Адріан Каратницький Співробітник американського аналітичного центру «Атлантична рада»

Український олігарх вичікує

Володимир Зеленський

Погляд на олігарха, що стоїть за несподіваною боротьбою коміка Володимира Зеленського за президентство України, і ворожнеча з Петром Порошенком, яка поклала цьому початок

Міжнародній репутації України не позаздриш. Незважаючи на багаторічну бюджетну дисципліну, три роки зростання, що зараз становлять 3%, реформи, які призвели до скорочення потоків корупції до 6% ВВП, і стримування просування Росії у східній Україні частково через створення сильної армії, більшість людей до цих пір бачать країну як слабку державу в полоні невеликої групи клептократичних олігархів.

По правді кажучи, картина набагато складніша, і боротьба за майбутнє України занадто важлива, щоб її можна було зрозуміти в такому спрощеному вигляді.

Безумовно, Україна має свою надзвичайно велику частку мільярдерів, а надбагаті – контролюють пропорційно більше багатства своєї країни, ніж їхні західні колеги. Деякі з них йдуть корінням з бурхливих та розрушливих днів посткомуністичної приватизації, коли колишні чорні торговці, молоді чиновники комуністичної ліги та бандити отримали величезні статки. Але за майже три десятиліття незалежності України країна також побачила значне створення багатства через індивідуальне підприємництво, інтелектуальне управління та інновації.

Коли люди посилаються на назву «олігарх» в контексті України, вони часто роблять це по відношенню до всіх вищезгаданих явищ, як хороших, так і поганих. Тим не менше українські олігархи (навіть погані) принципово відрізняються від російських. У Росії олігархи всі йдуть в такт барабану Володимира Путіна (особливо після того, як він зруйнував статки нахабного олігарха Михайла Ходорковського, ув'язнивши його більше ніж на десять років).

На відміну від Росії, де мільярдери зобов'язані йти в ногу з Володимиром Путіним і правлячою елітною службою безпеки, українські олігархи є потужними, але зазвичай діють самі по собі, а часто і в конкурентній боротьбі за орендну плату, включаючи тарифи, субсидії, і податкові стимули. На щастя, ця конкуренція, а також сильне громадянське суспільство означає, що Україна зберегла високий рівень політичного плюралізму.

Природно, що іноді Росія намагалася зруйнувати цей тонкий баланс, заснувавши в Україні економічні опори і спокусивши українських мільярдерів обіцянками легких і корумпованих операцій. І час від часу, як це сталося з колишнім президентом Віктором Януковичем (який тепер у вигнанні в Росії), хтось в Україні прагне використати державу, щоб зірвати цей баланс, концентруючи надлишкове багатство і владу в своїх руках.

Петро Порошенко, діючий Президент, прийшов до влади у 2014 році з 54% голосів у першому турі. Він прийшов до влади після національної трагедії, що стала результатом розпаду корумпованого режиму Януковича. При владі він стикався з надмірним впливом великого бізнесу і олігархів, зокрема їх впливом на велику кількість законодавців і їх медіа-холдинги. Телевізійні станції, що належать найбагатшим українцям, контролюють приблизно 60% щоденної аудиторії прайм-тайму, а також мають значний вплив через інтернет-сайти новин.

Спочатку Порошенку потрібна була допомога цих олігархів у стабілізації України, яка зіткнулася з захопленням Криму, насильством з боку Росії та російською військовою окупацією частин східної та південної України. Дійсно, на ранніх стадіях конфлікту Порошенко був змушений покладатися на патріотизм кількох владних олігархів у стабілізації регіонів, де Росія використовувала диверсію як прелюдію до відкриття військових операцій. Одним з таких людей був Ігор Коломойський, потужний олігарх з великими бізнес-інтересами в банківській сфері, кольорових металах, і, звичайно, ЗМІ.

Згодом Порошенко почав відновлювати військові можливості України. І саме тоді, іноді за власною ініціативою, а іноді й з наполегливим підштовхуванням і підтримкою Заходу, він почав братися за деяких з цих магнатів - зрідка, зупиняючи гнів нетерплячого громадянського суспільства і виборців, які хотіли, щоб він розібрався з усіма багатіями відразу. Розбиратися з усіма олігархами в період російської агресії, враховуючи їх медіа і парламентський вплив, було б політичним самогубством. Дійсно, це б прирекло можливість отримати голоси, необхідні для тих самих реформ, яких вимагав Захід. Таким чином Порошенко діяв повільно.

По-перше, він пішов услід за грошовими мішками газових олігархів. Він та прем'єр-міністр Арсеній Яценюк здійснили цінові реформи та уповноважили інноваційну команду молодих менеджерів на чолі з Андрієм Коболєвим розпочати ліквідацію Нафтогазу, монополіста нафти і газу країни, який щорічно висмоктує з державного бюджету щонайменше 3 млрд. доларів. Ця реформа торкнулася інтересів олігарха-вигнанця Дмитра Фірташа, який нині живе у Відні, і бореться з екстрадицією до Сполучених Штатів, де його розшукують за звинуваченням у корупції, не пов'язаним з Україною. Це також забезпечило стійку ворожість потужного телевізійного холдингу Фірташа, телеканалу Інтер.

Другою ціллю Порошенка був Ігор Коломойський. По-перше, його уряд успішно протистояв контролю Коломойського над Укрнафтою, державною компанією з видобутку нафти і природного газу, ключовою фірмою, яка протягом багатьох років не виконувала своїх обовязків по виплаті дивідендів уряду. 25 березня 2015 року Коломойського викликали до офісу Президента Порошенка пізно ввечері і відсторонили з посади губернатора Дніпропетровської області, оскільки битва за його частку на підприємстві посилилася. Через кілька днів його бізнес-партнер Ігор Палиця був відсторонений з посади губернатора шостої найбільш населеної області України – Одеської.

Потім, в 2016 році, Порошенко санкціонував націоналізацію ПриватБанку, після того як перевірка виявила мільярди сумнівного кредитування так званим фіктивним компаніям, пов'язаним з Коломойським та його партнером Геннадієм Боголюбовим. Після подальшої оцінки, проведеної слідчою групою Kroll, Національний банк України заявив, що ПриватБанк був підданий «широкомасштабному та скоординованому шахрайству протягом принаймні десятирічного періоду, що закінчився у грудні 2016 року, і яке призвело до збитків на суму щонайменше 5,5 млрд доларів. Дев'яносто п'ять відсотків кредитів було надано «сторонам, пов'язаним з [колишніми] акціонерами та їх філіями».

Напад на Коломойського був ризикованим кроком. Як губернатор, олігарх справді допоміг стабілізувати густонаселену Дніпропетровську область на сході України. Основна медіа-імперія Коломойського включала телеканал України з найвищим рейтингом. Нападаючи на власника найбільшого в Україні банку та фінансової установи, через яку майже половина українських підприємств проводили своюї кредитні та платіжні операції, Порошенко ризикував значно підірвати національну банківську систему. Проте, він охоче взяв на себе всі ці ризики.

Коломойський давно рекламував себе як амбітного і маючого гострий язик на додачу. Він cхильний до спорів, розумний політичний тактик. Являючись головним донором єврейського релігійного та культурного розвитку в Україні, а також розвиваючи тісну дружбу з українським Любавицьким рабином, Коломойський також любить проектувати образ хвалька. Він любить грубі розмови, як гангстер, і проходить під прізвиськом «Беня», посилаючись на знаменитого кримінального негідника з «Одеських казок» Ісаака Бабеля.

Протягом декількох тижнів після його звільнення з посади губернатора, було ясно, що Коломойський буде дотримуватися свого іміджу. Його засоби масової інформації розпочали напад на уряд і президента. І найголовніше, він і його діловий партнер, комік Володимир Зеленський, почали планувати телевізійний серіал, який був розроблений як інструмент для атаки на політичний істеблішмент.

Через вісім місяців після його звільнення Зеленський з'явився на каналі Коломойського «1+1» в новому комедійному серіалі, де він грає Василя Голобородька, викладача історії середньої школи, випадково обраного Президентом після популярного відео з його словами про те, що все в Україні неправильно. (Перший сезон доступний для перегляду у Сполучених Штатах на Netflix.) Шоу явно зачепило за живе, ставши фундаментом нової політичної партії, яка на початку цього року допомогла запустити кампанію Зеленського за президентство України.

Оскільки уряд заморозив багато його активів і розпочав судові процеси для стягнення коштів, які нібито викрадені банком, Коломойський перестав їздити в Україну. Але його вплив на Зеленського залишається сильним, через коло довірених радників. Ще рік тому Коломойський використав Зеленського на своєму дні народженні і презентував його як «нашого Президента». Цього року на день народження Коломойського в Тель-Авіві, за словами одного з учасників, був присутній настрій бурхливого самозадоволення від виборчої підтримки Зеленського.

Опитування в кінці березня показали, що Зеленський лідирує в Україні на президентських перегонах 31 березня. Він випереджає і президента Порошенка, який має близько 17%, і колишнього прем'єр-міністра Юлію Тимошенко, яку медіа активи Коломойського, як правило, розглядають дуже обережно (близько 13%). Важливо, що в результаті, очікується, що Зеленський обіграє обох своїх суперників без будь-яких проблем, маючи велику підтримку з боку молодих виборців, які вважають його чесним борцем проти корупції, незважаючи на давні зв'язки з Коломойським. Тритижневий інтервал до очікуваного другого туру, однак, є достатнім часом для зміни громадських настроїв.

Якщо ідея країни, що перебуває під частковою російською окупацією, управляється політичним новачком, пов'язаним з потужним олігархом, вас турбує, так і має бути. Тобто, якщо ви не Володимир Путін, тому що в цьому випадку ви повинні згоряти від нетерпіння при думці, що вам доведеться вести боротьбу проти колеги, який ніколи не займався політикою, не керував складним бізнесом, не служив офіцером у військовій службі, не займав посаду вищого керівництва в приватному секторі або уряді, і не виразив жодної думки про геополітику.

Але цей результат тепер є дуже реальною можливістю, як і успішний політичний реванш одного з найпотужніших олігархів України.

Джерело: the-american-interest.com

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: