Під бетонним Феліксом

Донбас після кошмарів останнього літа має кепський вигляд. Війна похитнула його. Стала стресом, від якого він не скоро зможе отямитись. Краматорськ, Слов’янськ, Костянтинівка ніби оговталися після тяжкої, тривалої хвороби. Та занепад відчувається в усьому.

Уздовж доріг височіє бур’ян, який тут не косили протягом року, що створює враження геть занедбаної території. Асфальт ще зберігає сліди артилерійських обстрілів та гусениць бронетехніки. Автівки старанно об’їжджають вибоїни. Війна відчувається поруч, хоча гримає десь далеко, за 50–70 км. На дорогах стоять блокпости, від яких віє димом багать. Солдати гріються біля вогнищ.

Вражає невелика кількість машин на дорогах. Напрямок Донецьк–Харків, що раніше завжди був переповнений, тепер безлюдний. Життя тут завмерло, хоча снаряди не рвуться у цій частині Донецької області з червня. Після того як сонце сідає за обрій, на землю опускається важка, жирна темрява, яка підступає впритул до траси. Вікна будинків не світяться. Здається, містечка уздовж доріг геть спорожніли.

Контраст із Полтавщиною, яку проїжджаєш по дорозі з Києва до Донеччини, разючий. Там вогні на газових вишках, заправки, готелі вздовж доріг. Від Краматорська у бік Донецька починається гнітюча сіра занедбаність.

З весни Донеччина змінилася як ніколи. Процеси, що відбувалися на Сході України протягом років, протікали непомітно, тихо, раптово спричинили некеровану ланцюгову реакцію. Маленькі промислові містечка і раніше повільно вмирали. Вмирали, незважаючи на приріст ВВП країни та обнадійливу статистику середини 2000-х. Радянські заводи поступово скорочували персонал, населення зменшувалося, закривалися школи та лікарні. Деградація тривала з початку 1990-х за будь-якої влади. Зникали з лиця землі будівлі, цехи, цілі підприємства. Те, що трапилося тут у 2014 році, стало кульмінацією цих довготривалих процесів.

Костянтинівка, Дзержинськ мають такий вигляд, ніби війна тривала роки. Але більшість цих руйнувань – здобуток мирних часів. Вони з’явилися ще до того, як вулицями загуркотіли танки. Війна ніби стала виправданням для тих руїн. На неї тепер усе спишуть.

У центрі Костянтинівки – два закинутих, похмурих палаци культури – типові радянські будівлі з незрячими, брудними вікнами. Щоб доїхати звідси до Дзержинська – останнього міста, за яким починається територія під контролем «ДНР», треба трястися майже півгодини ямами та вибоїнами.

У Дзержинську два однакових бетонних па­м’ят­ники Дзержинському. Погано освітлені вулиці з тьмяними ліхтарями. Брудні стіни типових будинків та жодної оригінальної споруди, за яку міг би зачепитися зір. Людей на вулицях майже не видно.

Місцеві шахти, кажуть, так і не відновили роботу після нетривалої окупації. Кілька місяців безладу та безвладдя завдали промисловості важкого удару. Прифронтове містечко ніяк не може прийти до тями після боїв. Іноді на нього ще падають снаряди, хоча обстріли тут не такі запеклі, як під Щастям чи у Вуглегірську. В неділю у Дзержинську проходили вибори до парламенту, де за допомогою численних фальсифікацій вдалося отримати перевагу Ігорю Шкірі. Нещасливі на вигляд, бідно одягнені люди, переважно старі, пленталися на виборчі дільниці, щоб віддати голоси за одного з найбагатших людей Донеччини.

У тому, що відбувалося, був якийсь сюрреалізм. Це зубожіле, Богом забуте містечко ставало трампліном у владу для людини, цілковито чужої тут, ніби прибульця з Місяця. Виборці, що плелися на дільниці, самі не розуміли, для чого це їм, не розуміли, що зміниться і чи настануть зміни взагалі. Картина із серіалу про живих мерців.

Спостерігачі, журналісти, прихильники партій Майдану скаржилися на фальсифікації з боку Шкірі, але ніхто нічого не міг вдіяти з ними. Солдати, що охороняли ОВК, плювалися, проте виконували свій обов’язок – стежили за тим, щоб у Раду пройшов регіонал, який підтримував сепаратистів та голосував за закони 16 січня. Щоб ніхто не міг зірвати передвиборчий процес.

Вибори у Дзержинську пройшли, але ніхто в Україні не знає, навіщо вони потрібні були у цьому містечку.