Святочне

В Страсну п’ятницю депутати не знайшли собі кращого зайняття, як пограти в шахи. На їхню думку, це – якраз те, чим би мали займатися народні обранці в переддень Великодня. Що ж, така думка цілком має право на існування. Тим паче, що запідозрити слуг народу у надмірній набожності досить складно. Має право на існування і інша позиція, яка передбачає блокування трибуни. В певному сенсі це також можна розглядати як богоугодне діло, якщо звісно вдасться притягти під нього вагомі аргументи. Не менш богоугодною справою можна з натяжкою вважати і формування нової коаліції та всі процеси із цим пов’язані. Як не як, мета благородна – навести в країні лад і покращити життя народу. Щоправда, ця мета занадто віддалена і стратегічна, аби бути здійсненою. Більш реальними до реалізації виглядають підступи до неї в формі отримання мільйонів (як кажуть злі язики) за перетворення в тушку і приєднання до коаліції чи якихось поживних посад, портфелів і портфеликів.

Не відстає від депутатів і офіційна президентська церква. Вона також паралельно з святковими приготуваннями піклується хлібом насущним. Лобіює наприклад інтереси своїх жертводавців – горілчаних бізнесменів. Чим не богоугодне діло в переддень Великодня? На святковий стіл кожен нормальний православний християнин мусить поставити пляшечку оковитої, інакше свячена ковбаска і порося з хроном не перетравляться. Тож чому не подбати про тих, хто ту оковиту виробляє? Обов’язково треба.

Готуються до Воскресіння Христа і конституційні судді. Ведуть баталії з законом, совістю, спокусами стати власником гарного гонорару і перспективою втратити своє крісло. Їм, мабуть, нині найважче. Адже так складно казати на біле чорне, а на чорне біле в час, коли на Голгофу ведуть розпинати самого Бога. До якого, до речі, рано чи пізно доведеться прийти і попросити вибачення. Всім без винятку. Депутатський в тебе в кишені мандат чи міністерське посвідчення, СБУшна на голові шапка чи міліційна, суддівська на плечах мантія чи священичі ризи. Можна, звісно, не вірити у всі ці приємні перспективи і не заморочуватися. Кому вже як легше. Але зустрітися з Богом все одно доведеться і звіт скласти також.

Бо розумників таких, яким море по коліна і все по цимбалах, історія людства вже знала ой як багато, але всі вони пішли туди ж, куди й усі решта, і слід їх простиг так само миттєво, як і за всіма решта. Така от мораль. Подобається вона комусь чи ні.

Загалом же вся ця метушня на фоні Страсного тижня і Великодня така мізерна така скучна і нецікава, що мимоволі фокусуєшся на думці, що не дурно хтось розумний навмисне виділив людям особливий час, коли треба просто зупинитись. Зупинитись, пригальмувати, абстрагуватись і зазирнути у щось важливіше від чужого гаманця, державного корита, ще не опустілих комор Батьківщини чи декольте секретарки. Зазирнути в глибини власної душі. Туди, куди не зазирне жодний прокурор, слідчий чи навіть святий отець.

В українських пластунів є гарна традиція. Коли в Страсну п’ятницю виносять плащаницю і кладуть її посеред церкви, аби кожен християнин міг віддати їй шану, пластуни виставляють коло неї стійку. Це символічна стійка, бо юнаки змінюються щопівгодини. Старші стоять трохи довше, іноді навіть по годині. На перший погляд, в цій стійці немає жодної практичної потреби. Це лише символ. Символ вірності розп’ятому Христові. Хоча насправді практичний її сенс величезний. І, в першу чергу, для того, хто стоїть на струнко біля самого розп’ятого Бога.

Найцікавіше стояти вночі, коли церква пустіє, довга вервечка людей ближче до опівночі міліє, і під ранок лише окремі блукаючі зрушують тишу нічного храму. Ледь потріскують свічки, скочуючись сльозами на свічник, а ти стоїш біля Бога, якого розп’яли за твої ж гріхи, дивишся на його пошматоване тіло, на кров, що запеклася, витікаючи з рани, дивишся на пробите терням чоло, на стиснуті від болю вуста і слухаєш тишу. Страшну і дуже гучну тишу – смертельну і водночас святочну. Хтось тихо в кутику шепоче молитву, десь далеко миготять зорі, під дахом старого храму копошаться кажани, а ти стоїш і чуєш, як в твоєму серці пробуджуються такі ноти, про існування яких ти вже встиг сто разів забути. Такі хвилини можна сміливо порівняти із народженням. Вони, власне, і є народженням. Другим чи третім. А в когось, може, і першим… Заради таких хвилин, власне, і є сенс жити… Бо що може бути приємнішим, як скинути з себе тягар і зітхнути на повні груди, що може бути солодшим як розплакатись на грудях в батька чи мами і відчути на своїй щоці їх поцілунок, що може бути солодшим, як знайти вихід з лабіринту і відчути себе знову дитиною Божою, а в руці своїй – Божу руку, яка більше тебе ніколи нікуди не відпустить самого?

Киньте зараз все і йдіть до Бога. Всі свої справи, турботи, проблеми і печалі. Все одно без нього ви їх ніколи не вирішите. Зробіть своїй душі маленький подарунок – очистіть її. І життя знову набуде живого змісту, сонце засяє навмисне для вас, і ви у всьому знову побачите сенс. Навіть у тому, де його ніколи не бачили.

Христос помер для кожного з нас, і для кожного з нас він воскресне. Варто лишень не проспати цієї дивовижної миті…