Новий Виборчий кодекс. Чи читали депутати, за що голосували?

Спікер Верховної Ради Андрій Парубій прогнозує, що проект Виборчого кодексу №3112-1 у другому читанні розглядатимуть у вересні. Цього голосно домагаються опозиційні політичні сили. Але чи дійсно наміри опозиціонерів та спікера такі щирі і справді слугуватимуть непідкупності виборця та прозорості самих виборів?

Перевагою будь якого кодексу є систематизація та зведення в один системний документ правил і норм в певній сфері господарської чи іншої діяльності суспільства. Відтак саму ідею ухвалення Виборчого кодексу потрібно вітати. Втім часто благими намірами вимощена дорога в пекло. Бо запропонований проект документа, який парламент ухвалив за основу, загалом залишає за лідерами політичних партій можливість на власний розсуд визначати черговість кандидатів.

Запропонована система  відкритих регіональних партійних списків лише розширює можливість просування «свого» конкретного кандидата в певному регіоні. Створюється єдиний на усіх виборчий фонд з якого власне і оплачуватиметься кампанія кожного кандидата. Відтак учорашні мажоритарники потрапляють в повну залежність від волі партійних босів, як на етапі появи у них самого бажання балотуватися до парламенту, так і під час самої кампанії. Бажання бути депутатом парламенту реалізовуватиметься 5-6 лідерами найбільш рейтингових політичних сил.

Чергова річниця забутої більшістю українців «жовтневої революції» під проводом Леніна 7 листопада 2017 року запам’яталася для нас історичним голосуванням за Виборчий кодекс.  Під гаслами «відкритих пропорційних списків» опозиційні демократичні сили намагаються переконати виборця у безальтернативності запропонованих змін, що, на їх переконання, покладе край партійній корупції та підкупу виборців, дасть простір свідомому волевиявленню та приливу нової некорумпованої політичної еліти.

Чи дійсно це так і чи дійсно гасла відповідають намірам? Спробуємо розібратися. Бо, складається враження, більшість з тих, хто ці гасла озвучує, самі навіть не читали проектів змін виборчої моделі.

Трохи з історії. Восени 2015 року в стінах парламенту було зареєстровано два проекти Виборчого кодексу: авторства Валерія Писаренка та альтернативний йому - спікера парламенту Андрія Парубія (який фактично є проектом Виборчого кодексу Юрія Ключковського, відомості про що містяться в інформації про авторський колектив документу). І якщо перший, основний, законопроект Писаренка парламент успішно провалив («за» проголосували лише 102 депутати), то альтернативний з переляку набрав 226 голосів. Результатами були відверто здивовані навіть самі народні обранці.

Процедурний розгляд обох документів у першому читанні носив формальний характер, і виступи народних обранців переважно містили заклики про ліквідацію «мажоритарки», як явища, і таке інше. Акцентувати увагу на, м’яко кажучи, недосконалості проектів намагався Руслан Князевич, але почутий він не був.  «…це виборчі кодекси.. - це доробок, який належить іншим авторам, просто в теперішньому складі парламенту воно було перевнесено. Так от, вони писалися в 2007, в 2008 році на основі іншої конституційної  бази і на основі іншого виборчого законодавства. За 10 років ми пішли набагато вперед. А зараз, якщо ми будемо розглядати ці кодекси і приймати, ми повертаємося в десятирічне минуле», - пояснив депутат.  Власне, попри критику він лише «утримався» під час голосування за цей документ у першому читанні.

Проект Виборчого кодексу Писаренка

Якщо охарактеризувати його дуже коротко, то суть запропонованих змін така: президента обирають, як і раніше; для виборів народних депутатів, депутатів АРК, обласних, Київської та Севастопольської міських рад ліквідовується мажоритарка; для депутатів інших рад мажоритарка залишається. Тобто проект закону передбачає залишити за кандидатами у депутати сільської, селищної, районної у місті, міської (крім, міст Києва та Севастополя), районної ради право на самовисування. Як показує остання практика обрання депутатів ОТГ, така норма фактично відділить політичні партії від депутатів місцевих рад. Центральний апарат партії та її обласні організації житимуть своїм життям, а що стосується діяльності місцевих осередків, то вони фактично не матимуть ніякого впливу на формування депутатського корпусу. Місцева еліта формуватиметься не за партійним принципом, а за принципом товстого гаманця, як і нині. Ні для кого не секрет, що на місцях багатьом просто байдуже партійна приналежність, що вкрай негативно впливає на формування політичної ідеології суспільства. За відсутності останньої говорити про якісні зміни цього самого  суспільства не доводиться.

Народний депутат від групи «Відродження» Валерій Писаренко

Що пропонує Писаренко:

• поділити Україну на 450 територіальних виборчих округів, відповідно до кількості депутатів у Верховній Раді та обирати депутатів за пропорційною системою за відкритими виборчими списками кандидатів у депутати;

• встановити для партій прохідний бар’єр на рівні 3%

• висування кандидатів у депутати здійснюється у вигляді загальнодержавного виборчого списку кандидатів у депутати від партії в розрізі територіальних виборчих округів (не більше ніж 450 кандидатів у депутати і лише по одному в кожному окрузі);

• єдиний партійний виборчий фонд. Виборчі фонди кандидатів у депутати не утворюються (розподіл коштів здійснюватиме партійний бос?);

• визначення загального списку депутатів парламенту відбувається на основі порівняльного показника(!), який обраховує ЦВК враховуючи загальну кількість голосів «за» усіх кандидатів від партії (фактично це і будуть голоси за партію) та рейтинговий номер кандидата в партійному списку;

• члени виборчих комісій повинні пройти навчання в спеціалізованих акредитованих центрах та отримати відповідний державний сертифікат, який буде чинний протягом 5 років;

• для обліку виборців створюється електронний реєстр

Загалом запропонована  в цьому проекті закону система є більш-менш зрозумілою. Незрозумілим для виборця залишиться встановлення результатів голосування. І саме в цій частині можливі зловживання. Але найголовніший висновок полягає в наступному – хочеш бути депутатом – отримай «благословення» від лідера партії балотуватися в своєму окрузі і лише після цього скуповуй там голоси. Ті ж самі яйця, лише в профіль?!

Проект Виборчого кодексу Парубія-Ключковського

Саме Юрія Ключковського, народного депутата попередніх скликань, вважають автором цього варіанту кодексу. Це підтвердив і Руслан Князевич, коли виступав з критикою проекту. Автору цих рядків доводилося неодноразово брати участь в робочих групах з підготовки проекту документа за часів депутатства Ключковського. Юрій Богданович ще тоді послідовно відстоював закладені в ньому принципи. Отже, притрушений пилом документ сьогодні дістали і в такий спосіб намагатимуться заспокоїти «народний гнів» і реалізувати «всенародне бажання» зміни виборчої системи.

Формально автором проголосованого у першому читанні Виборчого кодексу є спікер Андрій Парубій

Але цей проект відкриває величезний простір для тотального контролю за виборчим процесом з боку тих, хто його організовуватиме. Тобто зі сторони влади.

Прикінцеві положення проекту кодекса передбачають скасування низки чинних законів та інтеграцію їх до цього документа, а саме: «Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів України», «Про місцеві вибори», «Про Державний реєстр виборців», «Про Центральну виборчу комісію». І в цій частині нічого загрозливого  немає. Втім вводиться новела про те, що до складу виборчих комісій «можуть входити лише особи, які пройшли попередню підготовку та отримали державний сертифікат про підготовку до роботи у складі виборчих комісій».

Перевагою будь-якого кодексу є систематизація та зведення в один системний документ правил і норм в певній сфері діяльності суспільства. Отже, саму ідею ухвалення Виборчого кодексу потрібно вітати. Втім часто благими намірами вимощена дорога в пекло. Бо запропонований проект, який парламент ухвалив за основу, загалом залишає за лідером політичної партії одноосібне право визначати черговість кандидатів у виборчих партійних списках (як у загальнонаціональних так і регіональних) не в алфавітному порядку, а на власний розсуд і залишає за розкрученими й фінансово забезпеченими кандидатами можливість скуповувати голоси виборців. Окрім того вводиться норма про обов’язкову мінімальну кількість кандидатів-жінок  (не менше двох у кожній п’ятірці)

Запропонована система  відкритих регіональних партійних списків лише розширює можливість просування «свого» конкретного кандидата в певному регіоні. Створюється єдиний на усіх виборчий фонд з якого власне і оплачуватиметься кампанія кожного кандидата. Відтак учорашні мажоритарники потрапляють в повну залежність від волі  партійних босів, як на етапі появи у них самого бажання балотуватися до парламенту, так і під час самої кампанії. Віднині бажання бути депутатом парламенту реалізовуватиметься максимумом 5-6 лідерами найбільш рейтингових політичних сил.

Вибори депутатів до найвищого законодавчого органу відповідно до запропонованого проекту здійснюються на засадах пропорційної системи за виборчими списками кандидатів у депутати виключно від політичних партій, а у розподілі мандатів депутатів беруть участь виборчі списки кандидатів, які за підсумками голосування на виборах депутатів набрали не менше чотирьох відсотків дійсних голосів виборців у загальнодержавному виборчому окрузі.

Автори цього проекту кодексу пропонують розділити Україну на 27 регіональних виборчих округів (стаття 338). Пильному читачу слід ознайомитися з цією пропозицію детально, аби переконатися, що кількість виборців в округах буде суттєво відрізнятися за чисельністю. Адже не можна співставляти за чисельністю, наприклад, Кіровоградську та Львівську області. Кількість виборців різниться майже в три рази! А загальна кількість голосів в загальнодержавному окрузі буде визначальною при розподілі мандатів та визначенні виборчої квоти.

Саме Юрія Ключковського, народного депутата попередніх скликань, вважають автором проголосованого у першому читанні Виборчого кодексу

Виборча квота

Визначальним показником для обрахування кількості представницьких мандатів є виборча квота, яка обчислюється, як ціла частина результату ділення загальної кількості голосів за партії, які подолали 4% бар’єр, на загальну кількість депутатських мандатів в парламенті. А далі кількість голосів, відданих за регіональний список партії в окремому регіоні ділиться на встановлену квоту й в такий спосіб визначається кількість мандатів у відповідному регіоні. Відразу виникає запитання – де ж паритет? Які були мотиви авторів проекту, коли ті прописували статтю 338, що передбачає розподіл округів? Як партійні лідери будуть формувати регіональні списки: багатшим кандидатам - Львівщина, а біднішим – Кіровоградщина? Де більше шансів набрати більшу кількість голосів? Це є пряма демократія, чи законодавчо закріплена норма про партійну корупцію? Чому ви, опозиційні лідери, дурите свого виборця, обіцяючи прозорість після ухвалення вашого типу демократичного виборчого кодексу? Запитання без відповідей, бо ці відповіді очевидні: або партійні лідери не читали законопроект, або вони свідомо вводять в оману своїх виборців!

Цікава арифметика

Згідно з Державним реєстром виборців загальна чисельність дільничних виборчих комісій (ДВК) в Україні складає понад 30 тисяч (без врахування територіальних та окружних комісій). Стаття 94 проекту кодексу визначає, що ДВК формується у складі голови, заступника голови, секретаря та інших членів комісії. Членів ДВК може бути щонайменше двоє і максимум 24 особи (залежно від кількості виборців. Якщо ми візьмемо навіть середнє значення, наприклад 10 осіб, то для утворення більш ніж 30 тисяч лише ДВК потрібно 300-500 тисяч підготовлених і сертифікованих членів. Це, звісно, час, гроші і, найголовніше, система підготовчих ліцензованих навчальних центрів, які поки що не створені. Скільки часу на це потрібно – відповісти поки що вкрай важко. Але однозначно до початку найближчих президентських виборів це зробити нереально.

З цікавого! Дія сертифіката члена виборчої комісії – 7 років. Далі знову переатестація. Втім таку норму можна лише вітати. Той, хто організовує волевиявлення природно зобов’язаний мати бодай мінімальну базу знань виборчого права. Незрозумілим у цій ситуації є лише те, як партії будуть причетні до цього процесу: чи відправлятимуть свої партійців на навчання, чи самі кандидати будуть шукати, від якої партії податися в ДВК? Що формуватиме попит, а що пропозицію? Але торги будуть, стовідсотково!

Проект Виборочого кодексу, проголосований у першому читанні, також передбачає, що Державний реєстр виборців, згідно ст.140, має вестись «в електронній формі з єдиною централізованою базою даних, яка містить персональні дані усіх виборців України». На сьогодні їх кількість складає понад 35 млн осіб (в т.ч. окуповані Крим та Донбас). Політичним партіям буде дозволено брати участь у здійсненні публічного контролю за веденням реєстру. За письмовим зверненням партії, розпорядник реєстру надає представнику будь-якої партії, засвідчену цифровим підписом електронну копію бази даних реєстру. Така можливість відкриває шлях як для шахрайства, так і для контролю за списками виборців. Але поява самого механізму громадського контролю за веденням Державного реєстру виборців є доволі позитивним моментом.

Проект кодексу також передбачає норму, що дозволятиме отримати посвідчення про тимчасову зміну місця голосування (читай «відкріпні талони - каруселі»). Під час президентських виборів 2004-2005 років ця схема дуже вдало використовувалася прихильниками Януковича, власне завдячуючи цим талонам вдалося скасувати результати голосування у другому турі. Звісно ж норма про тимчасову зміну місця голосування теоретично дасть змогу проголосувати мільйонам переселенців. Очільники Опоблоку та партії «За життя» лише вітатимуть таку норму. Адже в переважній більшості - це їх електорат. Звісно ж відкривається і можливість для голосування жителям Криму та ОРДЛО. Але є сумнів, що вони масово будуть перетинати лінію розмежування спочатку для отримання «відкріпного талону», а потім і для голосування. Хоча для супротивників чинної влади відкривається неабияке поле для «збирання голосів». Чи доживе ця норма до другого читання – покаже час. Адже кількість правок до проекту вже сягнула майже 4,5 тисячі.

Підписні листи. Це як? Чи знову?

Поряд з логічними та змістовними нормами, автори Виборчого кодексу пропонують і низку дивних ідей, як то підписні листи для кандидата на посаду президента і, навіть, для кандидатів місцевих рад. Кандидатів у народні депутати ця норма чомусь не стосується. Можливо, що автори проекту і є (чи були на час написання) саме цими нардепами?

Наприклад, на підтримку реєстрації: кандидат на посаду президента має зібрати не менш як 300 підписів осіб, які мають представницький мандат (будь якого рівня); кандидат у депутати сільради - не менш 10-ти;  селищної – не менше 15-ти; міської – не менше 25-ти і так далі.

На переконання автора цих рядків, підписні листи - чистої води атавізм, який варто прибрати. Адже і виготовлення таких листів, і збирання підписів, і їх перевірка членами відповідних комісій, і посилання на допущені помилки, як підстава для відмови в реєстрації кандидата, однозначно не буде корисною для демократичної зміни виборчого процесу. Подібна практика вже використовувалася в Україні. Вона характерна в переважній більшості для пострадянських країн. Але така норма неодмінно накладе додаткові витрати на організацію виборчого процесу, як на державу, так і кандидатів.

На закуску!

Аби не перевантажувати читача справді складним змістом документу, варто згадати в кількох рядках суть виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських (малих міст – до 90 тисяч населення), районних у містах, районних рад та виборів сільських, селищних, міських голів чи старост. Дивною  є позиція, яка дає можливість самовисування (в тому числі) кандидатів на згадані посади. Окрім того, автори проекту кодексу пропонують дати право «групового самовисування» кандидатів в депутати до обласних рад та рад великих міст. Незрозуміло, якою є мотивація саме такої норми. Оскільки, сама ідея збереження права самовисування за кандидатом на будь-яку посаду є порушенням принципу формування політично ідеологічного суспільства, (якщо взагалі такий принцип був основоположним при підготовці згаданого проекту). В чому є великий сумнів.

Практичний досвід підготовки виборів, який нині існує в Україні, дає підстави стверджувати, що процес самого початку кампанії є доволі забюрократизований і паперогроміздкий. Набагато складніше дати старт власній кампанії, аніж потім її вести. Саме мінімізація бюрократичної складової мала б стати одним з головних принципів підготовки проекту Виборчого кодексу. Однак, складається враження, що автори чи далекі від розуміння цього, чи свідомо йшли на ускладнення процесу. Адже повальна юридична безграмотність кандидатів, небажання та неготовність вникати у тонкощі виборчого права завжди була легкою здобиччю для тих, хто ухвалює рішення на свою користь у високих кабінетах.