Насправді ж для Молдови ПМР – це Задністров’я

Тож уже з назви зрозуміло, що тираспольські сепаратисти з самого початку орієнтувалися на Москву. Насправді ж для Молдови ПМР – це Задністров’я. Така геополітика.

У невизнану Придністров’я (ПМР) заїжджаю з Молдови. На «кордоні» молдовські прикордонники не ставлять штамп у паспорт, бо не визнають, що подорожуючий перетинає кордон. Але у комп’ютерну базу інформацію таки вводять. Далі – «сіра» зона. Її контролюють «миротворці» (даруйте, але в тексті про квазі-реальність мусить бути багато лапок, аби пояснити всю її неоднозначність). «Миротворцями» тут влаштувалися відомі на весь світ пацифісти – росіяни. Коли я проїжджаю повз їхній БТР, «миротворець» демонстративно спльовує перед себе – мовляв, чого витріщився, тут моя земля! У «сірій» зоні на пустирі за селом Варниця оглядаю два пам’ятники – один сповіщає, що на цьому місці помер гетьман Іван Мазепа, інший увіковічнює присутність шведського короля.

За три кілометри – нарешті придністровський прикордонний пост. Я там – єдиний охочий перетнути кордон. Пустка. Придністровський митник не поспішає, своєю показною ледачістю хоче підкреслити власну значимість. І це його помилка, адже я також не поспішаю, бо приїхав сюди якраз для того, щоб споглядати таких «важняків». У цьому й полягає мій мандрівний інтерес – мені хочеться зануритися у сам кафкіанський морок бюрократичної машини невизнаної республіки. Я уважно дивлюся, як дорослий здоровий чоловік повільно заповнює «документ», який ніде в світі ніколи не визнають чимось серйозним. Митник говорить про платежі – страхування машини й віньєтку на оплату доріг, всього йдеться про еквівалент 15 євро; я погоджуюся заплатити.

А далі починається те, задля чого я сюди прибув. Придністровський митник здалеку починає історію про те, що сьогодні неділя, банки не працюють, а для в’їзду треба купити й особисту страховку, яка коштує приблизно 50 євро; на жаль, сьогодні вихідний, тому я не можу її купити, але він бачить, що я порядна й чесна людина, тому допоможе мені: я віддам йому гроші й заїду в Придністров’я, а він завтра зранку сам здійснить усі платежі. Я щиро дякую йому й кажу, що маю тільки 5 євро. Він червоніє, але каже, що раз я ще ніколи не був у їхній республіці, то можна й за таку суму. Бінґо!

Дороги в Придністров’ї кращі, ніж у Молдові чи в Україні, але порожні. Людей нема, машин обмаль. За двадцятилітнє врядування населення ПМР зменшилося на третину – тепер придністровців всього півмільйона. І буде ще менше: після отримання Молдовою безвізового режиму з ЄС чимало місцевих беруть ненависні молдовські паспорти, щоб мати змогу виїхати на заробітки. У самому центрі Тирасполя, цієї «столиці», нараховую всього кілька десятків містян, а машин – з дюжину. Які враження? Рік тому приблизно в цей же час я був у Чорнобильській зоні, і враження таке, що я знову там, але цього разу вулиці підмели, бордюри побілили, в центрі розвісили велетенську ґєорґієвску лєнточку з текстом про побєду, а на вулицю – про людське око – вигнали кількох статистів, що мають грати безтурботне життя. Час зупинився. Розтяжки «мир-труд-май» над дорогами, назви вулиць і центри населених пунктів схожі на нічний кошмар В’ятровича, скрізь одноманітна сірість совкової забудови. Всюди, крім володінь місцевого олігарха – «Шериф» (мабуть, це слово найбільш «західне» в Придністров’ї, й аж дивно, що свою мережу супермаркетів-заправок він не назвав, скажімо, «Батя»).

У центрі «столиці» бабушка підсаджує внука на танк з написом «ПМР», зліва від них – Ленін, перед ними – вічний вогонь і меморіал загиблим воякам у молдовсько-придністровському конфлікті. Хлопчик бігає по танку, потім цілиться кудись перед себе й імітує автоматну чергу. Бабушка задоволено усміхається. Малий пишається собою й щойно проявленим героїзмом. Так кується «вата».

Їду в Україну. Взагалі цей «заповідник» виявився не настільки цікавим, як мені б хотілося. Вартий кількох годин, але не більше: сірість, понурість, відсталість, нудьга, безпросвітність. Тим більш цинічним здається злочин, який за допомогою Росії провернули місцеві політичні ділки: вони не просто проголосили фейкову республіку, а вкрали в півмільйона людей життя! Змусили зазомбований народ жити у загубленій у часі державці, якою керує «шериф».

Життя там нагадує безкінечний «експеримент». Безкінечний, бо не дуже ясно, як заморожений «придністровський» конфлікт вирішити: невизнана республіка самостійно, без закордонних (російських) вливань існувати не може, а кордони має лише з Молдовою й Україною. Проєвропейські молдовани кажуть, що радо б відпустили Придністров’я в Україну, лише б чимшвидше усунути цю перешкоду на шляху до злиття з Румунією і таким чином входження в ЄС. Українського в Придністров’ї дуже багато: чого варто лишень те, що теперішній президент Євген Шевчук – українець, та й український президент Порошенко вчився у придністровському місті Бендери. Самі придністровці кажуть, що охоче б увійшли в склад України, якби Україна знову дружила з Росією.

Знаючи пристрасть моєї країни до мазохізму, дуже просто можу уявити злиття Придністров’я й України. І патріотичні вигуки на церемонії підписання документів, і схвильоване тремтіння в голосі Президента під час святкової промови, слова про «віковічну мрію», «соборність» і «єдиний дім». Як і те, за кого ці півмільйона нових громадян України голосуватимуть на виборах, якого геополітичного курсу вимагатимуть.

Але наразі можемо бути спокійні: Придністров’я зайняте формуванням СНД-2 з Абхазією, Осетією і всіма іншими «деенерами». СНД-2. Це ж геніально! Створювати СНД-2, коли й СНД-1 нікому не потрібен! Геополітична амбіція, перспективи, що тут ще скажеш. Ось так і виглядає Задністров’я. Як Реальність-2. 

Джерело: Zbruc