Persona non grata

Рівно десять років тому я потрапив за ґрати білоруської в'язниці Окрєстіна за участь в опозиційній демонстрації проти профанації президентських виборів Лукашенком. Тоді Бацька був тираном, нині з нього зняли санкції. А хіба щось змінилося?

Добре пам'ятаю кінець березня й початок квітня 2006 року, пригадую, як міг годинами лежати на нарах і розглядати стелю. Як виходив з камери на допити і як раз на тиждень нас водили у розташовану в підвалі лазню (таку брудну, що в ній радше можна було замурзатися, ніж помитися). Як дзеленчала в'язка ключів у чатового, як потріскували коліщатка візочка з баландою і куснями сірого хліба. До свого сорому, пам'ять так і не витіснила за всі ці роки моє найбільше тодішнє бажання: написати в тюрмі вірш. Я знав про історію написання Франком «Вічного революціонера» — і самозакоханому пуцьвіріньку також хотілося щось подібне втнути: аякже, я ж теж у тюрмі, за свободу, за революцію! Дякую богині Поезії, що відігнала від мене тоді демона Графоманії.

Той березень теж був до біса холодним, доводилося защіпати своє благеньке пальто на всі ґудзики, натягати берет аж на вуха, сунути руки глибоко в кишені, а потім непорушно лежати, видихаючи з себе білу пару. Мені було 18, я вірив, що можу змінити світ. Хотілося гострих вражень. Це той вік, коли з жінкою ти вже був, перші божевільні пиятики теж позаду, бійки нічим не дивують, а дупі не сидиться на місці. Так і виникла ідея з тією бідолашною Білоруссю — десь глибоко в підсвідомості я передчував і знав, що загримлю там у холодну. Після нашої Помаранчевої революції я обріс контактами в громадській і політичній сферах, тому потрапити в Мінськ на президентські вибори 2006-го було справою неважкою. Скажу чесно: я хотів ризикнути, нарватися на проблеми. Такий у мене був характер. А потім ясно що: вистава про «вибори», демонстрації, мітинґи, мегафони, співи, крики, наметове містечко на асфальті, спецназ, кілька ударів у сонячне сплетіння, тюрма, суд. Вироки там штампували сотнями, тому не дивно, що конкретно мій звучав абсурдно. Як сюрреалістичний вірш (доля вирішила написати його замість мене): «Любка А.С. принимал участие в несанкционнированом митинге, громко вьікрикивал антигосударственньіе лозунги, на неоднократньіе просьбьі сотрудников милиции разойтись — не разошелся».

Вирок, тюрма, депортація і заборона в'їзду в Білорусь на 10 років. Мій статус persona non grata втрачає чинність цими днями (якщо його не продовжать за цю колонку). Але в іншому, внутрішньому сенсі він триватиме й надалі. Я не серджуся на Луку за ті нари і ґрати, бо ув'язнити вісімнадцятирічного пацана — це те саме, що налити чарку алкоголіку. Мене непокоїть інше — релятивність правди. Майже два десятиліття Лукашенко був «останнім диктатором Європи», він забороняв, переслідував, фальшував; з його іменем пов'язують смерті політичних конкурентів, «таємничі зникнення» журналістів, викрадення й катування; за ці та інші злочини він особисто і Білорусь як країна були під санкціями Заходу.

Так склалося, що Лукашенко став одним із нечисленних бенефіціарів війни в Україні: раптом виявилося, що на континенті є ще більший диктатор, на фоні маніакальності якого імідж Бацьки блідне. Мінськ повернувся на політичну мапу, туди знову їздять провідні европейські лідери, санкції знято. Щоб досягнути цього, білоруський президент навіть пальцем не поворухнув, не кажучи вже про зміни чи демократизацію. Европа сама все зробила: стерла погані спогади, фальшиво усміхнулася й потисла закривавлену руку. Лукашенко тепер persona grata, його всіляко задобрюють, щоб уникнути зближення Білорусі з Росією. Що ж, все минає, як закінчується мій статус persona non grata. Сподіваюся, Бацьків статус persona grata також швидко мине.

Источник: zbruc.eu