Українцям потрібно нарешті відмовитися від культу поразок

Мій особистий Топ. Топ-3 речі, яких нам, українцям, треба терміново позбуватись. І не боятись про це говорити відкрито і голосно.

1. Культ поразок

Про це вже говорено-переговорено, але він засів дуже міцно. В історії Хмельниччини важко було знайти поразку (власне, вона там одна-єдина), але саме з неї зроблено найбільший і насправді єдиний з тієї війни культ. Хтось чув про масові відзначення блискучих тріумфів під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями чи під Батогом? Я не чув. Про Берестечко чули всі. Тільки воно стало культом. Слава Богу, останнім часом таки почали звертати увагу на Конотоп, хоч це й інша війна.

Або візьмемо вічну тему бою під Крутами. Правда про цей бій, про те, що це була не бійня, а цілком навіть успішна військова операція - досі не може продертися через сльозливий пафосно-мазохістстький міф. Особисто я з цим борюся вже більше 10 років, але майже безрезультатно. Крути в більш ніж 90% інтерпретацій - це нещасні майже діти, які не знали на що йдуть і загинули хоч і героїчно, але безглуздо. Про абсолютно переможне придуження більшовицкого заколоту в Києві, яке відбувалося паралельно з боєм під Крутами - взагалі мало хто знає.

Уже навіть говорити вголос про це все соромно, але необхідно. Американське кіно грішить постійними хепі-ендами. У нас діаметрально протилежна проблема. Нам треба більше хепі-ендів. Треба відходити від парадигми поразок і пафосної загибелі всіх наших в кінці та тріумфу ворогів. Тим більше в нас є купа перемог! Треба нарешті змістити акценти на них. Трачіного теж дуже багато, на жаль. Було би дурницею це заперечувати. Але настав час поговорити про наші перемоги

2. Мегаломанія

Написати роман, де підняти всі проблеми людства, охопити усю історію від Трипілля і не погоджуватись ні на що менше, ніж Нобелівська премія. Не маючи уявлення про світовий кінематограф, зняти фільм, де підняти тему Добра і Зла (з великої літери, ви нічого не розумієте, це філософська притча!) і чекати зливи оскарів і золотих канських гілок. Нічого менше плантерних масштабів нас не цікавить!

Перед тим, як замахуватись на «Апокаліпсис сьогодні», треба навчитись знімати «Рембо». І ще бажано перед тим подивитися «Апокаліписис сьогодні». І «Рембо» теж.

Якщо ви плануєте твір, який пояснить всі проблеми світобудови і зробити переворот у світовій культурі, то... Ви його не зробите. У 99,99% випадків ви зробите непотріб, який соромно буде дивитися і читати.

Шевченко хотів написати головний текст цілої нації, коли писав «Кобзар»? Не знаю, але дуже сумніваюся. Думаю він просто писав те, що не міг стримати в собі. Вірші про Дніпро, степ широкий, давно забутих козаків, нещасне кохання. Але писав настільки правдиво, настільки національно і універсально водночас, з таким вродженим і просто нелюдьским відчуттям мови, з такою справжньою ніжною любов'ю і таким справжнім пекельним людським болем - що написав текст, який всіх нас зробив тими, хто ми є.

Здорові амбіції - це добре. Але мегаломанія - це смішно.

3. Несприйняття будь-якої критики

Звичайно, критика є різна. Є критика хамська і безпідставна. І саме вона часто є причиною того, що за хейтерством не чути голосу критики адекватної і конструктивної. Але це треба змінювати.

Раніше я вважав, що якщо продукт український, навіть зроблений з щирим патріотичним запалом, то з вищих національних міркувань його не можна критикувати, навіть якщо він геть поганий. Але ні. Так не буде нічого. Чого варта культура, яка боїться, що один невдалий фільм чи книжка поставлять ВСЮ цю культуру під сумнів? Ми засумніваємося в американському кінематографі, якщо подивимося поганий американський фільм? Ми будемо вважати всю французьку літературу жалюгідною через невдалу французьку книжку? Ми будемо вважати Рим скиртою гною, якщо знайдемо в ньому архітектурно бездарний будинок? Та американському кіно, французькій літературі та римському Колізею взагалі все це не цікаво. Вони в собі впевнені. Цей страх критики є ознакою інфантилізму та комплексу неповноцінності, від якого нарешті треба відмовлятися.

Фільми Довженка і українського поетичного кіно 1960-70-х перестануть бути шедеврами, бо хтось зняв поганий фільм? Шевченко, Котляревський, Маланюк чи Тичина перестануть будуть авторами геніальних творів, бо хтось напише погану книжку українською мовою?

Добре з`являється лише тоді, коли ми не боятимемося погане вголос назвати поганим. Коректно і аргументовано. Бо тільки так з'явиться стимул робити добре.

Насправді хорошого в українській культурі дуже багато! Більше того, в останні роки тенденції якраз більш ніж обнадійливі. Це ще одна тема для серйозної розмови - нам треба вміти грамотно, методично і безпардонно піарити свій якісний продукт.

Що робити? Учитись, читати, і чужому научатись і свого не цуратись. Побільше дискусій, творчих пошуків, суперечок про смаки. Аж занадто некритично не сприймати нікого (у тому числі мене) і думати завжди своєю головою. Не боятись говорити, що думаєш.

І все буде добре!