100% незалежності

Нині модно писати про Незалежність України. Час такий. На носі 19 річниця. Хтось готується до цього свята, а для когось воно як колода в оці. І одних, і інших можна зрозуміти. Кому чого бракує. Хтось вдягне вишиту сорочку і почвалає пити з друзями сто грам, а хтось сидітиме і на зло всім читатиме черговий томик з повного зібрання Леніна. Єдине, що тішить, - тих, для кого Незалежність України – день знаковий і святковий, на цій землі все-таки більше. Останні соцопитування стверджують: людей, які пишаються тим, що є громадянами України, понад 75 відсотків.

Готується до свята навіть Президент України. На Сорочинському ярмарку він розжився двома вишиванками. Одну купив, а іншу йому подарували. Прикупив ковбаси аж на сімсот гривень, за твердженням очевидців, трохи хліба і бочку для огірків. Якраз встигне наквасити малосольних на закуску. Горілку, напевно, десь в загашнику вже припас. Чи вийде він в цей святковий день до свого народу з привітаннями, чи обмежиться роликом по телебаченню як в річницю Декларації про суверенітет, ще не відомо. Міг би і вийти. Корона не спаде.

Загалом, для українського істеблішменту свято Незалежності України, мабуть, особливе. І не лише з патріотичних міркувань, а й з чисто шкурних. Як не крути, а саме у ньому ховаються корені його злету, добробуту та процвітання. Не розвались совок 19 років тому, хтозна, ким би були всі ці слуги народу? Начальниками автоколони, сторожами, двірниками, продавцями м’яса на базарі, якими не будь маленькими секретарями, перспективними журналістками районних газеток, головами радгоспів, гінекологами-практиками, авантюристами, фарцовщиками, колгоспниками чи начальничками шахтарських контор. А тепер - Люди! З великої букви… Президент, Голова Верховної ради, міністри, депутати, лідери партій, комітетів… Люди на мільйони вільноконвертованих доларів.

Чи мріяли вони, складаючи в панчоху дерев’яні рублі, возити коли-небудь свої жирні дупи в мерседесах представницького класу в супроводі кортежу, спати на шовкових простирадлах у власних палацах, обідати на 100 - 1000 баксів, ходити на власних яхтах, літати на вихідні чартерами куди душа забажає, і при цьому нічогісінько не робити, окрім як тріпатися язиками в тему і без… Та фіг там. Дав би їм товариш перший секретар з Москви купити собі мерс чи лексус! Дозволив би їм хтось збудувати собі дачу площею 1000 квадратних метрів в совковому заповіднику…

Як не крути, Незалежність таки дала путівку в життя всім цим пожирачам народних грошей не гірш як золота рибка. Тому нарікати їм на неї просто гріх. Інша справа, що вони її не цінують. Ставляться як до належного у кращому випадку, або як до непотребу – у гіршому. Хоча, чого від всього цього совкового генофонду можна чекати. Чи ви бачили коли-небудь раба, який би цінував свою свободу? Єдине, чого він прагне, вирвавшись з кайдан, це стати таким самим як його пан, вдягатися в таке ж золото і їсти з таких же срібних мисок. Він, раб, будучи на свободі, понад усе від неї страждає і прагне якомога скоріше знайти собі нового пана, бодай номінального. Бо жити і не служити нікому – це для нього катастрофа…

Взагалі незалежність – це дар Божий, особливо українська. Більшої свободи в цілім світі в день з вогнем не знайдеш. Ми вільні і незалежні від усього. Навіть від самих себе. Незалежні від розуму, бо воліємо ним не користуватися, від інтелекту, бо навіщо він нам, коли грошей за нього і так ніхто нині не платить, а президентом чи олігархом можна стати й не читаючи філософів. Ми вільні від власної історії, бо знати її принципово не хочемо. Незалежні від законів та Конституції, бо вони є абсолютно зайвими і нецікавими, а тому виконувати їх непотрібно; від совісті, бо вона повинна бути чистою, а чистою вона може бути тоді, коли нею не користуватися; від честі, бо що таке честь – пережиток буржуазного минулого; від законів економіки, бо вони у нас просто не діють; від грошей, бо не в грошах щастя, та й заробити їх чесно нереально; від правди, бо толку з неї ніякого, одні клопоти; і навіть від здорового глузду, бо чого-чого, а цього добра у нашій країні точно нікому не треба, інакше опинишся в дурці раніше, ніж зрозумієш що взагалі довкола відбувається. Ми вільні від друзів, бо які можуть бути друзі, коли Росія – наш вічний стратегічний партнер і старший брат за сумісництвом; вільні від ворогів, бо віддали їм свою ядерну зброю, тому що на нас і так ніхто, окрім Росії, нападати не відважиться, а Росії воно також не треба, бо ми самі їй все з потрохами віддамо. І, нарешті, ми незалежні навіть від власної свободи, бо маємо її в одному місці…

Якби всі герої, що загинули за волю України, нині раптом встали з гробів і побачили нашу Незалежну державу, будьте певні, вони б попросили аби їх якнайшвидше знову поховали і то щонайглибше. Навіщо? Ну як. Аби всього цього не бачити… Їх мозок ніколи б не витримав такої концентрації свободи і незалежності на один квадратний міліметр і розлетівся б, заляпавши дорогі піджачки незалежної української «еліти». А цього дозволити не можуть собі навіть мертві герої. Занадто дорого ті піджачки коштують, занадто дорого. Бо сума вимірюється не сотнями і навіть не тисячами доларів, а кров’ю. Ріками, морями крові і мільйонами українських душ мертвих, живих і ніколи ненароджених…

Чи відчуває наша «еліта» її запах? Я не впевнений. Іноді складається враження, що вона взагалі нічого не відчуває, бо позбавлена не тільки органів чуттів, а й будь яких ознак живої людини. Нездатна реагувати ні на плач, ні на сміх, ні на крик, лише на шурхіт зелених президентів. Хай не відчуває…

«Державу не твориться в будучині, Державу будується нині» писав Олег Ольжич. Він знав, про що казав. Він був одним з тих, хто заплатив за нашу свободу власним життям. Кожен з нас є маленьким будівничим. І навіть від нас, і зокрема від нас залежить, якою буде ця держава, і наскільки комфортною нам буде у ній жити.

Поки що українська держава є корпорацією купки пройдисвітів, які іменують себе елітою і впарюють багатомільйонній Нації свої правила гри. Якщо Націю це влаштовує, хай грає і не нарікає, якщо ж ні – нехай встановлює свої правила. Вона має на це повне право, дане самим Творцем. Від якого, на щастя, ми ще не є незалежні.

О Націє, дужа і вічна, як Бог, —

Не це покоління холопів, —

Хто злото знеславить твоїх перемог

При Корсуні і Конотопі?

О Націє, що над добро і над зло,

Над долю, і ласку, і кару, —

Хто, темний, не схилить поблідле чоло

В сліпучому сяйві Базару?

Хто, мертвий, не стане у праведний слід

На путі, що славою бита,

У громі грядущих огненних побід,

Що ними ти вкриєш півсвіта?

Олег Ольжич, Незнаному воякові