Чи є мораль у антивакцинаторів?

А що, потішно (тим, хто ще живий) згадувати сьогодні всі ті завивання соцмереживних моралістів, нє? Бо десь на початку весни був такий момент, коли, висловлюючись суворою мовою документів, «МОЗ дозволило використовувати можливі залишки вакцин для щеплення громадських діячів з метою популяризації імунізації від Covid-19». У відповідь моралісти, серед яких не бракувало й щирих, запалали праведним гнівом. Але за порядком.

Звідки – запитає хтось досі необізнаний – бралися ці «можливі залишки»? Із флаконів. Один, наприклад, флакон вакцини AstraZeneca – це десять доз. Тож якщо такого-то березня у такому-то закладі виявляли згоду щепитися, скажімо, п’ятдесят сім осіб, мобільна бригада виїжджала туди з шістьма флаконами, в яких сумарно містилося на три дози більше, ніж треба. Куди їх під кінець робочого дня дівати? Вибір невеликий: або вилити в унітаз, або вакцинувати трьох «громадських діячів», себто людей, які заради захисту від вірусу змирилися з такою дефініцією і заздалегідь внесли в базу даних номери своїх телефонів.

Зазвичай, діставши залишкову дозу, імунізований діяч – байдуже, в лапках чи без лапок – публікував «з метою популяризації» у себе на фб-сторінці фото з відповідним текстом, мовляв, я особисто вколовся, чого і вам бажаю. Назавтра у межах подібної колективної акції могло пощастити не трьом діячам, а чотирьом. Або п’ятьом. Але в будь-якому разі не десятьом, бо десять – це вже не «можливі залишки», а новий флакон, відкривати який заради «громадських діячів» МОЗ дозволу не давало. Така була арифметика.

А однак і її вистачило, щоб викликати в лавах згаданих моралістів шум і лють, бурю й натиск, шудри-тудри і таке інше. Загалом – якщо абстрагуватися від персональних образ на адресу несправедливо (бо позачергово) щеплених – лінія звинувачення зводилася до того, що вся ця рекламна кампанія є глибоко аморальною, адже народ у нас не дурний, він і без популяризації залюбки імунізується – було б тільки чим.

При цьому ледь не кожен мораліст міг негайно привести куди скажуть родичів, друзів і знайомих, які – на відміну від молодих і здорових громадських самозванців – реально належали до групи ризику і хотіли вакцинуватися. Така була аргументація.

Ну то як тепер за них усіх – і за соцмереживних моралістів, і за їхніх численних родичів, друзів та знайомих – не потішитися? Нарешті! Нарешті й у нас вакцинний дефіцит подолано, пропозиція тріумфально перевищила попит. Настільки тріумфально, що станом на 31 жовтня через закінчення терміну придатності в Україні підлягали утилізації плюс-мінус 500 тисяч доз (або ж 50 тисяч так і не відкритих флаконів) AstraZeneca. Мало того: до кінця листопада – не без Божої помочі – ця кількість сягне цілого мільйона. А це означає, що всі охочі українські громадяни вже вакциновані, правильно? Чи ж не цього прагнули соцмереживні моралісти?

Єдине, що трохи засмучує, – це відсоток охочих. Точніше, неохочих. А також здобуті неохочими всілякі інші рекордні відсотки, як-от: госпіталізованих у важкому стані, переведених до реанімації і перевезених на цвинтар. Протягом дня. Протягом тижня. Протягом місяця. Протягом усього періоду вакцинації, від якої більшість населення України продовжує відмовлятися. Хтось боїться чіпування, хтось – мутацій ДНК, хтось – кари Божої. Логічно: на щеплення проти віспи, поліомієліту, дифтерії, правця чи кору Бог ще так-сяк заплющував очі, але на ковіді Його терпець урветься. А так, то все ті ж моралісти, звісно, мали рацію: народ у нас не дурний.

Гуманістичні заклики м’яко переконувати антиваксерів перелічених категорій у тому, що їхні уявлення не відповідають дійсності, видаються мені абсолютно безглуздими – з тієї простої причини, що в жодній галузі науки не існує інструментарію для дискусії з чужими галюцинаціями. Як ви збираєтеся дискутувати з людиною в білій гарячці? Як ви доведете їй, що ті інопланетяни, пацюки й таргани, яких вона в цю мить від себе відганяє, є всього-на-всього продуктом її враженого мозку? Запропонуєте їй ознайомитися з академічною статтею про делірій? Вам не видно її картинок, але для неї вони є емпірично достовірними, а отже, неспростовними. Одне слово, відійдіть ліпше якнайдалі і займіться чимось перспективнішим.

Проте є й такі антвакцинатори, з якими я б на дозвіллі подискутував. Маю на увазі тих, на чиїх бойових знаменах виписані не якісь дрімучі забобони, а нібито шляхетні й найновочасніші гасла проти насильства і за права людини. Якщо тільки для початку вони визнають, що – попри всі очевидні недоліки вакцинації по-українськи – насильницькою у буквальному сенсі («зняли з поїзда і всадили укол») ця вакцинація не є. Тоді і я визнаю, що до опосередкованого насильства і часткового обмеження прав людини держава нині справді вдається.

Вдається, але було б значно гірше, якби не вдавалася. Не знаю, хто конкретно першим додумався до словосполучення «природне право», однак не сумніваюсь, що додумався той мудрагель до найчистішого оксюморона. Особливо – якщо врахувати, що природними в наші дні називають і ті соціально-економічні та політичні права, якими люблять козиряти антивакцинатори – аж до права на працю, гідну зарплату і захист від державного насильства. Ні, ясно, що ці та решта людських прав є суттєвими, а декотрі й життєво необхідними, не ясно тільки, до чого тут природа? У природі якраз немає ні зарплати, ні держави, натомість стихійного насильства – повні джунглі.

Далі можна посилатися на десятки мислителів, я передусім вибираю Зиґмунда Фройда, який майже століття тому в статті «Майбутнє однієї ілюзії» проникливо зауважив, що з тим-таки насильством не все так однозначно. Та що там: культура – в найширшому розумінні цього слова – ніколи б не виникла й дотепер не здатна обходитися без насильства, щоправда, принципово відмінного від того, яке панує в дикій природі. Бо дике насильство має на меті знищення свого об’єкта, а культурне – його порятунок і вдосконалення. Чим, як не культурним насильством, була для наших печерних пращурів заборона інцесту і батьковбивства? Але саме вона, ця насильницька заборона, і перетворила їх зі стада тварин на людське суспільство.

Яке, додам від себе, згодом доросло до Гоббса і Локка, Руссо і Канта, інакше кажучи, до поняття суспільного договору, до чіткого усвідомлення, що в організованій за визначеними законами спільноті людина хоч і поступається частиною своїх прав на користь загального блага, зате отримує більше шансів на виживання і самореалізацію, ніж у дикій природі. Кого влаштовує такий компроміс, той живе у відносній злагоді зі спільнотою. Кого не влаштовує, той може спробувати свої сили в якихось довколишніх джунглях.

Втім, є ще один варіант, залишений у спадок людству засновником моральної філософії Сократом. Аналізом фундаментальних проблем моралі він займався все життя, але – як мораліст – незаперечну свою велич продемонстрував дослівно напередодні смерті. Тобто навіть не на бенефісному суді, а після нього, в тюремній камері, де ось-ось мав з’явитися кат із чашею цикути. Тим часом там з’явився Сократів заможний друг Крітон. І повідомив, що про все домовлено, охоронці підкуплені, пора втікати.

На що Сократ, перекладаючи сучасною мовою, відповів приблизно так: «Трапляються колізії, з яких немає безболісного виходу. Тоді всі мусять робити своє. Людина моральна має право на власні рішення, але не має права уникати відповідальності за них. Людина моральна має право критикувати закони і намагатися їх змінити, але не має права підривати самої ідеї законності. Я знав, чим ризикую, і знав, що, крім моїх прав, у держави є свої обов’язки. Я нікому не бажав зла, але якщо суд постановив, що моя діяльність становить загрозу для суспільства, то нема ради, доведеться прийняти покарання».

Коротше, антиваксери. У світлі сократівської моральної філософії проблема не в тім, хто вас куди впускає чи не впускає. А в тім, чи готові ви, відстоюючи свої небезпечні для життя і здоров’я спільноти права, перехилити за них чашу цикути. Якщо так, то більше нема питань. Якщо ні, то згортайте понти і йдіть вакцинуватися.