінця

    Олеже, обоє ваших батьків – волейболісти. Ви були приречені, щоб піти їхнім шляхом?

    Мама взагалі не хотіла, щоб я грав у волейбол. То було моє рішення, хоча перед тим випробував три чи чотири різних види. Коли ж у мене почало виходити, мама не хотіла відпускати до Харкова в спортінтернат. Їй хотілося, щоб син більше уваги приділяв навчанню, виконував домашні завдання, писав на хороші оцінки контрольні. Якщо мені це не виходило, мене могли не пустити на тренування, змусити сидіти за підручниками. У сльозах, звісно, я благав, щоб випустили.

    Та й взагалі виховували мене дуже суворо. Тоді мене це обурювало й ображало, але зараз розумію, що це мені допомогло. На мені порвали чимало зарядних пристроїв. Ремінці від батьків ховав регулярно, прибігав для цього швидше на 15-20 хвилин від тата й мами. Бо знав, що мені світить. Річ у тім, що щоденник у мене щодня був червоний. Записи починалися з «Шановні батьки!..» і далі по ситуації. Але якби то лише школа. Я ж міг також піти погуляти, нікого не попередивши. А часи тоді були непевні, різні історії траплялися. Ось і виходило, що я гуляю центром Хмельницького, а в батьків істерика від того, де ділася дитина. Одним словом, бити мене було за що.

    Своїх дітей будете так само виховувати?

    Може аж не настільки, але теж суворо. Бо в моєму випадку було трохи занадто. Іноді міг прийти влітку на фізкультуру в спортивному костюмі. Щоб не було видно синців, якими було вкрите все тіло. Повторюю: не один провід був порваний на мені. Поки був малий, просто отримував, а коли подорослішав – ловив і мене з ними тягали по квартирі. Втім, певен, що мені то допомогло. То ліпше, ніж ті тепличні умови, в яких виховують дітей зараз. Особливо в Італії. Їм можна все. Деякі в першому чи другому класі ще не вміють шнурків на взутті зав’язати, бо за них усе роблять батьки.

    Я в такому віці вмів уже чимало. Скажімо, мав прати свою форму. Кидав у тазик з водою і тер. Виходило погано. Мама нещодавно зізналася, що потім потай перепирала, але батьки хотіли привчити мене до того, що я повинен це робити.

    Якщо не помиляюся, народилися ви взагалі в селі.

    Так, у Вінницькій області, в селі Липівка Тростянецького району. Звідти ми виїхали, коли мені було три роки. Тата запросили грати в хмельницький «Новатор». Відтоді ми жили в місті. Я залишався у Хмельницькому до 12 років, аж поки не почав тренуватися в харківському спортінтернаті.

    Самостійно жити було легше?

    Так. Стало вільніше. А ще допоміг той гарт, який здобув удома. Пральних машин у гуртожитку не було, прали вручну. Єдине – постійно бракувало грошей. Сім’я у нас небагата, передавати мені багато кишенькових батьки не могли. Мусив навчитися розраховувати ці гроші на тиждень. Але в цілому було вільніше. Проте батьки мене контролювали й на відстані. Морально я отримував навіть по телефону (сміється). Особливо коли тренер розповідав, що я погано зіграв. Дехто думає, що мені було легше, бо батьки волейболісти. Якраз навпаки. За кожну помилку отримував, за кожну середню гру.

    Зараз теж отримуєте?

    Зараз вже не так, бо граю на вищому рівні, ніж батьки (посміхається). Хоча мама іноді ще може подзвонити і розповісти, як маю жити. Причому добряче. Тато вже заспокоївся.

    Історичне Євро

    Виступ збірної України на чемпіонаті Європи здивував, мабуть, не лише ваших батьків і решту вболівальників, а й вас самих?   

    Для нас такий результат не став несподіванкою. Хлопці працювали шість тижнів, викладаючись сповна. Ми були мотивовані однією метою. Для нас усіх класно, що Україна потрапила в топ-8 найкращих команд Європи. Але згадуючи ту роботу, яку ми провели впродовж цих тижнів, трохи образливо, що ми не потрапили в четвірку. Тим паче, що півфінал був дуже близьким. Якби серби перемогли нас 3:0, то ілюзій би не було. Але 3:2… При цьому не можна сказати, що суперники нас переграли. Їм більше пощастило, десь ми недопрацювали самі. Найперше нам забракло кількості матчів на такому рівні. Як не як, Україна виступала на чемпіонаті Європи вперше за останніх 14 років.

    Хоча загалом, судячи з коментарів друзів, усі за нас дуже раді і всім сподобалася наша гра. Навіть після поразки відгуки були виключно позитивні.

    Моє відчуття, ведучи 1:0 за сетами і 21:17 у другій партії, команда поступово почала усвідомлювати, що вона наробила. І це розуміння її скувало.

    Я хоч молодий гравець, але вже бачив чимало ігор, які переверталися з ніг на голову. Навіть ті поєдинки, де переможець виглядав очевидним. Тому буду говорити особисто за себе: при рахунку 21:17 у мене й думки не було, що це щось означає. Особливо з урахуванням, що на подачу вийшов Александр Атанасьєвіч, який подав два поспіль ейси. До того подача у нього не йшла, а в цьому випадку він нарешті бив так, як він це зазвичай робить у чемпіонаті Італії. Ми розбирали подачу Александра і розуміли, що для того, щоб з нею впоратися, треба ставати ближче не до лінії, а ближче до центру поля. Натомість Атанасьєвіч подав дві під лінію. Там стояв наш ліберо Горден Брова (а він справді сильний ліберо), але він не винен, що та подача пройшла. Бо Атанасьєвіч пробив справді дуже гарно. Щоб впоратися з тими м’ячами, потрібно було кинути півмайданчика. Але того ніхто не робитиме, бо не знає, що в Александра в голові. То досвідчений гравець, який виграв чимало трофеїв. Атанастьєвіч виграв чимало трофеїв і зробив свою справу зараз. Ми були до цього готові, але не знали, к впоратися не змогли.

    Серби приблизно в тій же манері зламали й півфінальний матч проти Франції. Цим вони продемонстрували, що їх перемоги у п’ятисетових поєдинках зовсім невипадкові…

    Так, бо це досвід, якого треба набувати. Серби зіграли десятки таких матчів. Нам треба частіше бувати в таких ситуаціях, коли від тебе багато залежить, коли велика відповідальність за кожен дотик до м’яча. Дуже багато думок виникає в голові у кінцівках партій, коли вирішальним може стати один удар. У таких ситуаціях не потрібно перевантажуватися морально, не видумувати нічого, а робити те, що вмієш робити. Бо коли починаєш змальовувати багатоходівки на кшталт «зараз буде подача, невідомо, куди вона полетить, з якою швидкістю, а її треба прийняти, не знаєш, скільки блоків поставлять при атаці тощо», нічого доброго не буде. Треба залишатися холоднокровним. Ця риса відпрацьовується, коли потрапляєш у схожі стресові ситуації регулярно.  

    Серби, повинен сказати, менталітетом дуже схожі на нас. Вони морально дуже стійкі. За цим компонентом вони переважають італійців, французів чи представників багатьох інших європейських збірних. Такий висновок зробив навіть граючи поряд із сербськими волейболістами в чемпіонаті Італії.

    До речі, ті, з ким граєте нині в «Перуджі», чи колишні партнери за «Монцою» не здивувалися, що Україна пройшла так далеко?

    Більшість мене привітали. Мені сказали, що зі сторони наша гра виглядала дуже красиво. Дехто навіть дивувався, що ми програли сербам. Але при цьому відзначав, що вирішальну роль зіграв досвід. А ще всі відзначали, що ми провели величезну роботу, без якої такий прогрес був би неможливим.

    Вам відомі складові цього прогресу не лише в загальних рисах. Тому можете пояснити, чому нинішній команді вдалося те, чого не досягли, можливо, зірковіші склади 90-х – початку 2000-х років.

    Можу сказати, що наш результат невипадковий. Впродовж трьох останніх років ми рухаємося виключно вгору. Важливо, що наша збірна почала грати більше матчів. У 2017-му ми виграли «Золоту Євролігу». Нехай наступного року виступили не так добре, але перемогли Нідерланди, гарно зіграли з турками, які на той час теж ще залишалися в топі. Ми мали змогу повноцінно зігратися.

    Другий фактор – тренерський. Латвійський спеціаліст Уґіс Коастіньш приніс нам новий волейбол, інше розуміння гри. Він достукався до кожного з нас. Має прекрасні стосунки з кожним волейболістом. В Уґіса цікавий тренувальний процес. Показово, що хлопці після виснажливих сезонів приїхали до лав збірної, пожертвувавши часом, який могли провести з сім’ями, відпрацювали шість тижнів від «а» до «я» на зборах і потім так само добросовісно відіграли на чемпіонаті Європи. Найголовніше, що ми грали і тренувалися з великим бажанням. Бо вже за тиждень до старту Євро по очах хлопців було видно, що всі думають, як будемо грати в стартовому матчі проти чехів.

    Крім того, про все необхідне подбала Федерація волейболу України. Не скажу, що все було ідеально, але то тільки тому, що за фінансування збірних відповідає не лише Федерація. Є ще органи, які стоять вище. Як на мене, Федерація зробила все від неї залежне. Інша річ, що в нас, можливо, не вірили ті, хто стоїть вище. 

    Іншими словами, до цього успіху причетний великий колектив, починаючи від президента Федерації Михайла Мельника і закінчуючи кожним гравцем, який працював впродовж зборів. Ми були заряджені однією метою і навіть не допускали думки, що можемо не вийти з групи чемпіонату Європи. Всі знали, що з цим завданням ми впораємося. Що буде далі – залежало від суперників. Мені особисто сподобалося, що в 1/8 фіналу нам попалася Бельгія, яку ми перемагали на одному з турнірів перед чемпіонатом Європи. Так, у них додалися нові гравців, але ми знали, що здатні перемогти. Так і вийшло, хоча в другому сеті й поступилися, ведучи з великим відривом.

    Україна з балтійським акцентом

    На недавній пресконференції, присвяченій підсумками чемпіонату Європи, президент Федерації Мельник сказав, що Уґіс Крастіньш працює безкоштовно. В це, звичайно, складно віриться, бо, мабуть, в обхід бюрократичних моментів щось тренерові виплачують. Проте цікаво, чи влаштовує оплата виступів за національну команду вас, гравців…

    Ми теж не отримуємо за виступи фактично нічого. Тобто, нам платять добові. Мають заплатити, бо наразі нам їх ще не повернули. То вже питання до Міністерства спорту. Заборговане обіцяють повернути до нового року. Також нам начебто мають виплатити за потрапляння у топ-8 чемпіонату Європи якусь премію. Невелику, але все ж. Зрештою, перед чемпіонатом Європи про премії, повірте, ніхто не думав. Нам було цікаво показати на такому турнірі все, що вміємо і можемо. Хотілося достойно представити свою країну. Думаю, нам це вдалося.

    Стосовно ж тренера, то з того, що знаю я, у збірній Уґіс справді працює безкоштовно. Також мені відомо, що у нього були пропозиції, прийнявши які, він мав змогу за кілька місяців заробити серйозні гроші, на які можна було б прожити рік чи два взагалі без роботи. Так, може, то була б не та робота, якої Крастіньш би хотів, там не вдалося б досягти результату, але це були б реальні гроші. Втім, Уґіс не спокусився, залишився з нами і, мабуть, здобув собі ще вищий авторитет у європейському волейболі загалом. Це теж важливо, бо Крастіньш - молодий тренер, йому ще працювати й працювати.    

    Попереднє питання пролунало неспроста. Річ у тім, що у збірних попереднього зразка матеріальні заохочення часто відігравали вирішальну роль. Волейболісти, які представляли європейські клуби, часто воліли поберегти себе, розуміючи, що у збірній нічого не отримають, не відпочинуть та ще й ризикують отримати травму… 

    Ви ж бачите, що ми приїхали усі, причому на весь цикл, включаючи збори. Виняток – Дмитро Терьоменко, який пропустив «Золоту Євролігу». Але на те були поважні причини, бо коли ми були два тижні на зборах, у нього тільки закінчився чемпіонат. Тим паче, що Дмитро відсотків 90 матчів за клуб відіграв у стартовому складі. Тому логічно, що тренери дали гравцеві нагоду перепочити. Він приїхав безпосередньо на чемпіонат Європи і приніс команді чимало користі.

    Втім, тема матеріального заохочення, здається, не цікавила жодного з нас. Могли хіба пожартувати, що тепер станемо багачами. Але то по-доброму, без якихось очікувань.

    У вас теж в Італії був непростий сезон, який до того ж ускладнювався відновленням після травми й операції.

    Закінчила чемпіонат «Монца» все ж швидше, ніж французький «Тур» Терьоменка. В принципі, у мене завжди є думки, що, можливо, варто відпроситися, щось пропустити і трохи відпочити. Але в результаті приїжджаю і працюю на рівні з усіма. Хочеться грати і це непогано для кожного гравця. По-перше, є змога підтримувати форму в хорошому колективі і під керівництвом хорошого тренера. То якби щось було не гаразд, то можна було б шукати виправдання. Але всі розуміють, хто у нас тренер, навіщо сюди їхати і як буде спланована наша робота.

    Тобто, фактор тренера все ж визначальний.

    Безумовно. Думаю, якби на місце Крастіньша поставили когось іншого, можливо, половина гравців і не приїхала б. Звісно, залежно кого. Є кандидати, до яких теж би приїхали усі. Але є люди, до яких не приїхав би ніхто.

    Наскільки розумію, Крастіньш для вас є саме контрастом у порівнянні з українськими тренерами?

    Саме так. Хоча Уґіс із тієї миті, відколи він приїхав до нас уперше, теж трохи змінився. Три роки тому він був чистим європейцем. Зараз поряд із нами Крастіньш уже наполовину європеєць, наполовину українець. Іноді може, грубо кажучи, «дати ляща», сказати міцне слівце, щоб усе всім було зрозуміло. Але для нас це добре. На це ніхто не ображається. З нашими людьми так і треба. Просто всьому має бути міра. Уґісові цей баланс зберігати вдається. Українські тренери часто, на жаль, перебирають. Власне, в Youtube уже є немало відео, як Крастіньш спілкується з нами під час тайм-аутів. То лише невеличка частина. Фрагменти, але можу вас запевнити, що від своєї манери спілкування Уґіс не відходить ніколи. Він вкладає у слова серце і прагне, щоб ми вклали серце в свою гру.

    З Монци в Перуджу

    Після чемпіонату Європи на вас чекає новий виклик. З нового сезону ви виступаєте за одну з найсильніших команд італійської Серії А «Перуджу». Судячи з перших тренувань, різниця у порівнянні з «Монцою» є?

    Наразі важко щось сказати. Усе пізнається через ігри. В Італії гравці – професіонали. Щоб відчути різницю, треба провести бодай місяць в ігровому режимі. Під час тренувань усі наче й працюють, але наразі виглядають трохи розслаблено. Видно, що люди входять у сезон і їм дають час. Це, до речі, відрізняє Італію від України. В нас після повернення зі збірної вимагають вмикатися у процес відразу. Тут все ж дають нагоду адаптуватися, перезавантажитися. Тренери дають прості вправи, потім поступово збільшують навантаження, додають роботу з м’ячем. Повноцінні навантаження розпочинаються лише тоді, коли починаємо грати шість на шість.

    Здається, що зі жодним гравцем, який нині представляє «Перуджу», ви раніше не грали.

    Не грав, але усіх знаю. Навіть один російськомовний є – другий пасувальник Тимофій Жуковський, хорват, який народився у Білорусі. До цього чемпіонату Європи не знав тільки естонця Роберта Тагта. Взагалі, спільну мову з хлопцями знайшов легко. У нас є два серби – згадуваний Атанасьєвіч та Марко Подращанін. Я вже казав, що вони приблизно такі ж, як ми. Зрештою, тут всі гравці розуміють, яка мета перед нами і що для цього треба робити. Друге місце для нас буде провалом. Мікроклімат гарний, усі жартують. Негативу наразі не відчув жодного.

    Ваш основний конкурент за місце в основі – італієць Філіппо Ланца?

    Мабуть, що так. Треба враховувати, що в Серії А є ліміт на легіонерів. На майданчику може знаходитися не більше трьох іноземців. Тобто, якщо Ланцу посадять на лаву, а мене поставлять, доведеться змінювати на італійця першого гравця першого темпу і садити на лаву Подращаніна. Навіть якщо брати без мене, то з іноземців в основу «Перуджі» потрапляють зв’язуючий Лучіано Де Чекко, діагональний Атанасьєвіч і Подращанін. Втім, спілкувався з тренером і він мене запевнив, що сезон довгий, ігор багато, він на мене розраховує.  Крім того, є ще Ліга чемпіонів, де ліміт відсутній взагалі. За словами тренера, він не хоче бачити команду з однією шісткою. Так, хтось гратиме більше, але заміни будуть і їх буде багато.

    Тренер у «Перуджі» теж новий – бельгієць Вітал Гейнен. Уже збагнули, яка його ігрова філософія?

    Вперше ми поспілкувалися, ще коли зі збірною на тиждень їздили на збори в Польщу. Розмовляли тоді буквально годину. Вітал розповів, як він веде тренувальний процес, чого він хоче, що йому подобається. Також тренер трохи розповів про себе і дещо запитав мене. До Перуджі Гейнен прилетів з Кубка світу минулої середи о третій, а о четвертій був на тренуванні. Тобто, працюємо менше тижня. Специфічна людина, до нього треба звикати. Таких як Гейнен немає, таких я не чув. Він такий один. У Вітала особлива поведінка, цікава манера ведення гри і робочого процесу.

    В чому полягає та специфіка?

    В нього начебто все дуже просто: є свої правила, яких треба притримуватися і не робити зайвих кроків. Треба бути звичайним, на перший погляд, гравцем. У Вітала є правило: перекинути м’яч через сітку. «Не переб’єш – не виграєш» - начебто елементарні речі, про які ніхто не говорить. А в Гейнена це серйозний постулат. Він це постійно підкреслює і його злить, коли ми до цього не прислухаємося. Важкий м’яч чи ні, але тренер не хоче розуміти, коли ми його не переб’ємо. Перебити мусиш будь-яким методом – головою, рукою, ногою, обома руками, несильно, сильно.

    Таких правил – саме простих – у Гейнена багато. Але коли доходить до справи, ігнорувати цих правил не можеш. Вітал постійно ходить, щось говорить, показує. Це треба бачити.

    Гейнен веде тренування англійською?

    Так. Мушу сказати, що два роки тому, коли їхав в Італію, не знав не те що італійської, а навіть англійської. Власне, італійською вільно не спілкуюся й досі. Розумію відсотків 70 з того, що говорять мені, а відповідаю так собі. Найчастіше розмовляю англійською. Хоча попервах бар’єром була навіть вона. Щось знав, але відповісти не міг. Добре, що допомогли адаптуватися і підтягнути мову хлопці з «Монци». Як для моїх знань, я там адаптувався дуже швидко. Нині англійською спілкуюся вільно, а італійською погано. Не надавав цьому значення, але в клубі наполягають, що це важливо, бо є чимало фанатів, з якими треба спілкуватися, часто беруть інтерв’ю і для цього краще знати саме італійську.

    Футболіст Євген Коноплянка великою мірою через те ні в Іспанії, ні в Німеччині не заграв, що не спромігся вивчити жодної мови…

    Думаю, для мене італійська проблемою не буде. Вона схожа з англійською. А волейбольні терміни я й без того розумію відсотків на 95. Важче у побуті, але з часом усе виправиться.

    Побутовими умовами задоволені?

    Клуб мені знімає квартиру. Тут усе необхідне є. Не було тільки телевізора. Довелося його придбати. Машину теж виділили. Матеріальний бік мене задовольняє.

    Саме місто Перуджа сподобалося?

    Гарне. Воно окутане горами. Місто невелике. Близько 170-ти тисяч населення. Усе компактно, недалеко, близько двох годин на автівці до моря. Можу сказати, що тут усе, як у Монці. Тільки є гори.

    Ви їх любите?

    Так. Не скажу, що люблю багато ходити і гуляти, але краєвиди подобаються. Тим паче, живу на верхньому поверсі. Виходжу і види відкриваються неймовірні. Також мене тішить, що від хати недалеко до залу – хвилини три-чотири на машині. До супермаркета – хвилин десять максимум, хіба ввечері, коли трапляються затори.

    В Італії багато українців. Часто з ними перетинаєтеся?

    У Мілані зустрічав нерідко, в Перуджі – поки ні. Пригадую, як був у Монці два чи три місяці, постійно їздив в один супермаркет. За цей час уже встиг відвикнути від нашої мови. Тож стою на касі, збираюся розраховуватися, а позаду сім’я з маленькою дитиною. Аж стрепенувся, коли почув, що вони почали розмовляти між собою на чистій українській мові. Ми привіталися, трохи поговорили. Люди приїхали з Закарпаття.

    Наскільки я розумію, в Італії вам уже комфортно. Наскільки швидко там адаптувалися?

    З побутової точки зору взагалі було нескладно. У мене такий характер, що спокійно можу жити сам. Не маю крайньої потреби завжди бути в компанії. Тобто, мені це подобається, я ніколи не сиджу тихо, завжди в центрі уваги, але коли залишаюся наодинці, то самотнім теж не почуваюся. Тим паче, що хлопці, з якими тоді грав за «Монцу», завжди й у всьому мені допомагали.

    Важче було адаптуватися в новому, набагато сильнішому чемпіонаті. Мене тривалий час не ставили, підводили до складу поступово. Навіть на тренуваннях давали грати потрохи. В офіційних іграх попервах виходив епізодично – на подачу чи прийом. Затримувався на майданчику на один-два розіграші. Зізнаюся, найважче було саме сидіти на заміні. Бо в Україні я звик грати майже постійно. Мене навіть міняли рідко, хіба в матчах проти аж надто слабких суперників чи коли зовсім не пішла гра.

    А в «Монці» сидів перших два місяці і то для мене було нереально важке випробовування. І так продовжувалося навіть тоді, коли на тренуваннях уже грав за основу. Проте приходив час офіційних матчів і я знову опинявся на лаві. Перших пару разів сприйняв це спокійно, мовляв, щойно приїхав. Тішив себе тим, що погані коні рвуть зі старту. А потім почав злитися. Бо не розумів, чому так. На тренуваннях у мене все виходило.

    Тренер пояснював, чому так чинить?

    Так. Казав, що не хоче, щоб я зламався морально. Мовляв, я молодий, приїхав з іншого чемпіонату, в набагато сильніший турнір, де вища швидкість гри. «Так, ти можеш видати одну-дві сильних гри, а потім тебе вивчать, почнуть блокувати, підіймати м’ячі і ти нічого не зможеш зробити, ризикуєш не витримати цього психологічно», - казав тренер. Він говорив, що після двох-трьох матчів я можу сісти до кінця сезону, але треба, щоб я вийшов готовим і грав постійно. Лише з часом, переосмисливши те, що відбулося, я зрозумів, що тренер був дійсно правий. Бо знаю себе. Коли мені щось не виходить, причину шукаю в собі, намагаюся зрозуміти, що не так.  

    Здається, після півфіналу юніорського Євро-2016, коли Україна після шести поспіль ваших подач відігралася з рахунку 9:13 у п’ятому сеті і перемогла Італію, у вашій моральній стійкості можна було не сумніватися…

    Не думаю, що італійці надавали цій грі аж настільки серйозної уваги. Бодай тому, що з тієї команди, яка нам тоді протистояла в півфіналі, в Серії А зараз грає лише три волейболісти – один постійно грає в основі, інший відсотків 80 матчів залишається на заміні, ще один виходить десь у 50 відсотках зустрічей. То ще фактично був дитячий волейбол. Тоді ми піймали кураж: «Хто такі ті італійці? Боже мій!». Були тоді впевнені, що всіх порвемо. Так, на відео італійці начебто виглядали здоровими, але в першій партії ми їх розібрали вчисту – 25:12. Далі – по накату.

    В Італії за одну гру нікого в команду не запросять. Так само як у «Перуджу» цьогоріч мене покликали не за вдало проведений чвертьфінал плей-оф попереднього сезону (єдину перемогу над «Перуджею» «Монца» здобула завдяки 29-ти очкам Плотницького – авт.). Вони довго приглядалися до мене, стежили, як я відновлююся після травми і операції. Мовляв, молодий, треба збагнути, що у нього в голові після того, як вкололи багато анестезії. До Нового року всі вагалися.

    А після чемпіонату Європи-2016 за мною почали стежити. То мені підтвердили різні тренери і менеджери. Але брати мене деякі клуби хотіли не раніше, ніж через рік. Правда, тоді вони не змогли домовитися з моїм тодішнім клубом – харківським «Локомотивом».

    «Спорт поза політикою»

    Правда, що харків’яни вас відпускали дуже неохоче?

    Та ні. Навпаки – якось усе легко і дуже швидко вирішилося. Навіть не очікував, що отримаю дзвінок, скажу «так», а через чотири дні буду в Італії. Розійшлися ми гарно. Звичайно, я мріяв про те, що гратиму в сильному чемпіонаті. Так, з «Локомотива» простіше перейти в Росію, але мені хотілося грати в Західній Європі –  Італії, Франції чи бодай Греції, де тоді теж був доволі сильний чемпіонат. Хоча не виключаю, що в майбутньому ще гратиму в Росії.

    Те, що це країна-агресор, вас не зупиняє?

    Для мене спорт то є спорт. До війни в Росію чи Білорусь ми їздили на ігри майже щотижня. Ви ж знаєте, що від Харкова до Белгорода рукою подати. Та й у Москві ми часто бували. Навіть так виходило, що двічі чи тричі там відзначав свої Дні народження. Тому коли розпочалася війна, чимало гравців, які виступають у Росії, почали запитувати нас: «Що там у Харкові? Безпечно?» Казав, що так. Пізніше. Вже у 2017-му грали у Москві матчі Східноєвропейської ліги. Ходили містом у вітрівках «Україна» і не помітили жодних кривих поглядів. Навіть коли зайшли в кафе перекусити, люди підходили і запитували, як там у нас.

    Не хочу змішувати спорт із політикою. Нехай вони швидше розберуться. Мені дуже шкода людей, які страждають через дурні плани наших політиків.

    У вас є друзі чи родичі, які воювали чи воюють?

    Так, людей п’ять. Причому то волейболісти, з якими починав грати. На три-чотири роки старшими за мене. Тато залучав мене до тренувань з дорослішими хлопцями. Можу сказати, що з цими хлопцями я виховувався як людина. Вони на мене спершу косо дивилися. Мовляв, син тренера. Але я їх жодного разу не здав. Вони це знають і у нас дуже хороші стосунки. Коли приїжджаю до Хмельницького, зустрічаємося. Також воюють чоловіки, які грали ще з татом. Цих людей я дуже поважаю.  Але то прості люди, від яких не залежить, вести війну чи припиняти.

    Ви себе ідентифікуєте як вихованця харківського чи хмельницького волейболу?

    Ази я отримав від батька. Але досвіду набирався, пізнавав дорослий волейбол, перебравшись до Харкова. У спортивний інтернат я потрапив у 12 років, а професіоналом став, коли мене з юних років ставили у склад «Локомотива». Приміром, подачу мені допоміг поставити Юрій Філіпов. Він дуже багато зі мною працював. Бо гарно подавати я навчився далеко не відразу. Спочатку було «що попало», навіть «планер» подавав. Але потім вияснили, як правильно підкидати м’яч, інші деталі. Та при цьому ще досконалішою моя подача стала після переходу в Італію. Найперше відшліфував технічні аспекти. 

    Філіпов теж довго грав на високому світовому рівні – був чемпіоном Греції, грав у провідних командах Бразилії. Він вирізняється поміж українських тренерів?

    Загалом він - наш тренер. Але більш професійний на тлі значної частини колег. Юрій Іванович вміє пояснити, а не лише накричати, обматюкати і розповісти, які всі гравці погані. Філіпов вміє брати на себе відповідальність за програні гру, сет чи окремо взятий розіграш. У тому разі, якщо команда виконала те, що він вимагав. Бо багато тренерів звинувачують гравців не дивлячись на те, виконали вони установку чи ні. Філіпов міг сказати: «Кидайте все і робіть, як я кажу. Якщо програєте – винен буду я». Часто це дуже допомагало. Коли розумієш, що в тебе за спиною тренер, почуваєшся набагато впевненіше. Ти знаєш наперед, що повинен робити, а не приймаєш рішення за мить, залежно від ситуації. І варіант безпрограшний: якщо все вийде – ти красень, бо ніхто не скаже, що то видумав тренер; не вийде – тренер не сваритиме, бо то його рішення.

    Про особисте

    Олеже, ви ніколи не розповідали про своє особисте життя. Ви ще не одружений?

    Поки ні. Але поки. Уже все по датах розписано (посміхається). Можу сказати, що моя кохана – волейболістка. Звісно, що найближчі люди знають, хто саме. А іншим залишу фото зі спини. Нехай здогадуються. До останньої миті. Зрештою, ті, хто правильно вміє проводити лінії по моєму житті і житті ще однієї людини, давно про все здогадалися. Навіть без моїх слів.

    Весілля плануєте гучне?

    Розглядаю два варіанти. Один – справді гучну гулянку. Як мовиться, на всі гроші. Другий – зібрати найближчих і відсвяткувати у вузькому колі. Подивимося. Справа не в грошах, а в часі. Я постійно в Італії, кохана також грає. На відстані такі питання вирішувати важкувато. А хочеться в цьому сезоні зібратися й нарешті щось суттєве в Італії виграти.

    Іван Вербицький, «Главком» 

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ