Чи готові українці до загальної мобілізації

Скандал навколо ідеї Генштабу щодо обмеження пересування виявив кілька існуючих проблем.

Психологічна неготовність суспільства до загальної мобілізації. Симптомами цього стану є популярність наративу «воювати мають лише добровольці», впевненість в існуванні постійних черг добровольців у військомати та ілюзія, що волонтерство є повноцінною заміною участі в бойових діях.

Перетворення «віри в ЗСУ» з конструктивного мотиватора для допомоги армії на аргумент для формування позиції «військові і без мене розберуться» / «армія і без мене обійдеться».

Іншим проявом негативного переродження цієї віри є віра в безсмертя українських бійців. Це викликає нерозуміння у таких «вірян» необхідності поповнення особового складу підрозділів.

Комунікативний розрив між суспільством та армією. Генштаб не може пояснити аудиторії свої кроки, а населення не хоче розуміти, що НАСПРАВДІ означають дивні заяви ГШ.

Розрив в розумінні ситуації між цивільною владою та військовим керівництвом. Очевидно (принаймні для мене), що Генштаб вважає за потрібне готуватися до, скажімо так, важких часів, тоді як цивільна влада «на позитиві». Коротко скажу, що окупацію частини території країни можно було б, дійсно, оцінювати, як той стакан, який чи то наполовину пустий, чи то наполовину повний. Але ці відсотки окупованої території мають тенденцію до змін. Суперечка навколо запровадження більш жорстких обмежень для військовозобов'язаних каже нам про те, що ГШ та ОПУ орієнтуються на різні, протилежні прогнози подальшого розвитку подій.

Значна частина населення погоджується із цивільною владою, вірить в перемогу добра, при чому якось без власної безпосередньої участі у війні.

Висновків робити не хочеться. Лише зауважу, що існуючий стан речей не є адекватним ситуації на фронті.