Місто, де не вимикають електрику

У Вугледарі немає планових відключень, як і аварійних. Проблеми з електрикою відсутні, бо електрики немає давно. Про неї просто не згадуєш, бо електроенергія тут – максимально абстрактне, теоретичне поняття; спомин про інший світ, який лишився назавжди у минулому.

Я навіть вирахував приблизно, наскільки давно. Відривні календарі на місцевих кухнях лишили в спокої з середини березня.

Тоді якась сила змусила більшу частину людей швидко, лишаючи недопаковані речі, залишити це місто, щоб до сих пір не повернутися.

Мабуть, це та сила, котра наробила стільки дірок і тріщин у склопакетах, котра візерунком віспи промалювала стіни багатоповерхівок.

Люди втекли звідси, лишаючи все, крім най-найціннішого, а згодом зайшли ми, жителі сталевих дощів.

***

Коли я вперше влітку заїхав сюди, мені ці кілька кварталів класичного міста серед степу (примха радянського планування) здалися дуже схожими на рідну Борщагівку, де я виріс.

Після місяців поневірянь окопами під Бахмутом і Лисичанськом, заїхати у район кам'яних дев'яти- і п'ятиповерхівок, мені, котрий виріс у таких же точнісінько дворах – було всеодно, що рибі, викинутій на берег, повернутися у воду.

Я відчував захист і затишок, попри артобстріли. Ховатися у бетонних лабіринтах набагато краще, ніж у зелені, котра якщо і закриває, то не захищає.

А ще грізна темнота величезних панельних будинків нагадувала новий рік. На Боршагівці регулярно на новорічну ніч квартали не витримували навантаження і гасли, і це лишило у моїй дитячій пам'яті міцний слід.

І ще з тієї ж пам'яті виринули спогади, як на Борщазі ми зимовими вечорами збивалися дітьми у зграї, носилися хижо кварталами і вчиняли різні капості, інколи жорстокі.

Хто сказав, що дитинство – це лише ніжні спогади?

***

Місто. Темрява, періодичні вибухи і рух невидимих людей. Десь поруч від нас працюють танки чи гармати, шиплять ракети птуристів, бринять дрони у небесах.

Звуки дуже різкі, радянські панельки резонують і підсилюють їх, височать у нічне небо темними брилами, зловісно.

Зловісні будинки затишні мені; як і багато років тому, я граю між ними у гру; різниця з дитинством – у тому, що у ту гру тепер грають геть усі.