Врегулювання по-італійські: місія нездійсненна?

Минулого тижня італійський МЗС презентував чотирьохетапний план політико-дипломатичного зупинення війни в Україні. Офіційний Київ повідомив, що уважно вивчить пропозиції Риму. Хоча відразу слід зауважити, що, судячи з наявної інформації, якихось новацій в цьому документі немає.

Всі пропозиції, що надійшли з Апеннінського півострову, у тому чи іншому вигляді були викладені в багатьох попередніх відповідних проектах, моделях і планах мирного врегулювання, які були відкинуті кремлівським керівництвом.

Тим паче, в нинішніх реаліях повномасштабної війни важко очікувати якої-небудь доданої вартості від нової італійської конфігурації знайомих миротворчих пазлів.

Отже, перший пункт плану – припинення бойових дій і забезпечення перемир’я під наглядом ООН – виглядає нині, м’яко кажучи, проблемним, у т.ч. через те, що будь-які ідеї врегулювання і міжнародної присутності в зоні конфлікту автоматично натикалися на супротив Москви. Варто згадати, що в березні 2022р. російська сторона заблокувала продовження мандату спостережної місії ОБСЄ в Україні. А з іншого боку, організація присутності місії ООН в зоні конфлікту – складна, багатоетапна і тривала процедура.

Але, головне те, що будь-які мирні плани мають починатися з чіткої формули, що передбачає як мінімум відведення окупаційних військ на позиції станом на 23 лютого 2022р. Усі інші варіації довкола припинення бойових дій – вкрай небезпечне тимчасове заморожування ситуації з непередбачуваними наслідками, що категорично не влаштовує Україну.

По-друге, говорячи про багатосторонні переговори щодо майбутнього статусу України (приєднання до ЄС і нейтральний статус), слід мати на увазі невдалу преамбулу у вигляді стамбульських перемовин, що зайшли у глухий кут. Водночас, очевидно, що невід’ємною складовою таких переговорів має бути надання Україні чітких, надійних і всеохоплюючих гарантій безпеки з боку західних партнерів.

По-третє, на жаль, в нинішніх умовах територіальні питання щодо окупованого Криму і Донбасу навряд чи можливо вирішити саме політико-дипломатичним шляхом, як пропонують італійські дипломати. Неможливо уявити, що при нинішньому політичному режимі в РФ, російська сторона внаслідок дипломатичних перемовин внесе відповідні зміни у власну конституцію і передасть півострів під контроль України.

Або федеральні збори РФ, демонструючи «добру волю», денонсують акт визнання незалежності ОРДЛО і відповідний «договір про дружбу і допомогу». Зрозуміло, що звільнення Криму – комплексний процес, який згідно з державною Стратегією деокупації передбачає комбінацію «заходів дипломатичного, військового, економічного, інформаційного та іншого характеру».

Останній пункт передбачає укладення нової багатосторонньої угоди про мир і безпеку в Європі. Очевидно, що так чи інакше доведеться формувати нову безпекову архітектуру на європейському континенті. Але це відбуватиметься у післявоєнний період і без будь-яких ультиматумів та імперських амбіцій країни-агресора.

У чому сенс і мотиви італійської ініціативи? З одного боку, серед політичного істеблішменту країн «старої Європи» зберігаються ілюзії і надії на компроміс і мирний діалог з Путіним. А з іншого, простежується певний дуалізм в позиціях Риму, Берліну, Парижу – солідарність і підтримка України, засудження РФ (але при цьому «гомеопатична» воєнна допомога), і водночас, спроби досягти компромісу з країною-агресором за рахунок країни-жертви.

Однак, у столицях країн «старої Європи» не можуть не бачити явну нинішню недоговороспроможність Кремля. Водночас, там знають про дієвий рецепт досить швидкого збільшення готовності РФ до діалогу. Це – розширення і прискорення поставок важкого озброєння для української армії; посилення санкцій (насамперед нафтове ембарго) і подальша тотальна ізоляція РФ у світі; надання Україні статусу кандидата на вступ до ЄС.

Причому останнє є стратегічно важливим для України у політико-економічному і морально-психологічному сенсі.